Литмир - Электронная Библиотека

Він витратив на це лише близько години. Боги працюють швидко, авжеж? 

У сірому денному світлі Поштамт мав не кращий вигляд, ніж уночі. Близько половини будівлі все ще стояло вертикально.  

Навіть попри брезентові полотнища, захищена від зливи частина була маленькою й сирою. Навколо, не знаючи, що їм робити, вешталися працівники. 

Що робити, їм мав пояснити Мокр. 

Першим, кого він зустрів, був Джордж Домахайс, який поквапився йому назустріч на всіх своїх кульгавих обертах. 

— Жахливо, мій пане, жахливо. Я прийшов, як тільки... — почав він. 

— Радий вас бачити, Джордже. Як ваша нога? 

— Що? О, чудово, мій пане. Щоправда, вона світиться в темряві, але, з іншого боку, це дає змогу заощадити на свічках. Що ми будемо... 

— Поки пан Шеляг у лікарні, ви будете в. о. Поштмейстера, — перебив Мокр. — Скількох листонош ви можете зібрати? 

— Десь дюжину, мій пане, але що ми... 

— Ми будемо доставляти пошту, пане Домахайс! Це — наша робота. Скажіть усім, що сьогодні діє спеціальна пропозиція: гарантована доставка до Псевдополя, по десять пенсів! Усі інші можуть братися за прибирання. Частина даху все ще на місці. Сьогодні ми відкриті, як завжди. Ще більше, ніж завжди.  

— Але... — Домахайс не зміг знайти потрібних слів і просто показав на руїни. — Оце? 

— Ні дощ, ні полум’я, пане Домахайс! — гостро сказав Мокр. 

— У нашому девізі цього немає, мій пане, — вказав Домахайс. 

— До завтра буде. О, Джим... 

Візник насувався на Мокра під лопотіння крисів свого гігантського капелюха. 

— Це все довбаний Злотний, точно! — прогарчав він. — Це підпал! Чим можемо допомогти, пане Губперук? 

— У вас же все одно буде сьогодні рейс на Псведополь? — спитав Мокр. 

— Так, — сказав Джим. — Гаррі з хлопцями вивели всіх коней, щойно запахло смаженим, а з диліжансів ми втратили тільки один. Ми-то вам допоможемо, повірте, хай мені грець, от тільки «Шлях» працює нормально собі. Ви тільки згаєте час. 

— Джиме, з вас — колеса, а я забезпечу, чим їх навантажити, — сказав Мокр. — Ми зберемо пошту до десятої. 

— Не дуже ви впевнені в цьому, пане Губперук, — зауважив Джим, нахиляючи голову до плеча. 

— Мені про це янгол уві сні повідомив, — сказав Мокр. 

Джим вишкірився. 

— А, ну як так, то й так. Янгол, еге ж? Дуже вчасна допомога в скрутний час, як на мій хлопський розум.  

— Я теж так думаю, — сказав Мокр, рушаючи до відкритої всім вітрам, закіптюженої печери з трьома стінами, якою були рештки його кабінету. 

Він змів з крісла пил, сягнув у кишеню й поклав на стіл листа від Димного Гну. 

Єдині люди, які могли знати, коли вийдуть з ладу семафорні вежі, повинні були працювати в компанії, так? Чи — що імовірніше — повинні були працювати там раніше. Ха. Так воно завжди буває. Взяти той банк у Сто Латі — Мокр нізащо не зміг би підробити той чек, якби той згорблений старістю клерк не продав йому того старого гросбуха з усіма необхідними підписами. То був чудовий день. 

«Великий Шлях», певне, не просто наживав собі ворогів — він мав би поставити їхнє виробництво на потік. І ось цей Димний Гну вирішив допомогти Мокрові. Нелегальні семаграфісти. Як подумаєш, скільки таємниць їм відомо... 

Весь цей час він дослухався, чи не б’є годинник, і щойно пробило за чверть дев’яту. Що вони зроблять? Підірвуть вежу? Але ж у вежах працюють люди. Звичайно, що ні... 

— Ох, пане Губперук!  

Не так часто трапляється, що заплакана жінка вривається в кімнату й кидається в обійми мужчині. З Мокром такого не бувало ніколи. Та ось це сталося, і як же йому не пощастило, що цією жінкою виявилася панна Маккаларіят. 

Тремтячи, вона наблизилася до отетерілого Мокра й повисла на ньому; її обличчям котилися сльози. 

— Ох, пане Губперук! — схлипувала вона. — Ох, пане Губперук! 

Її вага пригнула Мокра до підлоги. Вона вчепилася за його комір із такою силою, що він ось-ось мав опинитися на підлозі, а навіть подумати про те, що його побачать на підлозі в обіймах панни Маккаларіят... та навіть подумати про це було просто неможливо. Мозок міг вибухнути вже від самої спроби. 

