Я вправно ставив обережні, зважені питання з професійним спокоєм вишколеного етнографа. Найпростіші, дуже предметні запитання, які тільки можна було вигадати, щоби не сумніватися в правильній роботі комлога. Останній мене не підводив. Але загальна сума відповідей нічого не додала до моєї обізнаності в порівнянні з тим, що я знав трохи більше двадцяти годин тому.

Урешті-решт, заморившись фізично і морально, я плюнув на професійну вправність і спитав у групи, з якою сидів разом, впрост:

— Ви вбили мого товариша?

Троє моїх співрозмовників не відривалися віді ткання на примітивних кроснах.

— Так, — відповів один із них, котрого про себе я став називати Альфою через те, що саме він першим підійшов до мене в лісі. — Ми перерізали горло твоєму товаришу гострим камінням, тримали його і затуляли рота, поки він пручався. Він помер справжньою смертю.

— Чому? — поцікавився я за якусь мить. Мій голос звучав сухо, немов тріск лушпиння кукурудзи.

— Чому він помер справжньою смертю? — не підводячи погляду, перепитав Альфа. — Тому що вся його кров вибігла і він припинив дихати.

— Ні, — уточнив я. — Навіщо ви його вбили?

Альфа мовчав, але Бетті (можливо, жінка), котра дружила з Альфою, на секунду покинула кросна і просто відповіла:

— Щоб убити його.

— Навіщо?

Відповіді незмінно ходили по колу і ні на йоту не прояснювали ситуацію. Після тривалої бесіди мене таки переконали, що Тука вбили для того, щоби він помер, а він помер, бо його вбили.

— У чому різниця між смертю і справжньою смертю? — спитав я, не довіряючи вже ні своїй витримці, ні комлогу.

Третій присутній бікура хрюкнув щось у відповідь, що в інтерпретації комлогу прозвучало як «Твій товариш помер справжньою смертю, а ти ні».

— Але ж чому? — не стримався я. — Чому ви не вбили мене?

Усі троє покинули бездумне ткацтво і поглянули на мене:

— Тебе не можна вбити, бо ти не можеш померти, — проказав Альфа. — Ти не можеш померти, бо належиш хрестоформі і йдеш шляхом хреста.

Я не маю уявлення, чого клята машина перекладає хрест то як «хрест», то як «хрестоформа». «Бо належиш хрестоформі».

По шкірі пробіг холодок, мені хотілося розсміятися. Невже я провалився в старе голографічне кіно із заяложеним сюжетом: якесь загублене плем'я має випадкового мандрівника, котрий випадково забрів до них, за «бога» і шанує його, допоки сердега не ріжеться під час гоління абощо і тубільці з полегшенням усвідомлюють, що їхній гість вочевидь смертний, а тому й приносять екс-божество у жертву?

Було би смішно, якби спогад про знекровлене обличчя Тука та його відкриту зяючу рану не був таким свіжим у пам'яті.

Їхня реакція на хрест незаперечно свідчила про те, що я маю справу з нащадками колись християнської колонії (католиків?), хоча мій комлог знав тільки про посадковий катер із сімдесятьма колоністами, які зазнали катастрофи на плато чотириста років тому і були переконаними неокервінівськими марксистами, не просто байдужими, а відверто ворожими стосовно будь-якої зі старих релігій.

Я вже подумував облишити цю небезпечну і слизьку як для подальшого спілкування тему, аж моя дурна потреба гнала мене вперед:

— Ви віруєте в Христа?

Порожній вираз облич не потребував словесного підтвердження.

— Христа? Ісуса Христа? Ви чули про християнство? Про католицьку церкву?

Жодної реакції.

— Католики? Ісус? Марія? Святий Петро? Павло? Святий Тейяр?

Комлоґ шумів за мною, але, здається, слова для них нічого не значили.

— Ви йдете шляхом хреста? — спитав я, борсаючись у пошуку останніх шансів на контакт.

Усі троє зиркнули на мене:

— Ми належимо хрестоформі, — промовив Альфа.

Я кивнув, нічого не розуміючи.

Цього вечора я заснув перед самим заходом сонця, а коли прокинувся, Розколина саме грала органну партію музики нічних повітряних потоків. На сільській терасі вона звучала значно голосніше. Навіть халупи, здається, їй підспівували у приспівах чимдужчого вітру, свистіли та скиглили своїми шпаринами між каменів, лопотіли гіллям стріх та дуділи в курні отвори.

