— З чуток. 

Пан Злотний мусив цим задовольнитися. Пан Ґрайль мав особливий хист, і якщо в навантаження до цього додавалися певні маленькі дивацтва, то що вже вдієш. Крім того, на нього можна було покластися; вагань він не визнавав.  

Він не став би вас шантажувати, бо це поклало б початок грі, в результаті якої майже напевне хто-небудь помер би; а коли пан Ґрайль потрапляв у подібну гру, він вбивав одразу, не роздумуючи, просто щоб заощадити час — і вважав, що всі інші міркують так само. Можливо, в рамках звичайних людських понять він був божевільним, але судити про це було складно; напевне, тут краще підійшло б «альтернативно нормальний». Зрештою, пан Ґрайль, імовірно, міг би здолати вампіра за десять секунд, і при цьому не мав жодного з вампірських недоліків, окрім хіба що нестримної любові до голубів. Він був справжнісінькою знахідкою. 

— А про пана Губперука ви не дізналися нічого? — уточнив Злотний. 

— Ні. Батько помер. Матір померла. Ріс у дідуся. Пішов до школи. В школі знущалися. Втік. Слід пропав, — сказала висока постать. 

— Гм-м-м. Хотів би я знати, де він був увесь цей час. Або ким він був. 

Заради відповідей на риторичні запитання Ґрайль навіть не витрачав дихання. 

— Він став... завадою. 

— Ясно. 

У цьому й полягала краса гри. Для Ґрайля все і справді було ясно. Йому майже не доводилося наказувати — досить було сформулювати проблему. Сам факт того, що ви поставили проблему перед Ґрайлем, майже точно вказував на спосіб, у який її буде вирішено. 

— Будівля Поштамту стара і забита папером. Дуже сухим папером, — знову заговорив Злотний. — Шкода буде, якщо така старовинна пам’ятка раптом спалахне. 

— Ясно.  

І це теж було позитивною рисою Ґрайля. Він справді не балакав зайвого. Особливо про «старі добрі часи» та інші невеличкі послуги, які робив Хаббарові Злотному. І ніколи не запитував: «Що ви маєте на увазі?». Йому було ясно.  

— Тисяча триста доларів, — сказав він. 

— Звичайно, — сказав Злотний. — Я відправлю семаграму, як тільки... 

— Готівкою. 

— Золотом? Я не тримаю стільки в себе вдома, — сказав Злотний. — Звичайно, за пару днів я можу дістати цю суму, але мені здавалося, що ви віддаєте перевагу... 

— Зараз я не довіряю семафорам.  

— Але наші коди шифрування дуже й дуже... 

— Зараз я не довіряю семафорам, — повторив Ґрайль. 

— Гаразд. 

— Опис, — сказав Ґрайль. 

— Здається, ніхто не здатен пригадати, яка в нього зовнішність, — сказав Злотний. — Але він завжди носить великого золотого капелюха з крилами, а мешкає в приміщенні Поштамту. 

Щось невловимо промайнуло на тонких губах Ґрайля. Це була посмішка, нажахана тим, що потрапила в таке незвичне місце. 

— Літати він вміє? — спитав пан Ґрайль. 

— На жаль, він, здається, не схильний підійматися на будь-які узвишшя, — відповів Злотний. 

Ґрайль встав. 

— Я все зроблю сьогодні ж уночі. 

— Чудово, чоловіче. Чи то пак... 

— Ясно, — перебив Ґрайль. 

Поштові диліжанси пережили занепад і загибель Поштамту, бо не мали іншого виходу. Коней потрібно було годувати. І, в кожному разі, диліжанси завжди возили не тільки пошту, а й пасажирів. У залах Поштамту запанувала тиша, люстри зникли разом з усім іншим, включаючи предмети, прицвяховані до своїх місць, — але транспортна підслужба на великому задньому дворі процвітала. Диліжанси не те щоби вкрали і не те щоб успадкували... вони просто самі припливли до рук візників. 

Після чого, за словами Шеляга, який вважав себе хранителем усіх знань Поштамту, частки всіх візників викупив Великий Джим Стоякк на прізвисько Непохитний — за гроші, які виграв, поставивши на самого себе у двобої навкулачки з Гарольдом Чоботсом на прізвисько Кабан; тепер же бізнесом управляли його сини Гаррі Стоякк на прізвисько Кувалда і Малий Джим Стоякк на прізвисько Лом.  

