Кассад натягнув на себе зашкарубле од крові дрантя. Поруч у недбалих обіймах смерті непорушно лежав розпластаний і закоцюблий француз в обладунках. Здавалося, він і живим ніколи не був, наче завжди належав лісу. Дівчини вже й слід запав.
Федман Кассад пошкутильгав назад між дерев у вечірній сутіні і такій несподіваній холодній мряці.
На полі бою досі були люди, живі і мертві. Мертвих нагорнули в купи, ніби іграшкових солдатиків, якими Кассад грався в дитинстві. Помалу, з допомогою товаришів, розходились поранені. Де-не-де серед трупів уже злодійкувато швендяли непевні постаті, а перед узліссям навпроти зібралася на раду жвава групка герольдів, англійських і французьких; енергійно вимахуючи руками, вони щось завзято обговорювали. Кассадові було відомо, що там зараз вирішується назва, під якою ця битва ввійде в їхні аннали. Також він знав, що вона носитиме ім'я найближчого звідси замку — Азенкура, хоча той замок не має жодного стосунку ні до ходу бойових дій зокрема, ні до стратегії в цій війні загалом.
Кассаду вже здавалося, що ніяка це не симуляція, що насправді його життя в Усемережжі — то сон, а ця сіра днина, навпаки — реальність, як раптом уся картинка перед його очима завмерла. Людські постаті, контури коней і все темнішого лісу стали прозорими, немовби голографія на сконі. І ось його вже дістають із ясел-симулятора в Командному училищі «Олімп», а поруч із допомогою інших піднімається решта курсантів, інструкторів. Всі бесідують і сміються. Ніхто, здається, навіть не помітив, що світ зазнав безповоротних змін.
Кілька тижнів Кассад витрачав кожну вільну хвилину на прогулянку територією училища. З його мурів він спостерігав, як вечірня тінь вулкана Олімп[64] поступово вкриває спершу ліс на плато і густо заселені узвишшя, потім простягається аж ген до обрію, поки не ховає собою весь довколишній світ. Щосекунди він розмірковував про те, що сталося. Він думав про неї.
У тій симуляції ніхто нічого дивного більше не помітив. І більше ніхто не покидав поля бою. Один з інструкторів пояснив йому, що крім місцевості, в якій відбувалася битва, інших сегментів у тій симуляції взагалі не існувало. Відсутність Кассада ніхто не помітив. Складалося враження, що пригоди в лісу, як і самої жінки, просто не було.
Але Кассад — битий жак. Він ходив на заняття з військової історії та математики. Він годину за годиною проводив на стрільбищі та в тренажерній залі. Щоб розвіятися після нечастих гауптвахт у казармі, прогулювався десь по квадранту Кальдера[65]. У цілому, молодий Кассад став іще кращим курсантом та майбутнім офіцером, ніж був до цього. Весь цей час він чекав.
І вона прийшла.
Це знову сталося в останні години симуляції ІТМ-КУО. На той момент Кассад уже знав, що ці вправи — трохи більше, ніж проста симуляція. ІТМ-КУО входила до складу Речі Спільної Всемережжя — мережі, що, керуючи політичними процесами Гегемонії в реальному часі та згодовуючи інформацію десяткам мільярдів спраглих до новин громадян, поступово набула автономії й еволюціонувала до стадії, на якій у неї з'явилася власна свідомість. Понад сто п'ятдесят планетарних інфосфер об'єднували свої ресурси у велетенській системі, що її створили шість тисяч штучних інтелектів класу «омега». Саме вона забезпечувала функціонування ІТМ-КУО.
— ІТМ нічого не симулює, — скиглив фальцетом курсант Радінський, найкращий експерт зі штучного інтелекту, якого в пошуках відповідей на свої запитання Кассад зміг найти і підкупити, — вона, типу, спить і бачить найточніші з погляду історії сни в усій Мережі. Точні і складні, бо до фактів домішує своє власне холістичне осяяння[66]. А коли сон бачить система, то дозволяє нам дивитися його разом із собою.
