— Але чому люди беруть і дозволяють Злотному провернути таку оборудку? 

— Я ж тобі щойно пояснив. Через надію. Вони повірять навіть, що хтось готовий продати їм справжній діамант за один долар. Вибач. 

— Знаєш, як я прийшла працювати в Траст ґолемів? — спитала панна Любесерце. 

«Бо з глиняними людьми легше мати справу, ніж зі звичайними? — подумав Мокр. — Бо вони не покашлюють, коли до них говориш?» 

— Ні, — сказав він вголос. 

— До того я працювала у банку в Сто Латі. «Кооперативний банк виробників капусти...» 

— А, той, що на центральній площі? З різьбленим зображенням качана над входом? — бездумно перебив її Мокр. 

— То ти його знаєш? — спитала вона. 

— Ну, так. Якось проїздив там... 

«О, ні, — подумав він, передбачаючи подальший хід розмови, — будь ласка, ні...» 

— Це була непогана робота, — сказала панна Любесерце. — Ми мали перевіряти платіжки та чеки. На предмет підробки, розумієш? І одного дня я пропустила цілих чотири. Чотири фальшивки підряд! Це обійшлося банку в дві тисячі доларів. Це були чеки до видачі готівки, і підписи були бездоганними. Мене за це звільнили. Мені сказали, що мусить же щось бути зроблено, інакше клієнти втратять довіру. Це зовсім не весело, коли навколишні підозрюють у тобі шахрайку... Отак воно й буває з такими, як ми з тобою. А такі, як Злотний, завжди відмазуються. З тобою все гаразд? 

— Гм-м-м? — відреагував Мокр. 

— Ти якось трохи... зблід. 

«А який же хороший то був день», — подумав Мокр. Принаймні ще кілька хвилин тому він пригадався б як хороший. А безпосередньо того дня Мокр взагалі був дуже задоволений. У таких випадках якось не очікуєш коли-небудь зустріти своїх жертв знову. Хай йому грець, тому Помпі з його концепціями непрямого вбивства! 

Він зітхнув. Ну що ж, ось воно й настало. Він знав, що так буде. Він та Злотний, сам на сам, щоб з’ясувати, хто з них більший виродок. 

— Це сільський випуск «Часу», — сказав він. — Міський вони випускають із затримкою на півтори години, щоб не пропустити найсвіжіших новин. Гадаю, я зможу щонайменше стерти цю усмішку з його обличчя. 

— Що ти збираєшся робити? — спитала панна Любесерце. 

Мокр поправив крилатого капелюха. 

— Спробую здійснити неможливе, — сказав він. 

Настав наступний ранок. 

Мокра щось штрикнуло. 

Він розплющив очі й провів поглядом уздовж чорного блискучого ціпка, вздовж руки, яка тримала срібне руків’я у вигляді черепа Смерті, й уперся в обличчя Правителя Ветінарі. За спиною того, в кутку, жевріли очі ґолема. 

— Благаю, не вставайте, — сказав Патрицій. — У вас же, думаю, була дуже клопітна ніч? 

— Вибачте, ваша високосте, — промовив Мокр, через силу підводячись.  

Він знову заснув за робочим столом; присмак у роті був такий, наче там ночував Підкажи. Через плече Ветінарі він бачив стривожені обличчя пана Шеляга та Стенлі, які зазирали в кабінет з коридору. 

Правитель сів навпроти, попередньо змахнувши з крісла пил. 

— Читали сьогоднішній «Час»? — спитав він. 

— Я був присутній під час друку номера, ваша високосте. 

Мокрова шия, здавалося, відростила зайві кістки. Він постарався викрутити її так, щоб голова трималася прямо. 

— А, ну так. Від Анк-Морпорка до Ґеної близько двох тисяч миль, пане Губперук. І ви заявляєте, що зможете доставити повідомлення туди швидше за семафори. Те, як ви про це заявили, звучало як виклик. Це вкрай інтригує.  

— Так, ваша високосте. 

— Навіть найшвидшій кареті знадобиться майже два місяці, пане Губперук, причому, як мені дали зрозуміти, якщо їхати без зупинок, нирки почнуть випадати через вуха. 