Щось тут не так. Упродовж хмільної хвилини я раптом збагнув, що всі хатини порожні. Абсолютно всі. Я сидів на каменюці і розмірковував, чи це бува не моя поява спричинила якусь біблійну вихід-утечу місцевих. Музика вітрів скінчилася, а в розривах хмар метеори розпочали свою всеношну виставу, коли я раптом почув звук за собою, розвернувся і побачив усіх сімдесятеро членів П'яти дюжин і десятка.

Не сказавши ні слова, вони проминули мене і розійшлися по своїх халупах. Вогнів не світили. І я уявляв, як вони сидять по своїх домівках і витріщаються перед собою в нікуди.

Я барився надворі. Трохи згодом перетнув порослий травою карниз до скельного краю провалля. З нього вниз звисали кількаметрові жмути коренів та ліан, але вони нікуди не вели, а просто висіли собі в порожнечі. Та й хіба могли вони бути настільки довгими, щоби ними можна було спуститися цілі два кілометри аж на дно Розколини до річки?

Проте бікура, безперечно, прийшли звідти.

Безглузда ситуація. Я помотав головою і вернувся до своєї хатини.

Пишучи при світлі монідиску комлота, я намагаюся придумати спосіб застерегти себе від сюрпризів і дожити до світанку.

І на думку нічого мені не спадає.

Чим більше я дізнаюся, тим менше я розумію.

Більшість свого спорядження я переніс до своєї хатини, яку мені виділили для мого неподільного користування в селі.

Я фотографував, записував відео й аудіо, зробив голографічний знімок усього поселення та його мешканців. З усього видно, що їм байдуже. Я проектую їхні зображення прямо на стежки, а вони проходять крізь них, не звертаючи ніякої уваги. Я програю їм записи їхніх же голосів, а вони всміхаються, вертаються до себе під стріхи і сидять там безвилазно, б'ючи байдики і не промовляючи ні слова. Я пропоную їм різноманітні брязкальця на обмін, а вони їх забирають, але, скуштувавши їх на смак, лишають лежати, де взяли. Моріжок захаращений пластиковими намистинами, люстерками, клаптиками кольорової тканини і дешевими ручками.

Я розгорнув повноцінну медлабораторію, проте користі з неї нуль. П'ять дюжин і десяток не дозволяють себе оглядати. Не дають взяти кров на аналіз, хай скільки я їм показував, що це анітрохи не боляче. Вони відмовляються від діагностичного сканування. Одним словом, категорично проти будь-якої співпраці. Не сперечаються. Не пояснюють. Просто відвертаються і йдуть байдикувати далі.

Минув цілий тиждень, а я й досі не можу розрізняти чоловіків і жінок. Їхні обличчя нагадують візуальні головоломки, що змінюють свою конфігурацію, якщо з них довго не зводити погляду. Інколи обличчя Бетті виглядає беззаперечно жіночним, а вже за десять секунд усяке відчуття її статі минає і я наново вважаю, що вона (він?) — просто буква грецької абетки, Бета. З голосами так само. Тихі, бездоганно мелодичні, позбавлені всяких тендерних ознак голоси... вони мені нагадують кепсько запрограмовані домашні комп'ютери, які можна зустріти на відсталих планетах.

Я помітив за собою бажання хоч краєм ока побачити бікура голими. І це зізнання неабичого вартує єзуїту сорока восьми стандартних років. Але це нелегка задачка навіть для досвідченого вуайєриста. У них, здається, абсолютне табу наготи. Всі вбрані у довгий одяг, незалежно від того — гуляють вони чи сплять під час двогодинної сієсти. Для того щоби справити нужду, велику чи малу, вони йдуть подалі від села і, підозрюю, навіть тоді не знімають своїх лахів. Я ніколи не бачив, як вони купаються. Здавалось би, це мало викликати клопіт для органів нюху, але цих примітивних людей супроводжує всього лиш легкий солодкуватий запах челми.

— Ви ж колись роздягаєтеся? — забувши про делікатність, спитав я в Альфи, спраглий реальної інформації.

— Ні, — відказав одягнутий із голови до ніг Альфа і пішов сидіти та байдикувати в інше місце.

У них немає імен. Спершу мені це здавалося неймовірним, але тепер я в цьому переконаний.