Крім того, чарівники не були прибічниками того, щоб надто полегшувати людям життя. Принаймні тим людям, що не були чарівниками. Омніскопи були рідкісними, коштовними і делікатними приладами. 

Але сьогодні була особлива нагода, і чарівництво широко відчинило двері для найбагатших, найчистіших і відносно найгігієнічніших прошарків анк-морпоркської спільноти. Для другого чаю встановили довжелезного стола. Ніяких надмірностей: кількадесят тушок смаженої дичини, два-три охолоджені лососі, сто погонних футів салатного бару, гора булочок, пара діжок пива і, звичайно, цілий караван візочків із маринадами, соліннями та соусами, бо на один візочок усе не поміщалося ніяк. Гості наповнювали тарілки, присвячуючи час балаканині, але головно — важливій місії Побути Тут. Мокр прослизнув усередину непоміченим — поки що, бо гості роздивлялися найбільший в Академії омніскоп.  

Архіректор Ридикуль поплескав пристрій рукою так, що той захитався. 

— Він досі не працює, пане Впертонз! — проревів він. — Там знову те кляте здоровенне вогняне око! 

— Я впевнений, що ми все правильно... — почав Впертонз, щось налаштовуючи з тильного боку великого диска. 

— Це я, пане, Кривко Ключиця, пане, — сказало з омніскопа. Вогняне око зникло, змінившись здоровенним вогняним носом. — Я тут, на диспетчерській вежі Ґеної, пане. Вибачте за почервоніння. Підхопив алергію на водорості, пане.  

— Вітаю, пане Ключиця! — вигукнув Ридикуль. — Як ви? Як там... 

— ...дослідження вустриць, — пошепки підказав Впертонз. 

— Як там просувається дослідження вустриць? 

— Не дуже, якщо чесно, пане. Я отримав тяжкий... 

— Чудово, чудово! Щасливчик ти, хлопче! — прокричав Ридикуль, склавши долоні рупором, щоб посилити звук. — Я й сам би в цю пору року не відмовився побути в Ґеної! Сонце, море, серфінг, пісок, еге ж? 

— Власне, тут тепер сезон дощів, пане, і я трохи стурбований цими грибами, які поросли на омні... 

— Прекрасно! — ще гучніше прокричав Ридикуль. — Ну та не можу ж я стояти тут і теревенити весь день! Щось прибуло? Ми помираємо з цікавості! 

— Чи не могли б ви, пане Ключиця, трішечки відійти від екрана? — втрутився Впертонз. — А вам насправді немає потреби кричати так... гучно, Архіректоре. 

— Але ж наш хлопець таки далеко, чоловіче! — заперечив Ридикуль.  

— Не так і далеко, пане, — сказав Зрозум із терпінням, змащеним медом з усіх боків. — Отже, пане Ключиця, продовжуйте. 

Натовп за спиною Архіректора зрушився вперед. Пан Ключиця, навпаки, позадкував.  

Все-таки це було трохи занадто для людини, яка проводила життя, не маючи ніяких співрозмовників, крім вустриць. 

— Е-е-е, я маю, пане, семафорне повідомлення, але... — почав він. 

— Нічого з Поштамту? — поцікавився Ридикуль. 

— Ні, пане. Нічого.  

У натовпі жваво й весело загомоніли. Зі свого місця в затінку, в кутку, Мокр чудово бачив Правителя Ветінарі, який стояв одразу біля Архіректора. Він пройшовся поглядом по інших і зауважив Хаббара Злотного, який стояв собі осторонь і, як не дивно, не посміхався. А Злотний помітив його. 

Одного погляду було достатньо. Злотний не був упевнений. Не повністю. 

«Ласкаво просимо до страху», — подумав Мокр. Ось тобі надія, вивернута навпаки. Ти знаєш, що все буде як слід, ти впевнений, що все буде як слід... 

А воно може й не бути.  

Ти попав. 

Кривко Ключиця відкашлявся. 

— Е-е-е, але я не думаю, що це саме те повідомлення, яке надіслав Архіректор Ридикуль, — сказав він голосом, що збився на писк від нервовості. 

— І чому ж, чоловіче? 

