— Але ж десь у фізичному просторі має існувати апаратна частина штучних інтелектів, — промовила я. — Десь у ТехноКорді.

— Так, але це не має відношення до функції їхньої свідомості. Я можу «бути» деінде в перехресних інфосферах, що дозволяє мені подорожувати... на всі планети Мережі, звичайно ж, по базовій площині інфосфери, та в будь-яких побудовах ТехноКорду, на кшталт Старої Землі... проте тільки в цьому середовищі я можу говорити про наявність своєї «свідомості» або дистанційно керувати сенсорами чи іншими придатками, як-от цим кібридом.

Я поставила горнятко з кавою на стіл і поглянула на істоту, з якою минулої ночі кохалася як із чоловіком.

— Так?

— Інфосфера колоніальних світів обмежена, — пояснив Джонні. — Хоча контакт із ТехноКордом зберігається каналами «світло+»... але це банальний обмін даними... як між комп'ютерними інтерфейсами Першої інформаційної епохи... а не потік свідомості. Інфосфера ж Гіперіона примітивна настільки, що можна вважати її взагалі не існує. І наскільки мені вдалося з'ясувати, Корд узагалі не підтримує зв'язків з тією планетою.

— Це нормально? — уточнила я. — Враховуючи відстань, на якій вона знаходиться?

— Ні. У Корду є контакти з усіма колоніями, із міжзоряними варварами Вигнанцями й іншими джерелами, про які Гегемонії навіть і не снилося.

— З Вигнанцями? — приголомшено відкинулася на спинку стільця я. З часу війни на Брешії кілька років тому Вигнанці стали головним бабаєм у Мережі. Сама думка про те, що Корд... та сама спільнота штучних інтелектів, яка радить Сенатові та Речі Спільній, яка управляє всією економікою, системою телепортів, всією технологічною цивілізацією... Сама думка про те, що Корд спілкується із Вигнанцями, лякала. І що в біса Джонні має на увазі під словами про «інші джерела»? Зараз я не хотіла про це знати.

— Але ж ти кажеш, що твій кібрид може там подорожувати? — уточнила я. — Що значить «перенести всю свідомість» у кібрида? Штінт здатний... олюднитися? Ти можеш існувати тільки в кібриді?

— Одного разу таке вже було, — тихо відповів Джонні. — Реконструкція особистості, не надто відмінної від моєї. Поет із двадцятого століття на ім'я Езра Паунд. Він покинув свою персону штучного інтелекту і втік із Мережі в тілі свого кібрида. Але реконструкція Паунда була навіженою.

— Або не була.

— Так.

— Отже, всі дані, вся особистість Штінту може вижити в органічному мозку кібрида.

— Ні, Брон, ти що. Навіть один відсоток моєї всієї свідомості не виживе при перенесенні. Органічний мозок не здатний обробляти навіть дуже примітивну інформацію у доступний нам спосіб. Особистість, що утвориться після перенесення, уже не буде персоною штучного інтелекту... але так само її не можна буде назвати повноцінною людиною чи кібридом... — Джонні завмер посеред речення і хутко озирнувся у вікно.

Минула довга хвилина, і нарешті я спитала:

— Що сталося? — Я простягла до нього руку, але так і не торкнулася Джонні.

— Можливо, я помилився, коли сказав, що моя свідомість не стане повноцінно людською, — прошепотів він, не повертаючись. — Цілком вірогідно, що в результаті вийде людська персона, оповита специфічним божественним шалом та металюдським баченням світу. Вона могла би стати... очищена від пам'яті своєї епохи, всієї свідомості Корду... вона могла би стати тією особою, відповідно до якої програмували кібрида.

— Джоном Кітсом, — закінчила за нього я.

Джонні відвернувся од вікна і заплющив очі. Його голос хрипів від емоцій. Я вперше чула, як він декламує поезію:

— Не зрозуміла, — покрутила я головою. — До чого це?

— А це значить, — легко всміхнувся Джонні, — що я знаю, яке рішення я прийняв і чому. Я хотів покинути існування кібридом і стати людиною. Я хотів полетіти на Гіперіон. І досі хочу.

— Саме за це рішення тебе хтось і вбив минулого тижня.

— Так.

— І ти знову хочеш спробувати?

— Так.

— Чому б не перенести всю свою свідомість у кібрида тут? Стати людиною ще в Мережі?

— Не спрацювало би, — заперечив Джонні. — Те, що тобі видається складним міжзоряним суспільством, насправді є лише невеличкою частиною матриці реальності від ТехноКорду. Мені довелося би постійно мати з нею справу із великодушного дозволу штучних інтелектів. Персона Кітса... реальність... цього би не витерпіла.

— Гаразд, — правила я далі. — Хай так. Тобі потрібно вибратися з Мережі. Але ж існують інші колонії. Чому Гіперіон?

Джонні взяв мене за руку. Його пальці були довгими, теплими і сильними.

— Брон, невже ти не розумієш? Тут є якийсь зв'язок. Можливо, сни Кітса про Гіперіон були якимось позачасовим спілкуванням між його тодішньою персоною і теперішньою. Гіперіон банально — ключова загадка нашої епохи, фізична й поетична, цілком вірогідно, що він... що він народився, помер і знову відродився для її вивчення.

— Як у бедламі. Ілюзія величі.

— Майже однозначно, — розсміявся Джонні. — Я зараз щасливий як ніколи раніше! — Він схопив мене за руки і, пригортаючи, підвів на ноги:

— Полетиш зі мною, Брон? На Гіперіон?

Я здивовано кліпнула очима. Водночас питаючи та відповідаючи цим порухом, від якого всередині все потеплішало.

— Так. Полечу.

Ми відправилися до спальні і кохалися до ночі, а коли прокинулися після тривалого сну, то побачили зовні, в промисловому каналі, приглушене світло Третьої зміни. Джонні лежав горілиць, його карі очі були розплющені, і, замислений, він дивився у стелю. Проте не настільки замислений, щоби не всміхнутися і не обійняти мене. Я вмостила щоку йому на груди, притулившись у маленькому виямку під плечем, і знову заснула.

Коли наступного дня ми з Джонні телепортувалися на ЦТК, я вбралася в найкраще, що мала: чорний габардиновий костюм, блузу із шовку, плетеного на Ренесансі, прикрасу з карвнелським геліотропом при шиї та заломлений капелюх на три кути в стилі Евліна Бре. Ми попрощалися в барі з дерева та міді біля центрального комплексу телепортів, але перед цим я таки ввіпхнула йому батьків автоматичний пістолет у паперовій торбинці, наказавши при цьому стріляти в будь-кого, хто косо на нього подивиться.

— Мережева мова так і грає відтінками, — промовив він.

— Та цьому вислову більше, ніж Усемережжю, — огризнулася я. — Бери давай.

Я потиснула йому руку і вийшла з бару.

До Адмінкомплексу я долетіла повітряним таксі, але перш ніж дістатися Центрального управління, пішки пройшла дев'ять кордонів охорони. Півкілометра я крокувала «Оленячим парком», милуючись лебедями в прилеглому ставку та білими будівлями на пагорбі вдалині. Ну, а потім було ще дев'ять КПП, перш ніж представниця служби охорони Центрального управління провела мене плитами доріжки до Будинку уряду, низької граційної споруди серед квіткових садів та ландшафтного парку. Я чекала в елегантно вмебльованій приймальні, але заледве приткнулася на автентичному де-конінгівському стільці[176] з часів до Гіджри, як вийшов секретар і запросив мене до особистого кабінету виконавчої директриси.