— Це ж лише близько сімдесяти доларів на кожну вежу, пане! — запротестував інженер. 

— Тц, справді? Я казав їм, що ви не погодитеся, — сказав Злотний. — Пан Поні — відповідальний фахівець, сказав я їм. Менше ніж на п’ятдесят тисяч він не погодиться, доводив я!  

Поні мав зацькований вигляд. 

— Навіть за ці гроші, пане, багато діла не буде. Я зможу спорядити кілька бригад із «ходячими вежами», але більшість стаціонарних веж у горах, по факту, вже перевершили термін придатності... 

— Ми на вас розраховуємо, Джордже, — урвав його Злотний. 

— Ну, я вважаю... Ми можемо повернути «годину мертвих», пане Злотний? 

— Я дуже не хотів би, щоб ви використовували цей химерний термін, — сказав той. — Він серйозно викривляє позитивний імідж. 

— Перепрошую, пане, — сказав Поні. — Але це все одно потрібно зробити. 

Злотний побарабанив пальцями по столу. 

— Ви багато просите, Джордже, справді. По суті, це ж питання прибутків. Рада директорів не схвалить моїх дій, якщо... 

— Думаю, я змушений наполягати, пане Злотний, — заявив Поні, дивлячись у підлогу.  

— А що ж ми матимемо в результаті? — поцікавився Злотний. — Ось що захоче знати рада директорів. Вони скажуть: «Хаббаре, ми даємо старому доброму Джорджеві все, що він попросив; а що ми отримаємо у відповідь?». 

На мить забувши, що це тільки чверть того, що він просив, старий добрий Джордж сказав: 

— Ну, ми могли б позатикати дірки, привести найрозхитаніші вежі у відносний лад — особливо дев’яносто дев’яту та двісті першу... ох, стільки всього потрібно зробити... 

— Це може дати нам, скажімо, рік більш-менш нормальної роботи? 

Після хвилі мужньої боротьби з притаманним будь-якому інженеру небажанням давати тверді обіцянки пан Поні видушив: 

— Ну, якщо ми втратимо не дуже багатьох робітників, а зима буде не надто суворою — хоча, звичайно, завжди трапляються... 

Злотний клацнув пальцями. 

— Прокляття, Джордже, ви мене умовили! Я скажу раді директорів, що підтримую вашу думку, і хай ідуть до пекла! 

— Ну, це, звісно, дуже люб’язно з вашого боку, пане, — промовив спантеличений Поні, — але це тільки спроба заклеїти діри у стінах шпалерами, справді. Якщо ми не проведемо капітального ремонту, то закладемо собі тільки ще більші проблеми в майбутньому... 

— За рік чи близько того ви зможете представити нам будь-який план! — товариськи промовив Злотний. — Ваш досвід та винахідливість — запорука порятунку компанії! Втім, я знаю, що ви — зайнята людина, і я не маю права вас затримувати. Ідіть же й сотворіть диво економії, пане Поні! 

Пан Поні вибрів з кабінету — гордий, вражений, сповнений жаху. 

— Старий наївний дурень, — сказав Злотний сам до себе, нахилився і висунув нижню поличку робочого столу. Звідти він дістав ведмежий капкан, не без зусилля звів його, а тоді став посеред приміщення, поклавши капкан у себе за спиною. 

— Ігорю! — гукнув він. 

— Так, гасподарю, — сказав Ігор позаду нього. Почувся металевий брязкіт. — Гадаю, це ваше, гасподарю, — продовжив Ігор, подаючи Злотному замкнений капкан. 

Злотний опустив погляд. Ноги Ігоря мали неушкоджений вигляд. 

— Як тобі вдалося... — почав він. 

— О, ми, Іґарі, знайомі зі звичькамі дапитлівих гасподарів, — похмуро повідомив той. — Адін мій пан, було, ставав спиною до ями з гострими кілкамі. Ох ми й хіхотіли у нього за спиною, панє. 

— І що було далі? 

— Адін раз він забувся і сам туди вступів. Ось вам і смєх, панє.  

Злотний розреготався, після чого повернувся до свого столу. Такі жарти він не полюбляв. 

— Ігорю, скажи, я божевільний? — спитав він.  

Ігорі не мають опції брехати своїм господарям. Це — частина кодексу Ігорів. Цей конкретний Ігор знайшов порятунок у суворому дотриманні буквальної правди. 

— Нє думаю, щьо міг би так сказати, панє, — відповів він. 