— Бо там так сказано, — проквакав Ключиця. — Там сказано, що воно від небіжчиків... 

— Тобто це якесь старезне повідомлення? — перепитав Ридикуль. 

— Е-е-е, ні, пане. Е-е-е... Може, я краще його зачитаю? Ви хотіли б, щоб я зачитав? 

— Та ми для цього тут і зібралися! 

Ключиця, у великому скляному диску, прочистив горло. 

— «Хто дослухається до мертвих? Нас, тих, хто вмерли так, що тільки летючі слова тепер і можуть вимагати справедливості? Ось злочини ради директорів “Великого шляху”: крадіжка, розтрата, шахрайство, убивства за попередньою змовою...» 

У Великій залі панував жахливий галас. Більшість чарівників скористалася можливістю зібратися в буфеті, який більшість нечарівників наразі покинула. Якщо чарівники щось і ненавидять, то це — поки людина в черзі перед ними вагається, який сорт капустяного салату взяти.  

«Це ж салат-бар, — кажуть вони. — Тож тут салати, а не щось інше, бо якби тут було щось інше, це був би не салат-бар, словом, його не призначено, щоб роздивлятися. Що ви тут хочете побачити? Смаженого носорога? Маринованого целаканта?» 

Викладач новітніх рун підклав собі до мисочки салату ще трохи бекону, зі знанням справи збільшивши місткість мисочки вп’ятеро завдяки продумано збудованим оборонним спорудам зі селери та капустяним фортифікаціям. 

— Хтось із шановних колег взагалі розуміє, що тут відбувається? — поцікавився він, вивищуючи голос над загальним гамором. — Мені здається, що багато хто тут трохи розтривожився. 

— Семафорні справи, — відповів Завкаф неточних наук. — Ніколи я на це не покладався. Бідака Ключиця. По-своєму ж достойний юний хлоп. Хай і прищавий. Тільки, здається, не це тепер його найбільша біда... 

Що було, те було. Кривко Ключиця, по той бік скла, тільки розтуляв і стуляв рота, як витягнута на берег рибина. 

Натомість Маструм Ридикуль, безпосередньо перед ним, дедалі більше наливався гнівом: це був його неодноразово випробуваний спосіб розв’язання будь-яких проблем. 

— ...вибачте, пане, але ж тут так сказано, а ви просили мене це зачитати, — пояснював Ключиця. — І воно повторюється, пане, і повторю... 

— І саме це вам дали семафорники? — вимогливо спитав Архіректор. — Точно? 

— Так, пане. Авжеж, поглядали вони на мене якось дивно — але, пане, це точно воно. Архіректоре, чого б я став брехати? Я й так провів більшість цього часу в цистерні, пане. Нуднющій самотній цистерні, пане. 

— Ні слова більше! — заверещав Зеленм’яс. — Не дозволю! 

Пан Мускат за його спиною вдавився питвом і забризкав кількох гостей. 

— Перепрошую? Не дозволите? — перепитав Ридикуль, обертаючись до Зеленм’яса в нарешті неприхованому гніві. — Я очолюю цей заклад, пане! І ніхто, пане, не диктуватиме мені, що я можу робити у цій Академії! Якщо, пане, тут щось і буде заборонятися, то заборону накладатиму я! Красно дякую! Пане Ключиця, продовжуйте!  

— Е, е, е, — задихався Ключиця вмираючим голосом. 

— Продовжуй, тобі сказано! 

— Е... е... так... «Тут не було безпеки. Тут не було честі. Все, що було, — це гроші. Все впиралося в гроші, а гроші впирались в усе. Але гроші були важливішими за нас — і от ми гинули...» 

— Та що тут, законів немає? Нахабний наклеп! — зарепетував Крадько. — Це ж фокус якийсь! 

— І чий же, пане? — проревів Ридикуль. — Ви хочете сказати, що пан Ключиця, цей юний чарівник із хорошими здібностями, який непогано, я скажу, працює там зі зміями... 

— ...вустрицями, — прошепотів Зрозум Впертонз. 

— ...працює там з вустрицями, намагається нас розіграти? Як ви смієте! Пане Ключиця, продовжуйте! 

— Я, я, я... 

— Докторе[69] Ключиця, це наказ!