— Почекай! Почекай! — раптово вигукнув Майк сильнішим голосом, наче забув щось важливе. — Хвилинку, — промовив він і помер.

Помер. Помер насправді. Невідворотно помер. Рот його непристойно відкрився, а очі закотилися, виднілися лише білки. За хвилину кров перестала шурувати з рани.

Кілька скажених секунд я посилав у небо прокльони. Я бачив, як по блідому зоряному полотну рухався «Лос-Анджелес», і розумів, що якби я доставив Майка туди за кілька хвилин, його б повернули до життя. Натовп відійшов подалі, поки я лютував і кричав на зірки.

Врешті я озирнувся на Бертола і проревів: «Ти!»

Молодик зупинився у дальньому кінці площі. Обличчя його було мертвотно блідим, і він просто мовчки витріщався.

— Ти! — вигукнув я знову. Я підняв із землі лазерну ручку, увімкнув її на максимум і пішов на Бертола та його друзів, котрі застигли в очікуванні.

Пізніше крізь марево криків і паленої плоті я якимось чином розчув, як посеред людної площі, здіймаючи навколо хмари пилюки, приземлюється екраноліт Сірі і вона наказує мені сідати. Ми полетіли подалі від вогнів і божевілля. Прохолодний вітер здував мені з шиї мокре волосся.

— Ми летимо на Февароне. Бертол був п'яний. Сепаратисти — всього лише нікчемна розлючена групка. Розправи не буде. Ти залишишся зі мною, поки Рада проводитиме слідство.

— Ні, — заперечив я. — Сядь тут, — я показав на клаптик землі неподалік від міста.

Сірі хоча й протестувала, проте приземлилася. Я окинув оком брилу, аби упевнитися, що рюкзак нікуди не зник, і вибрався з екранольота. Сірі ковзнула по сидінню за мною і притягла до себе моє обличчя: «Меріне, коханий мій». Губи її були теплими, рот ледь привідкритий. Але я нічого не відчував. Моє тіло геть заціпеніло. Я відступив і помахав їй. Вона відкинула назад волосся і дивилася на мене зеленими, сповненими сліз очима. Відтак, підсвічений першими вранішніми променями, екраноліт піднявся у повітря, повернувся і помчав на південь.

«Хвилинку», — ледь не вихопилося у мене. Я сів на камінь, підібгав ноги й кілька разів нервово схлипнув. Тоді підвівся і запустив лазерну ручку вниз, у прибій. Витяг наплічник і вивернув на землю його вміст.

Килимка не було.

Я знову присів, уже геть вичавлений. Не міг ні сміятися, ні плакати, ні навіть кудись іти. Зійшло сонце, а я все сидів. Так мене і застав екраноліт корабельної служби безпеки, що через три години тихо приземлився поруч.

— Батьку, батьку! Вже пізно.

Я розвертаюся і бачу позаду Донела. Він у синьо-золотій мантії члена Ради Гегемонії. Його лисина розпашіла і вкрита крапельками поту. Донелу всього лише сорок три, але виглядає він на значно старший вік.

— Будь ласка, батьку, — каже він. Я киваю і підводжуся, обтрушуючи траву і дерен. Ми разом підходимо до входу у гробницю. Юрба наблизилася ще ближче. Поки натовп неспокійно переминається з ноги на ногу, під ногами скрипить жостір. — Мені зайти із тобою, батьку? — питає Донел.

Я на хвильку спиняюся, щоби поглянути на цього немолодого незнайомця і мого сина. У ньому майже нічого немає ні від Сірі, ні від мене. Обличчя дружнє, згарячіле та напружене через відповідальність моменту. Я відчуваю у ньому неприкриту щирість, яка в деяких людей часто посідає місце розуму. Я не можу не порівнювати цього лисуватого цуцика з Алоном, кучерявим, мовчазним чорнявцем із сардонічним усміхом. Проте Алон загинув тридцять три роки тому, від холодної зброї у дурній сутичці, яка не мала до нього жодного відношення.

— Ні, — кажу я. — Піду сам. Дякую, Донеле.

Він киває і робить крок назад. Над головами зосередженого натовпу лопотять вимпели. Моя ж увага прикута тепер до могили.

Вхід запечатано. На дверях сенсорний замок. Мені потрібно лише торкнутися його.

За останні пару хвилин я вже встиг надумати собі цілу фантазію, яка порятує мене від усе дужчого суму в душі та низки подій навколо, відлік яким дав саме я. Сірі не померла. На останній стадії хвороби вона покликала лікарів і кілька техніків, котрі залишилися в колонії, і вони всі разом відремонтували стародавню камеру для гібернації, що стояли на старожитніх кораблях-«ембріоносцях» два століття тому. І тепер Сірі просто спить. Ба більше, багаторічний сон дивним чином повернув їй молодість. Я її розбуджу, і переді мною постане Сірі, яку я пам'ятав із перших днів нашого знайомства. Ми разом вийдемо на осоння, і коли відкриються ворота телепорту, першими в них зайдемо.