— Має бути саме так, Ігорю. Або я божевільний, або всі інші, — сказав Злотний. — Тобто я ж демонструю їм, що я роблю, показую, як саме краплені карти, я пояснюю їм, яким я є... а вони тільки з посмішкою штовхають один одного під ребра, і кожен вважає себе пречудовим хлопцем, раз веде зі мною спільний бізнес. Вони ставлять справжні гроші проти фальшивих. Вони вважають себе майстерними маніпуляторами, а самі йдуть на заклання, як ягнята. Обожнюю спостерігати за виразом їхніх облич, коли вони почуваються хитромудрими. 

— Це точна, панє, — погодився Ігор. 

Про себе він роздумував, чи все ще відкрита та вакансія в новій лікарні. Його кузен Ігор уже туди влаштувався і стверджував, що це чудова робота. Часом працювати доводилося цілу ніч! І тобі видавали білий халат, стільки гумових рукавичок, скільки подужаєш з’їсти, а найголовніше — тєбя паважалі. 

— Це ж так... елементарно, — говорив Злотний. — Заробляєш, коли компанія занепадає, заробляєш на її відновленні, можеш заробити навіть на управлінні нею, а коли вона банкрутує, продаєш її самому собі. Та саме тільки право оренди варте цілого статку. Дай Альфонсові його горішки, гаразд? 

— Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — заявив какаду, збуджено стрибаючи на жердці.

— Звичайна, панє, — сказав Ігор, дістав із кишені торбинку і обережно наблизився до клітки. Дзьоб Альфонса був гострий і твердий, як ножиці.

«А може, податися у ветеринари, як мій інший кузен Ігор», — міркував Ігор. Це, безумовно, був чудовий, традиційний для них вид діяльності. Якби ще не весь той галас, що здійнявся, коли хом’ячок розтрощив своє колесо і, перш ніж полетіти геть, відкусив і проковтнув ногу того хлопця... але такою вже є ціна Прагрєсу. Де б ти не працював, головне — вшитися до того, як набіжить розлючений натовп. Наприклад, коли твій бос починає сам із собою розмовляти про те, який він чудовий, — саме час так і зробити.  

— Надія — це прокляття людства, Ігорю, — заявив Злотний, закладаючи руки за голову. 

— Мажліва, панє, — відповів Ігор, намагаючись уникнути жахливого кривого дзьоба. 

— Тигр не плекає надії спіймати здобич, як і газель не живе сподіваннями врятуватися від пазурів. Вони, Ігорю, просто біжать. Тільки біг має значення. Все, що вони розуміють, — це те, що треба бігти. А я мушу зараз бігти до тих чудових молодих людей у «Часі», аби розповісти їм про наше світле майбутнє. Виведи карету, добре? 

— Звичайна, панє. Цільки, якщьо ви дазволитє, спачатку я піду візьму сабі навога пальця.  

«Мабуть, поїду я назад у гори, — думав він дорогою до льоху. — Там чудовиська хоч би мають достатньо гідності, щоб бути самими собою». 

Вогні навколо Поштамту пронизували ніч вкрапленнями діамантів. Ґолемам вони були не потрібні, чого не скажеш про землемірів. Мокр уклав тут вигідну угоду. Зрештою, це ж була воля богів. Для фірми асоціюватися з відродженням Поштамту-фенікса з попелу було б аж ніяк не шкідливо.  

У тій незначній частині будівлі, яка ще лишалася стояти, оточена підпорками й накрита брезентовими полотнищами, Поштамт — тобто колектив, який і був Поштамтом — працював усю ніч. Насправді роботи для стількох було замало, але вони все одно прийшли, щоб усе було зроблено як слід. Така вже це була ніч. Прийти потрібно було вже для того, щоб пізніше говорити: «Я теж там був, тієї самісінької ночі...» 

Мокр знав, що йому необхідно поспати — але також йому було необхідно бути разом з усіма, бадьорим і енергійним.  

Це було... неймовірно. Тут його слухали, тут виконували його накази, тут метушилися навколо нього так, наче він був керівником за правом, а не аферистом і шахраєм. 

І ще були листи. Ох, ці листи краяли серце. Листів приходило дедалі більше й більше, й вони були адресовані йому. Новина облетіла все місто. Про це написали в газеті! Боги дослухалися до цього чоловіка!  

...ми доставлятимемо пошту і самим богам... 

Він був тим самим чоловіком у золотому костюмі й крилатому капелюсі. Вони зробили з пройдисвіта вісника богів і загромадили його обгорілий стіл усім запасом своїх страхів та надій... з поганою пунктуацією, авжеж, і зі спричиненими нагальною потребою щось написати мазаниною олівця або плямами чорнила, яке Поштамт видавав безкоштовно.