— Так, ваша високосте. Я розумію, — сказав Мокр, позіхаючи. 

— А використовувати магію було б, знаєте, шахрайством. 

Мокр позіхнув знову. 

— Це я теж розумію, ваша високосте. 

— А чи спитали ви Архіректора Невидної академії, перш ніж оголошувати, що саме він напише листа для цього дивовижного змагання? — зажадав Правитель Ветінарі, розгортаючи газету. 

Мокр устиг роздивитися заголовки: 

— Ні, ваша високосте. Я сказав, що листа міг би написати всіма шанований і відомий своєю чесністю громадянин — такий, як Архіректор. 

— О, і тепер йому буде непросто відмовитися, чи не так? — сказав Ветінарі. 

— Я хотів би на це сподіватися, ваша високосте. Принаймні його Злотний купити не зможе. 

— Гм-м-м, — Ветінарі пристукнув ціпком по підлозі. — Чи здивувалися б ви, дізнавшись, що на сьогодні населення міста передчуває перемогу за вами? «Шлях» ніколи не припиняв роботи довше, ніж на тиждень, семаграма до Ґеної йде лише кілька годин — і все ж, пане Губперук, люди думають, що ви переможете. Це не здається вам дивовижним? 

— Е...  

— Утім, ви ж зараз мегазірка, пане Губперук, — зненацька надзвичайно дружелюбно продовжив Ветінарі. — Золотий посланець! — Патрицій усміхався, як змія. — Щиро сподіваюся: ви знаєте, що робите. Ви ж знаєте, що робите, правда ж, пане Губперук? 

— Віра рухає гори, ваша високосте, — промовив Мокр. 

— Авжеж, по дорозі до Ґеної гір вистачає, — погодився Правитель Ветінарі. — В коментарі газеті ви сказали, що вирушаєте завтра ввечері? 

— Саме так. Щотижневим диліжансом. Тільки на цей рейс ми не братимемо пасажирів, щоб максимально зменшити вагу, — пояснив Мокр, дивлячись Ветінарі у вічі. 

— Ви не хочете поділитися зі мною хоча б маленьким натяком? — спитав Патрицій. 

— Так буде краще, ваша високосте, — сказав Мокр. 

— Я ж не думаю, що боги закопали десь неподалік якого-небудь надшвидкого чарівного коня? 

— Принаймні я про таке нічого не знаю, ваша високосте, — щиро запевнив Мокр. — Хоча, звичайно, в таких випадках поки не звернешся до богів, то й не дізнаєшся. 

— Авже-еж, — протягнув Ветінарі.  

«Тепер він увімкнув свій “всепроникний погляд”, — подумав Мокр. — Але ж ми знаємо, як із цим боротися, еге ж? Просто пропустити крізь себе».  

— Злотний, безумовно, прийме виклик, — сказав Ветінарі. — От тільки він людина... винахідлива. 

На думку Мокра, це був аж надзвичайно обережний спосіб сказати «вбивця і виродок». Але і це він просто пропустив. 

Його високість підвівся. 

— Ну що ж, до завтрашнього вечора, — сказав він. — Звичайно ж, це відправлення стане певним невеличким шоу для газет? 

— Насправді я нічого такого не планував, ваша високосте, — проказав Мокр. 

— Та ясно, що не планували, — погодився правитель Ветінарі, обдарувавши Мокра тим, що тільки й можна би було назвати... поглядом. 

Дуже подібний погляд Мокр незабаром отримав від Джима Стоякка, після чого той сказав: 

— Ну що ж, ми можемо замовити слівце, попросити про послугу й дістати добрих коней на кожній поштовій станції, пане Губперук, але ж ви знаєте, ми їздимо тільки до Бумма. Там ви муситимете пересісти. Хоча «Ґенойський експрес» хороша фірма. Ми цих хлопців знаємо. 

— Ви впевнені, що хочете винайняти весь диліжанс? — спитав Гаррі, чистячи поруч коня. — Дорого обійдеться, бо ж нам тоді доведеться споряджати ще один. Серед пасажирів це популярний маршрут.