Це викликало пожвавлення у натовпі, дехто проштовхався до виходу й зник назовні. 

— Поштамт, пані та панове! — вигукнув Мокр. — Ми доставляємо! 

Знову піднявся веселий гамір. 

— Хочете почути щось дійсно цікаве, пане Губперук? — спитав, підбігаючи, Стенлі. 

— І що ж це, Стенлі? — поцікавився Мокр, злазячи зі стільця. 

— З самісінького ранку ми продали купу однодоларових марок! І знаєте що? Люди надсилають листи самим собі! 

— Що? — нерозуміюче перепитав Мокр. 

— Просто щоб марки пройшли через пошту, шефе. Розумієте, це ж робить їх реальними! Це доводить, що марки використовувалися. Вони їх збирають, шефе! І навіть краще, шефе! 

— Куди ж уже краще, Стенлі? — здивувався Мокр. 

Він опустив погляд. Авжеж, на хлопцеві була нова сорочка, з малюнком марки за пенні та написом «Спитай мене про марки».  

— Влада Сто Лата замовила «Ливарнику і Шпулькісу» серію власних марок! І інші міста теж хочуть так зробити! 

Мокр подумки занотував: «Треба буде часто змінювати дизайн. І робити пропозиції кожному місту та країні, які ми тільки зможемо згадати. Замість “лизати тильну сторону Ветінарі”, всі забажають мати власні марки — і ми зробимо їм таку честь в обмін на згоду доставляти нашу пошту, а пан Шпулькіс цілком конкретним чином нам за це віддячить, я вже про це подбаю». 

— Шкода, Стенлі, що пропали твої шпильки. 

— Шпильки? — перепитав хлопець. — А, шпильки. Шефе, шпильки — це просто гострі шматочки металу. Вони мертві.  

«Ось так і рухаємося вперед, — подумав Мокр. — Завжди рухайся. Ніколи ж не знаєш, хто або що за тобою женеться. 

Все, що нам зараз потрібно, — це щоби нам усміхнулися боги.  

Гм-м-м. Гадаю, надворі вони посміхаються трішечки ширше». 

Мокр вийшов на свіже повітря. Різниця між Поштамтом всередині й вулицею перед ним тепер була досить умовною, але народу й тут було чимало. Були там і кілька вартових. Це могло стати в пригоді. Вони вже підозріло на нього поглядали. 

Що ж, ось і ця мить. Зараз має статися диво. Власне, зараз збіса неминуче має статися диво! 

Мокр звів очі до небес і вслухався в шепіт богів. 

Годинник відбивав сьому. 

— А, пане Губперук, — промовив, підводячи погляд, Правитель Ветінарі. — Дуже дякую, що зазирнули. Такий клопітний видався день, чи не так? Тулумбасе, подайте-но панові Губперуку стільця. Я так гадаю, ремесло пророка — справа вельми стомлива.  

Мокр жестом відпустив клерка і з полегшенням опустив своє зболене тіло на стілець. 

— Насправді я не планував зазирати, — повідомив він. — До мене зайшов здоровенний троль зі Сторожі й ухопив мене за руку. 

— О, не сумніваюся, що він хотів вас просто підтримати, — сказав Правитель, уважно вивчаючи хід битви між кам’яними тролями та кам’яними ґномами. — Ви ж пішли за ним добровільно, чи не так? 

— Бачте, я дуже прив’язаний до своєї руки, — пояснив Мокр. — Тож вирішив піти за нею. Чим можу прислужитися, ваша високосте? 

Ветінарі встав, пройшов від столика з грою до свого робочого столу, всівся у крісло і зміряв Мокра поглядом, у якому відображалося щось подібне до захвату. 

— Командор Ваймз надав мені стислий звіт про сьогоднішні події, — заговорив він, відставляючи фігурку троля, яку тримав у руках, і гортаючи аркуші перед собою. — Починаючи з ранкових заворушень біля контори «Великого шляху», що їх, як він стверджує, спровокували ви?..  

