— Музика! — заявив Мокр. Він встав і склав долоні рупором. — Гей, люди! На банджо хто-небудь грати вміє? Чи на скрипці? Даю доларову марку, найколекційнішу, тому, хто зможе заграти вальс! Раз-два-три, раз-два-три, знаєте? 

— Ти остаточно з’їхав з глузду? — спитала панна Любесерце. — Ти явно... 

Вона замовкла, бо Мокра поплескав по плечу бідно вдягнений чоловік. 

— Я вмію грати на банджо, — повідомив він. — А ось мій друг Гамфрі може зобразити що-небудь суворе на губній гармоніці. Гонорар буде долар, пане. Якщо вам неважко, монетами, бо ж я не вмію писати і не знаю нікого, хто вмів би читати. 

— Моя прекрасна панно Любесерце, — сказав Мокр, божевільно до неї всміхаючись. — А чи немає у вас якого-небудь іншого імені? Якого-небудь «зайчика», чи іншого прізвиська, чогось применшувально-ніжного, проти якого ви не заперечували б? 

— Ти п’яний? — спитала вона. 

— На жаль, ні, — відповів Мокр. — А хотів би. То що, панно Любесерце! Я ж навіть врятував свій найкращий костюм!  

Вона була заскочена зненацька, тож відповідь зірвалася з її вуст, перш ніж природжений цинізм устиг замкнути двері. 

— Мій брат називав мене... е... 

— Як? 

— «Вбивця», — промовила панна Любесерце. — Але це було ласкаво. Ти мене так називати навіть не думай. 

— Як щодо «Шпички»?  

— Шпичка? Ну-у-у, зі «Шпичкою» я прожити змогла б, — сказала панна Любесерце. — А отже, й ти теж. Але зараз не час танцювати... 

— Цілком навпаки, Шпичко, — заперечив Мокр, чиє обличчя просто-таки сяяло у відблисках вогню, — зараз саме найкращий час. Ми затанцюємо, а тоді все тут розчистимо до часу відкриття Поштамту, і знову запустимо доставку пошти, замовимо відбудову будівлі й повернемо все до того стану, як усе було. Просто дивися сюди. 

— Знаєш, мабуть, це правда, що для роботи на Поштамті треба бути божевільним, — сказала панна Любесерце. — От тільки де ти візьмеш гроші на відбудову? 

— У богів, — сказав Мокр. — Довірся мені. 

Вона втупилася в нього. 

— Ти серйозно? 

— До смерті. 

— Ти збираєшся молитися про гроші? 

— Не зовсім, Шпичко. Боги ж отримують тисячі молитов щодня. Я маю інший план. Ми повернемо Поштамт до життя, панно Любесерце. Я ж не зобов’язаний мислити як поліціянт, чи листоноша, чи клерк. Мені достатньо просто робити все по-своєму. А тоді, до кінця тижня, я зроблю Хаббара Злотного банкротом.  

Її губи набули форми ідеального кола. 

— І як саме ти це зробиш? — наважилася спитати вона. 

— Уявлення не маю, але все можливе, якщо тільки я зумію затанцювати з тобою і не втратити жодного пальця на ногах. То, панно Любесерце, ми станцюємо?  

Вона була вражена, заскочена і знічена — і Мокр фон Губперук був радий побачити її такою. Він чомусь почувався безмежно щасливим. Він не знав чому й не знав, що чинитиме далі, але все це мало бути весело. 

Він відчував ту саму, знайому йому, наелектризованість, яку відчуваєте в самісінькій глибині свого єства, коли стоїте перед банкіром, який ретельно вивчає взірець вашого найкращого виробу. В такі моменти всесвіт затамовував подих, а потім ваш візаві з усмішкою говорив: «Дуже добре, пане Псевдонім, я накажу клеркові негайно принести гроші».  

Це був трепет не від погоні, але від незворушності, від необхідності лишатися таким спокійним, зібраним, природним, що на якраз достатній час ви відчували, що можете обвести круг пальця весь світ і крутити його на кінчику цього пальця. Це були моменти, заради яких він жив, в які він справді жив, а його думки текли як ртуть, і саме повітря навколо сипало іскри. Пізніше це відчуття виставляло рахунок до сплати. Та безпосередньо в ці моменти він злітав. 

Він знову був у грі. Втім, наразі, у відблисках палаючого минулого, під неохайні звуки неохайного оркестру, він вальсував із панною Любесерце.  

Потім вона пішла додому — розгублена, з дивною посмішкою, — а він піднявся до свого кабінету, де не вистачало однієї стіни, й увірував так, як ще ніхто до нього.  

