Крім того, ці люди мали великі дрючки. Тож він обережно додав: 

— Декому це може здатися жорстоким, Вілкінсоне. 

— Так, пане, ми йому про це казали, пане, але він сказав, що нічого подібного. Він сказав, що це, — тюремник наморщив лоба, — тру-до-те-ра-пі-я, яка корисна для здоров’я і для того, щоб не сумувати, бо дає найбільший з усіх скарбів, а саме — Надію, пане. 

— Ах, надію, — похмуро буркнув Мокр. 

— Ви ж не засмучені, правда ж, пане? 

— Засмучений? Чого б це я мав бути засмученим, Вілкінсоне? 

— От якраз перед вами в цій камері сидів один, то він проліз через злив. Дуже маленький був чоловічок. Дуже спритний. 

Мокр поглянув на невеличку решітку в підлозі. Він витягнув би її за кілька секунд. 

— Вона веде до річки? — поцікавився він. 

Тюремник усміхнувся. 

— Ви б так і подумали, правда ж? Отой хлопець таки засмутився, коли ми його виловили. Приємно бачити, що ви вловили ідею, пане. Ви для всіх нас були прикладом, пане, у своїй поведінці. Цементну крихту пхали в матрац? Дуже розумно, дуже чисто зроблено. Дуже охайно. Ми справді раді були вашій присутності. Між іншим, пані Вілкінсон переказувала вам вдячність за святкового кошика з фруктами. Шикарна штука, авжеж. Там навіть кумквати були! 

— О, нема за що дякувати, Вілкінсоне. 

— Начальник в’язниці аж позеленів від заздрощів, бо в його кошику були тільки фіги, але я сказав йому, пане, що ці фруктові кошики — вони як життя: поки не зазирнеш під ананас, ніяк не вгадаєш, що ж там під ним. Він теж переказував вам вдячність. 

— Радий, що йому сподобалося, пане Вілкінсон, — відсутньо сказав Мокр.  

Кілька разів господині, в яких він у різний час винаймав житло, приносили передачі для «бідного хлопчика, який збився з дороги», а Мокр завжди волів інвестувати у щедрість. Зрештою, така кар’єра, як у нього, ґрунтувалася в першу чергу на стилі. 

— Загалом кажучи, пане, — знову заговорив Вілкінсон, — ми з хлопцями тут усе думали, чи не побажаєте ви, ну, в таку хвилину, полегшити свою долю, висловившись на предмет місця розташування, ну, в якому перебуває та точка, де, ну, розташовано місце, словом, де ви сховали всі вкрадені вами гроші?.. 

Уся в’язниця затихла. Вуха нашорошили навіть таргани. 

— Ні, я не можу цього зробити, Вілкінсоне, — гучно сказав Мокр, витримавши достатню для драматичного ефекту паузу. 

Він поплескав себе по кишені куртки, підняв угору пальця й підморгнув. 

Охоронці запосміхалися у відповідь. 

— Абсолютно розуміємо пана, — запевнив Вілкінсон. — А тепер ви би перепочили, бо за пів години будемо вас вішати. 

— Гей, а сніданок мені принесуть? 

— Сніданок у нас не раніше сьомої, прошу пана, — із докором сказав тюремник. — Але знаєте що, я принесу вам сандвіч із беконом — адже це ви, пане Спенґлер.  

І ось до світанку лишалося кілька хвилин, і саме він був тим, кого провели коротким коридором до маленької кімнатки під ешафотом.  

Мокр зауважив, що бачить себе ніби зі сторони, наче якась його частина випливла з його тіла на кшталт дитячої повітряної кульки на ниточці — і ниточку ось-ось відпустять. 

Кімнатку освітлювало лише те світло, яке потрапляло ззовні крізь тріщини в підлозі ешафота, а найбільше — крізь щілини по краях великого люка. Петлі цього люка саме старанно змащував чоловік у каптурі, що закривав обличчя.  

Коли вони увійшли, він припинив свою діяльність і сказав: 

— Доброго ранку, пане Спенґлер, — він послужливо підняв каптура. — Це я, Деніел Мотузяник на прізвисько «Раз-і-все»[3]. Сьогодні, пане, я — ваш кат. Прошу пана не хвилюватися. Я повісив десятки людей. Незабаром ми з вами розпрощаємося. 

— Чи правда, Дене, що коли людину не вдається повісити з трьох спроб, вирок скасовують? — поцікавився Мокр, тим часом як кат ретельно протирав руки ганчірочкою.  