— Батьку?

— Так. — Я роблю крок уперед і прикладаю долоню до дверей у склеп. Тихо дзижчить електромотор, і біла кам'яна плита від'їжджає вглиб. Я нахиляю голову і заходжу до гробниці Сірі.

— Прокляття, Меріне, закріпи ж ти цей кінець, поки не шубовснув через нього за борт. Хутчіше! — Я поквапився. Вогкий канат було складно мотати в бухту і ще складніше зав'язувати. Сірі огиджено похитала головою і перехилилася, щоби водноруч самостійно намотати булінь[191].

Це було наше Шосте Возз'єднання. Я на три місяці спізнився до її дня народження, але понад п'ятсот людей влаштували їй найсправжнісіньке святкування. У своїй сорокахвилинній промові Генеральна директриса Речі Спільної зичила їй щастя-здоров'я. Якийсь поет зачитав найсвіжіші поезії до Любовного циклу сонетів. Посол Гегемонії презентував їй сувій і нове судно, маленький підводний човен із термоядерним рушієм — першим дозволеним на Мауї-Заповітній.

У Сірі було ще вісімнадцять інших кораблів. Дванадцять належали до її флотилії швидких катамаранів, з допомогою яких велася торгівля між мандрівним Архіпелагом та домашніми островами. Два — це прекрасні яхти для перегонів, якими користувалися лиш двічі на рік, щоби виграти Регату Засновників і Заповітний Критеріум[192]. Решта чотири — древні рибальські човни, затишні й недолугі, добре доглянуті і заледве більші від шаланди.

Попри ті дев'ятнадцять кораблів Сірі, ми зупинилися на риболовецькому човні «Джинні Пол». Останні вісім днів ми ловили рибу на шельфі Екваторіальних відмілин, і наш екіпаж у складі двох осіб закидав і витягував неводи, бродив по коліна в смердючій рибі та по хрустких трилобітах, борсаючись у всьому цьому при кожній хвилі, закидав і витягував неводи, стояв на вахті і спав, наче виморена дітлашня, під час коротких перерв на відпочинок. Мені ще не виповнилося і двадцяти трьох. Я вважав, що навиклий гарувати на борту «Лос-Анджелеса», та мав звичку щодругої зміни займатися на тренажерах у капсулі із силою тяжіння в 1,3 раза більшої від стандарту. Однак зараз мої руки-ноги нили від натуги, а на руках поміж мозолями я натер водянки. Сірі ж щойно відзначила сімдесятиріччя.

— Меріне, біжи на ніс та зариф мені фок! Потім візьмеш рифи і на клівері[193], спустишся вниз і займешся бутербродами. І не шкодуй гірчиці.

Я кивнув і пішов уперед. Півтори доби ми грали в хованки зі штормом: коли могли, виривалися вперед, а коли він нас наздоганяв, то розверталися і приймали своє покарання. Спершу це здавалося захопливим, приємним перепочинком після нескінченного закидання, витягання та церування неводів. Проте вже після кількох годин адреналінова гарячка поступилася місцем неспинній нудоті, слабкості і жахливій утомі. А буря і не думала вщухати. Хвилі підросли до шести метрів і вище. «Джинні Пол» важко сунула по морю, ніби широкозада дама, якою вона, по суті, і була. Вода потрапляла всюди. Я промок до кісток навіть під трьома шарами дощовиків. Ну, а Сірі насолоджувалася відпусткою, на яку вона так довго чекала.

— Це ще тільки цвіт, — казала вона найтемнішої години ночі, коли хвилі перелітали через палубу і гатили у пошрамований пластик кубрика. — Бачив би ти сезон мусонів.

Хмари й далі низько засотували небо, зливаючись із сірими водами на обрії, але хитавиця послабилася до майже лагідних п'ятифутових перекатів. Я намастив гірчицею бутерброди зі смаженою яловичиною і налив гарячу каву в два дебелі білі горнятка. Мабуть, її було простіше не розлити у невагомості, ніж піднімаючись трапом на палубу розгойданого судна. Сірі обійшлася без коментарів, коли забрала в мене свою неповну чашку. Ми трошки посиділи в тиші, смакуючи перекусом та пекучою рідиною. Я став до штурвала, поки Сірі спустилася в кубрик за новою порцією. Сірий день майже непомітно переходив у ніч.