Мокрові було зрозуміло, що тут потрібен продуманий підхід. 

Вузлом чи нервовим центром диліжансного бізнесу була велика клуня одразу біля стаєнь. Там пахло... ні, смерділо... ні, виїдало очі запахами коней, шкіряної збруї, кінських мазей, неякісного вугілля, бренді та дешевих сигар. Ось яка там була атмосфера. Її можна було б нарізати блоками і продавати їх як недорогий будматеріал. Коли Мокр увійшов, він побачив справжнього велетня, майже круглого від численних вдягнених один на одного жилетів і плащів, який грів спину біля печі, де ярився вогонь. Другий велетень, майже таких самих форм, зазирав через плече клерка: обоє зосереджено вивчали якісь папери. 

Очевидно, саме обговорювалося щось на тему персоналу, бо чоловік біля вогню говорив: 

— ...ну добре, раз він захворів, постав на нічний маршрут юного Альфреда, а... 

Побачивши Мокра, він замовк, а потім сказав: 

— Так, шановний? Чим можемо допомогти? 

— Доставкою моєї пошти, — відповів Мокр. 

Вони витріщилися на нього, а потім той, що підсмажував свій зад, розплився в єхидній посмішці. Джим і Гаррі Стоякки, напевне, були близнюками: обоє були велетнями й мали такий вигляд, ніби їх склеїли зі шматків бекону та чистого сала.  

— Це ти — той блискучий новенький поштмейстер, про якого ми стільки наслухалися? 

— Саме так. 

— А, ну, від вас тут приходив один, — сказав самопідсмажуваний. — Тільки й торочив, що ми повинні зробити те і те, і ні слова про платню! 

— Про платню? — Мокр просяяв і розвів руками. — І в цьому вся справа? Та жодних питань. Жодних питань. 

Він повернувся, відчинив двері й гукнув у них: 

— Ґледіс, давай! 

З темряви надворі почулися якісь крики, а потім — тріск дерева. 

— Що ти, в біса, зробив? — вигукнув сферичний чоловік.  

— Моя платня така: ви погоджуєтеся доставляти мою пошту, і решта коліс он того диліжанса залишаються на своїх місцях, — оголосив Мокр. — Це моя найкраща пропозиція, ясно? 

Чоловік із гарчанням рушив на нього, але інший візник вхопив його за плащ. 

— Спокійно, Джиме, — промовив він. — Він держсл’жбов’ць, і в нього є ґолеми.  

У цю мить у кімнату, пригнувшись, щоб не зачепити одвірок, дуже вчасно зайшов пан Помпа. Джим подивився на нього зі злістю. 

— Мене цим не налякаєш! — заявив він. — Їм не можна чіпати людей! 

— Помилка, — сказав Мокр. — Можливо, фатальна. 

— Тоді ми викликаємо Сторожу, — заявив Гаррі Стоякк, продовжуючи стримувати брата. — Щоб все, ото, порядно і законно. Як тобі таке? 

— Чудово, кличте Сторожу, — погодився Мокр. — Я їм поясню, що лише повертаю викрадену власність. — Він підвищив голос. — Ґледіс!  

Знадвору знову почувся тріск. 

— Викрадену? Ці диліжанси наші! — обурився Гаррі Стоякк. 

— Боюся, знову помилка, — сказав Мокр. — Пане Помпо? 

— Поштові Диліжанси Ніколи Не Виставлялися На Продаж, — прогуркотів ґолем. — Вони Залишаються Власністю Поштамту. Сплата За Користування Цією Власністю Ніколи Не Здійснювалася. 

— Так, все! — скричав Джим, відштовхуючи брата. 

Кулаки пана Помпи миттю піднялися. 

Час завмер. 

— Та чекай, Джиме, чекай хвилинку, — обережно заговорив Гаррі Стоякк. — В яку гру ви граєте, пане Поштар? Диліжанси завжди брали пасажирів, так? А потім пошти, яку треба возити, не стало, а люди, яким треба куди-небудь їхати, лишилися, а диліжанси стояли без діла, коней треба було годувати, і наш батько оплатив фураж і ветеринара, і ніхто...