— Все, що я зробив, — це запропонував доставити повідомлення, які затрималися через прикрий негаразд із семафорами, — сказав Мокр. — Я не очікував, що бовдури в конторі компанії відмовляться повертати повідомлення своїм клієнтам! Зрештою, люди ж заплатили наперед. Я просто хотів допомогти в скрутну хвилину. І вже точно не «провокував» нікого бити клерка стільцем по голові! 

— Звісно ні, звісно ні, — погодився Ветінарі. — Я глибоко переконаний, що ви не чинили правопорушень і діяли з найкращих міркувань. Але я вмираю від бажання почути про золото, пане Губперук. Сто п’ятдесят тисяч доларів, якщо не помиляюся.  

— Щось я про таке не дуже пам’ятаю, — промовив Мокр. — Якось нечітко все. 

— Так, так, уявляю собі. Можливо, я зумію дещо прояснити? — запропонував Ветінарі. — Цього ранку, пане Губперук, ви промовляли до людей біля вашого так прикро постраждалого Поштамту, аж раптом, — на цьому моменті Патрицій кинув швидкий погляд у папери, — раптом звели погляд до неба, затулили очі рукою, впали на коліна й закричали: «Так, так, дякую, я недостойний, слава, хай чисто очистять птахи зуби твої, алілуя, хай деренчать шухляди твої», — й тому подібне — чим неабияк зацікавили навколишніх — а тоді підвелися, простягнули руки вперед і скричали: «Сто п’ятдесят тисяч доларів, вони закопані в полі! Дякую, дякую, я заберу їх негайно!». Після цього ви вихопили лопату в одного з тих, хто допомагав розчистити руїни будівлі, й цілеспрямовано рушили до виходу з міста. 

— Справді? — спитав Мокр. — Жодного спогаду щодо цього моменту. 

— Не сумніваюся, — радісно запевнив Ветінарі. — Мабуть, пане Губперук, ви б неабияк здивувалися, дізнавшись, що за вами рушило чимало народу? Включаючи пана Помпу та двох офіцерів Сторожі.  

— О небо, справді? 

— Справді. Це тривало кілька годин. Ви не раз зупинялися для молитви. Мушу припустити, що таким чином ви жадали отримати божественні вказівки, які й скерували врешті-решт ваші кроки до маленького гаю серед капустяних полів.  

— Справді? Боюся, для мене це просто суцільний туман, — сказав Мокр. 

— Наскільки мені відомо зі звіту Сторожі, ви копали як демон. Повинен наголосити, що ваша лопата стукнула по ляді скрині в присутності значної кількості вартих довіри свідків. Гадаю, завтра в наступному випуску «Часу» буде велика іконографія. 

Мокр промовчав. Це був єдиний спосіб не сказати зайвого. 

— Маєте якісь коментарі, пане Губперук? 

— Ні, ваша високосте, по суті, ні. 

— Гм-м-м. Близько трьох годин тому я бачився в цьому кабінеті зі старшими жерцями трьох головних божеств, а також — добряче збитою з пантелику вільнонайманою жрицею, яка, наскільки мені відомо, на позаштатній основі відає земними справами Вжедістали. Кожне з них заявляє, що це їхній бог повідомив вам про розташування золота. А сам ви, часом, не пам’ятаєте, яке божество це було?  

— Я швидше відчував голос, ніж чув його, — старанно добираючи слова, відповів Мокр. 

— Правдоподібно, — сказав Ветінарі. — За дивним збігом обставин, вони й собі відчули, що їхні храми мають отримати десятину грошей. Кожен, — уточнив він.  

— Шістдесят тисяч доларів? — вигукнув Мокр, випрямляючись на стільці. — Так не можна! 

— Віддаю належне вашій здатності до швидких арифметичних підрахунків попри проблеми зі свідомістю. Радісно бачити, що в цьому ви проблем із ясністю та чіткістю не маєте, — сказав Ветінарі. — Я порадив би вам пожертвувати п’ятдесят тисяч доларів на чотирьох. Врешті-решт, цей дар богів було явлено у дуже публічний, а також — дуже конкретний і беззаперечний спосіб. Хіба не час виявити благоговійну вдячність?  

Запала тривала пауза, в кінці якої Мокр підняв пальця і, всупереч усьому, зумів зобразити бадьору усмішку.