Юний жрець крокодилобога Оффлера о четвертій ранку почувався дещо дезорієнтованим, але чоловік у крилатому капелюсі й золотому костюмі, схоже, точно знав, чого хоче, тож жерцеві довелося змиритися. Він не вирізнявся високою тямовитістю, що й було причиною, з якої він чергував у цю зміну. 

— Ви хочете доставити цього листа Оффлеру? — позіхаючи, спитав він. 

У його руці опинився конверт. 

— Листа адресовано йому, — відповів Мокр. — І належно промарковано. Гарно написаний лист завжди привертає увагу. Ще я приніс фунт ковбасок — гадаю, це ж традиційно. Крокодили полюбляють ковбаски. 

— Розумієте, чесно кажучи, на небеса до богів ідуть лише молитви, — невпевнено промовив жрець.  

У храмовому нефі було порожньо, коли не зважати на літнього чоловічка в брудній мантії, який сонно замітав підлогу. 

— Наскільки я розумію, — сказав Мокр, — ковбаскове приношення досягає Оффлера через шлях смаження, так? І духовна сутність ковбасок здіймається до Оффлера за посередництва ароматів? А самі ковбаски ви тоді з’їдаєте? 

— Ах, ні. Не зовсім так. Зовсім не так, — запевнив жрець, який вже в цій темі орієнтувався добре. — Це може так здаватися невтаємниченим, але, як ви справедливо зауважили, істинна ковбасковість скеровується просто до Оффлера. Звичайно, він поглинає духовну сутність ковбасок. А ми їмо лише їхню земну оболонку, яка, повірте, просто в наших ротах перетворюється на пил і попіл.  

— Он чому запах ковбасок завжди смачніший за самі ковбаски? — спитав Мокр. — Я це часто помічав. 

Це справило враження. 

— Ви теолог, пане? — поцікавився жрець. 

— Я працюю... у спорідненій професії, — сказав Мокр. — Але я ось до чого веду: якби ви прочитали цього листа, то це ж було б те саме, наче його прочитав сам Оффлер, я маю рацію? Через ваші зіниці духовна сутність листа здійнялася б до Оффлера? І тоді я міг би вручити ковбаски. 

Юний жрець у відчаї окинув поглядом приміщення храму. Але була ще надто рання година. Якщо бог, метафорично кажучи, відпочиває, поки сонце на нагріє пісок на річкових берегах, то і його жерці до такої ж години лишаються в ліжках.  

— Гадаю, це так, — неохоче сказав жрець. — Але, може, ви би краще зачекали, доки диякон Джонс вста... 

— Я трохи поспішаю, — урвав Мокр. Запала пауза. — Я приніс трохи медової гірчиці, — додав він. — Чудово пасує до ковбасок. 

Жрець раптом сповнився уваги. 

— Якого сорту? — спитав він. 

— «Преміум резерв» від Едіт Базіккалло, — сказав Мокр, дістаючи баночку. 

Обличчя жерця просяяло. В ієрархії храму його місце було невисоким, і ковбасок йому зазвичай діставалося ненабагато більше, ніж Оффлеру. 

— Боже мій, це ж недешево! — видихнув він. 

— Так, завдяки нотці дикого часнику, — погодився Мокр. — Але, може, я б краще зачекав, поки диякон Джонс... 

Жрець стиснув листа і баночку в руках.  

— Ні-ні, я ж бачу, що ви поспішаєте, — заговорив він. — Я все зроблю негайно. Напевне, йдеться про прохання допомоги, так? 

— Так. Я прошу Оффлера осяяти світлом очей його й блиском зубів його мого колегу Толлівера Шеляга, який зараз лежить у госпіталі леді Сибіл, — сказав Мокр. 

— О, так, — з полегшенням сказав богослужитель. — Ми часто отримуємо такі... 

— А також я хотів би отримати сто п’ятдесят тисяч доларів, — продовжив Мокр. — Краще, звичайно, в анк-морпоркських доларах, але згодиться й будь-яка інша тверда валюта. 

Коли Мокр повертався до руїн Поштамту, в його ході проглядалася бадьора пружність. Він надіслав листи Оффлеру, Ому та Сліпому Іо — все це були важливі боги — а також Вжедісталі[51], другорядній Богині-речей-які-застрягають-в-шухлядах[52]. Храму вона не мала, і служили їй жриці-поденниці на Канатній вулиці, але Мокр мав відчуття, що Вжедістала заслуговує на більше. Він обрав би цю богиню вже тільки за її ім’я.