Кассад нічого не второпав, але все одно повірив. І вона прийшла знов.
Під час Першої В'єтнамської війни, коли він у складі нічного патруля перебував у засідці, вони кохалися у темряві і страхах. Кассад мав на собі грубий камуфляж (без спіднього — у джунглях його неможливо було носити, бо в трусах усе пріло та пекло від подразнень) і сталеву каску, не набагато технологічнішу від шолома, що він носив під Азенкуром. Вона явилася в чорній піжамі та сандалях — звичайному вбранні селян Південно-східної Азії. А ще В'єтконгу[67]. Якась мить, і вже ніхто нічого на собі не мав. Вони любилися навстоячки, вночі. Вона сиділа в нього на руках, спираючись на дерево й обплівши ногами його талію, а позаду них світ вибухав зеленими вогнями сигналів периметру і тріскучим шипінням протипіхотних мін «клеймор»[68].
Вона являлася до нього на другий день битви під Ґеттісбергом[69] і на Бородінському полі, де хмари диму висіли над горами трупів, ніби випаровування, що лишали по собі душі загиблих.
Вони кохалися у розтрощеному корпусі БТР на рівнині Еллада[70], поки ззовні у червоній куряві близького самуму навіснів танк на повітряній подушці і піщинки, здійняті вітром, шкреблися та скрипіли по титановій броні.
— Як тебе звуть? — шепотів Кассад мовним стандартом. Вона похитала головою. — Ти реальна? Ти існуєш поза симуляцією? — цікавився він поширеною в тій епосі англо-японською. Вона кивнула і нахилилася, щоби поцілувати його.
Вони валялися разом в укритті серед руїн Бразилії, поки на розтрісканих глинобитних стінах, ніби голубі вогні прожекторів, танцювали зайчики смертепроменів китайської «емтешки». Під час безіменної битви та облоги забутого міста веж у російських степах він затягнув її у якусь розбиту кімнату, де вони кохалися і він їй шепотів:
— Я хочу лишитися з тобою.
Вона торкнулася пальцем його губів і похитала головою.
Після евакуації Нового Чикаго, розлігшись на балконі сотого поверху, де Кассад облаштував собі снайперську позицію, звідки прикривав солдатів у безнадійному ар'єргардному бої за останнього президента США, він поклав руку на теплу шкіру в улоговинці між її персами і спитав:
— Ми коли-небудь зустрінемося... там?
Вона поклала йому долоню на щоку і всміхнулася.
На останньому курсі в Командному училищі проводили всього п'ять симуляцій ІТМ-КУО, і вишкіл курсантів поступово перекочував на справжні полігони. Одного разу, пристебнутий в тактичному кріслі командира спускового катера під час батальйонного десантування на Цереру[71], Кассад заплющив очі і вивчав підфарбований основними кольорами рельєф місця висадки, згенерований топографічною матрицею у корі головного мозку, як раптом відчув... когось? Її? Він не був певен.
Вона не прийшла. Ні під час останніх місяців роботи. Ні під час випускної симуляції великої битви у Вугільному Мішку[72], де було завдано остаточної поразки бунтівному генералові Горацію Ґленнон-Гайтові. Ні на підсумковому параді та випускному вечорі. Ні під час останнього огляду-шикування в «Олімпі» перед Виконавчим директором Гегемонії, котрий віддавав їм честь із підсвіченої червоними вогнями летючої платформи.
Поки молодих офіцерів телепортували то на земний Місяць, де проводилася церемонія Масада, то на Центр Тау Кита, де вони присягнули на вірність Гегемонії, спати взагалі часу не було. А потім усе скінчилося.
Молодший лейтенант Кассад став лейтенантом Кассадом, одержав тритижневу відпустку в Усемережжі, по якому озброєний універсальною карткою від Збройних сил він міг гуляти куди і скільки душі заманеться, потому його перекинули на Луз у Навчальний центр Колоніальної служби, де він мав проходити завершальну підготовку перед відправленням у стройові частини за межами Гегемонії. Він був певен, що більше ніколи її не побачить.