— Чув я таке, пане, чув таке. Але ж не просто так, пане, мене кличуть «Раз-і-все». Чи бажає пан сьогодні мати чорного мішка? 

— А що це дасть? 

— Ну, дехто вважає, що це додає хвацького вигляду, пане. А ще вирячених очей не видно. Насправді це більше для видовищності, пане. Тут зранку вже чималий натовп зібрався. Думаю, це все та чудова стаття про вас у вчорашньому «Часі». В ній різні люди розповідають, яким чудовим молодим паном ви були і всяке таке. Е... Чи не могли б ви підписати мені мотузку, пане? Я маю на увазі, потім я ж уже не зможу вас попросити. 

— Підписати мотузку? — перепитав Мокр. 

— Атож, — підтвердив кат. — Це, типу, традиція. Багато хто купує використані мотузки. Колекціонери, так би мовити. Трохи дивно, але кожному своє, еге ж? А підписана, ясно, більше коштує, — він помахав грубим шнуром. — У мене й спеціальне перо є, яке може по мотузці писати. По підпису через кожні пару дюймів, га? Просто підписи, присвят не треба. Для мене це заробіток, пане. Буду дуже вдячний. 

— Будете настільки вдячні, що не повісите мене? — уточнив Мокр, приймаючи перо. 

Відповіддю був сміх, до якого вдаються, аби показати, що оцінили гарний жарт. Вдоволено киваючи, пан Мотузяник стежив, як Мокр підписує мотузку по всій довжині. 

— Чудово, пане, — це ж ви підписуєте мій пенсійний план. Так... Усі готові? 

— Я — ні! — швидко сказав Мокр, чим викликав новий вибух загальних веселощів. 

— Але ж ви й красава, пане Спенґлер, — сказав Вілкінсон. — Без вас тут усе буде геть не те, от правда. 

— А для мене наскільки все буде не те, — зауважив Мокр. 

Навколишні й це сприйняли як тонкий дотеп. Мокр зітхнув. 

— Ви й справді гадаєте, що це все стримує злочинність, пане Мотузянику? — поцікавився він. 

— Ну, як назагал, я гадаю, тут важко відповісти, бо ж важко фіксувати злочини, яких не сталося, — відповів кат, востаннє перевіряючи, чи добре відчиняється люк. — Але концептуально, пане, я сказав би, що це дуже дієво. 

— Тобто? 

— Тобто я ніколи нікого не бачив на ешафоті двічі, пане. То що, ходімо? 

Коли вони вибралися на холодне вранішнє повітря, натовп помітно пожвавився, по хвилині почулося кілька «бу!», а в кількох місцях навіть зааплодували. Такі вони дивні, ці люди: вкрадеш п’ять доларів — і ти дрібний злодюжка; вкрадеш тисячі — і ти або уряд, або герой.  

Поки зачитували список його злочинів, Мокр дивився перед собою. Він не міг позбутися відчуття, що все це було нечесно. Він ніколи не бив когось по голові. Він навіть ніколи не виламав жодних дверей. Так, іноді він користувався відмичками — але потім завжди замикав двері за собою.  

Серед усіх цих конфіскацій, раптових реституцій та банкрутств, щó зі справді зробленого ним було дійсно поганим? Він просто міняв місцями числа.  

— Добрячий сьогодні натовп, — зауважив пан Мотузяник, перекинувши шнур через поперечину і клопочучись із вузлами. — І преси чимало. «Хто там висить?», звичайно, висвітлює всі такі випадки, але он і «Час», і «Псевдопольський вісник» — мабуть, через той банк, який у них тоді збанкрутував, а є, я чув, і людина з «Ділового Сто Лата». У них дуже добра фінансова рубрика, я завжди відстежую там ціни на мотузки. Схоже, пане, купа людей прагне побачити вашу смерть.  

Мокр зауважив, що позаду натовпу спинилася чорна карета. Жодного герба на дверцятах не було, якщо не знати одного секрету: гербом Правителя Ветінарі був вугільного кольору щит. Чорне на чорному. Хай там як, цей виродок мав стиль... 

— Га? Що? — стрепенувся він, відчувши поштовх під ребра. 

— Я спитав, чи не бажаєте ви сказати останнє слово, пане Спенґлер, — пояснив кат. — Звичай такий. Може, підготували якісь ідеї? 

— Насправді я не збирався помирати, — проказав Мокр.  

І це таки була правда. Він дійсно не збирався — до цієї миті. Він був упевнений, що цьому що-небудь завадить.  

— Гарна промова, пане, — схвалив Вілкінсон. — Продовжуймо ж, гаразд?