В її сивому волоссі стирчала рожева заколка. Заколку було вручну розмальовано крихітними фіалками. Видовище цієї заколки за кілька дюймів від очей чомусь вибивало Мокра з колії. 

— Ну, ну, заспокойтеся, панно Маккаларіят, заспокойтеся, — пробелькотів він, намагаючись тримати рівновагу за двох. 

— Ох, пане Губперук! 

— Ну справді, панно Маккаларіят, — у відчаї сказав Мокр. — Чим я можу... 

— Пан Домахайс сказав, що Поштамт не відбудувати! Він каже, що Правитель Ветінарі нізащо не виділить гроші! Ох, пане Губперук! Я все життя мріяла працювати тут за стійкою! Бабуся навчила мене всього, вона навіть змушувала мене смоктати лимони, щоб виробити правильний вираз обличчя! А я передала всі ці знання своїй дочці. Вона має такий голос, що люди бліднуть, як сніг! Ох, пане Губперук! 

Мокр відчайдушно шукав, де б її заспокійливо погладити, бо більшість придатних для цього місць або промокли наскрізь від сліз, або не входили до переліку припустимих з точки зору рамок пристойності.  

— Усе буде добре, панно Маккаларіят, — втішно сказав він. 

— А бідний пан Шеляг! — схлипнула вона. 

— Наскільки я розумію, з ним усе буде гаразд, панно Маккаларіят. Знаєте ж, як кажуть про госпіталь леді Сибіл: дехто з пацієнтів виживає.  

«Дуже й дуже сподіваюся, що він і справді виживе, — подумав Мокр. — Я без нього як без рук». 

— Це все так жахливо, пане Губперук! — сказала панна Маккаларіят, сповнена рішучості випити гірку чашу відчаю включно із осадом. — Ми всі залишимось на вулиці! 

Мокр, тримаючи жінку за руки, акуратно виштовхував її з приміщення, водночас щосили женучи з голови картину панни Маккаларіят на вулиці.  

— Так, послухайте мене, панно Мак... до речі, як вас звати? 

— Йодина, пане Губперук, — відповіла панна Маккаларіят, сякаючись у носовичка. — Батькові сподобалося, як це звучить. 

— Що ж... Йодино, я глибоко переконаний, що ми знайдемо гроші вже до кінця дня, — заявив Мокр.  

О боги, вона висякалася в цю хустинку і, так, так, гр-р-р, збиралася знову запхати її в рукав свого кардиґана... 

— Так, пан Домахайс про це говорив, і багато хто говорить, мій пане. Кажуть, ви послали богам листи з проханням про гроші! О, мій пане! Не моя справа вам радити, але боги грошей не дають! 

— Я вірую, панно Маккаларіят, — прорік Мокр, випростовуючись. 

— У моїй родині вже п’ять поколінь вклоняються Вжедісталі, мій пане, — повідомила панна Маккаларіят. — Ми деренчали шухлядами кожен божий день, а нічого істотного, якщо так можна сказати, не отримали, якщо не зважати на те, що бабуся знайшла вінчик для збивання яєць, якого, як вона була впевнена, вона туди не клала, і ми всі думаємо, що це випадково так сталося...  

— Пане Губперук! Пане Губперук! — закричав хтось. — Тут кажуть, семафори... О, перепрошую...  

Останні слова були тягучими й приторними, ніби сироп. 

Мокр зітхнув і обернувся до новоприбулого, який щирив зуби в облямованому кіптявою дверному отворі. 

— Так, пане Домахайс? 

— Кажуть, семафори знову поламалися, мій пане! На псевдопольському напрямку! — пояснив той. 

— Як прикро, — проказав Мокр. — Що ж, панно Маккаларіят, пане Домахайс, уперед — змусимо пошту рухатися! 

У тому, що залишилося від вестибюля, зібрався цілий натовп. Як уже давно помітив Мокр, анк-морпоркці завжди з ентузіазмом сприймали всілякі новинки. Пошта, звісно, була старою — але настільки старою, що якимсь чином знову сприймалася як щось нове. 

Коли Мокр зійшов сходами, його зустріли схвальним гамором. Дай їм видовище, завжди давай їм видовища. Анк-Морпорк аплодує видовищам. 

Мокр наказав принести стільця, став на нього і склав долоні рупором. 

— Пані та панове, спеціальна пропозиція на сьогодні! — прокричав він через галас і шум. — Ціну на доставку листів до Псевдополя знижено до трьох пенсів! Всього три пенси! Диліжанс відбуває о десятій! А якщо ті, хто вручив повідомлення нашим невезучим колегам з компанії «Великий шлях», подбають їх забрати й передати нам, ми доставимо їх безкоштовно!  

65
{"b":"845959","o":1}