На пана Шпулькіса, який сидів у своєму пропахлому мастилом і чорнилами старовинному кабінеті, дивний молодий чоловік у позолоченому одязі й крилатому капелюсі справив неабияке враження. 

— Ви явно добре знаєтеся на папері, пане Губперук, — сказав він, тим часом як Мокр мацав і роздивлявся взірці. — Дуже приємно зустріти такого клієнта. Завжди вибирай правильний папір для кожної справи, я це постійно кажу. 

— Дуже важливо, щоб марки важко було підробити, — сказав Мокр, гортаючи взірці. — Проте, з іншого боку, виробництво марки, яка коштуватиме пенні, не повинне обходитися дорожче за пенні! 

— Тут вам допоможуть водяні знаки, пане Губперук, — вказав пан Шпулькіс. 

— Але підробити можна і їх, — заперечив Мокр, подумав і додав: — Мені так казали. 

— О, ми знаємо всі ці прийоми, пане Губперук, не хвилюйтеся! — заявив пан Шпулькіс. — У цьому ми на висоті, о так! Витравлювання реактивами, магічне ретушування, зникомі чорнила, все що завгодно. Ми виготовляємо папір, робимо гравіювання і навіть друкуємо дещо для декого з найвпливовіших громадян — хоча, звичайно, я не вільний називати їхні імена. 

Він відкинувся в кріслі з потертої шкіри і щось швидко нашкрябав у своєму записнику. 

— Отже, ми можемо зробити для вас двадцять тисяч однопенсових марок, папір матовий, з нанесеним клеєм, по два долари за тисячу плюс виробництво штампів, — підсумував він. — Без клею — на десять пенсів дешевше. Як ви розумієте, вам треба буде знайти когось, хто розріже готові аркуші на окремі марки.  

— А ви не можете зробити це за допомогою якого-небудь пристрою? — поцікавився Мокр. 

— Ні. З такими маленькими шматочками паперу нічого не спрацює. Даруйте, пане Губперук.  

Мокр витягнув з кишені клаптик брунатного паперу і підняв його перед собою. 

— Вам це знайомо, пане Шпулькіс? 

— Це ж перфорований папір для зберігання шпильок? — просяяв той. — Ха, де мої юні роки! Моя давня колекція досі лежить на горищі. Я завжди вважав, що за неї можна було б виручити шилінг-другий, якби тільки... 

— Погляньте сюди, пане Шпулькіс, — перебив Мокр, беручись кінчиками пальців за краї клаптика. 

Стенлі завжди був хворобливо точним у розміщенні шпильок; точніше цього не зробила б навіть людина з мікрометром. 

Папір почав плавно розходитися вздовж ліній перфорації. Мокр багатозначно подивився на пана Шпулькіса. 

— Вся суть — у дірках, — сказав він. — Якщо в чомусь немає дірки, воно нічого не варте... 

Минуло три години. Майстрів відправили контролювати процес. Зосереджені чоловіки в комбінезонах повертали заготовки в токарних верстатах, інші щось паяли, перевіряли на міцність, прикручували і розкручували, потім розібрали невеликий ручний прес і зібрали його по-іншому. Мокр вештався навколо і відверто нудився, поки зосереджені чоловіки крутили щось у руках, вимірювали, переробляли, лудили, опускали й знову піднімали, і нарешті, під наглядом Мокра та пана Шпулькіса, офіційно ввімкнули перероблений прес... 

Дзень... 

Мокрові здалося, що всі навколо так щосили затамували дихання, що аж вікна увігнулися всередину. Він нахилився, узяв з преса аркуш, розділений перфорацією на маленькі прямокутники, і підняв його вгору. 

Потім він відірвав одну марку. 

Вікна вигнулися назовні. Всі видихнули. Кидати вгору очіпки ніхто не став. Це були не ті люди, що стали б стрибати й радіти від добре зробленої справи. Вони просто запалили свої люльки й кивнули одне одному. 

Пан Шпулькіс і пан фон Губперук потисли один одному руки над аркушами перфорованого паперу. 

— Патент ваш, пане Шпулькіс, — сказав Мокр. 

— Ви дуже люб’язні, пане Губперук. Дуже люб’язні. О, маленький сувенір для вас...  

До них підбіг підмайстро з аркушем паперу. На подив Мокра, аркуша вже було вкрито відбитками — без клею й перфорації, але це були ідеальні копії його ескізу однопенсової марки.  

— Іконодемонське гравіювання, пане Губперук! — промовив Шпулькіс, стежачи за обличчям Мокра. — Ніхто не скаже, що ми відстаємо від часу! Звичайно, тут іще виявиться кілька дефектів, але вже на початку наступного тижня ми... 

— Однопенсові та двопенсові потрібні мені завтра, якщо ваша ласка, пане Шпулькіс, — відкарбував Мокр. — Мені не треба ідеально, мені треба швидко. 

— Ого, та ви, пане Губперук, не любите гаяти часу!  

— Завжди рухайся швидко: ніколи ж не знаєш, хто або що за тобою женеться, пане Шпулькіс! 

— Ха! Точно! Е... гарне гасло, пане Губперук. Гарне, — з невпевненою усмішкою повторив пан Шпулькіс. 

— А п’ятипенсові та доларові мені потрібні, якщо ваша ласка, післязавтра. 

— Пане Губперук, якщо так поспішати, підбори розплавляться! 

— Мушу поспішати, пане Шпулькіс, мушу мчати!  

Назад до Поштамту Мокр ішов з усією поспішністю, яку дозволяла пристойність, і почувався дещо незручно. 

Фірма «Ливарник і Шпулькіс» йому подобалася. Йому взагалі подобалися компанії, де можна було наживо поспілкуватися з людиною, чиє прізвище зазначено в назві; це означало, що компанією, ймовірно, керують не шахраї. І йому подобалися дужі, солідні, незворушні робітники, оскільки він усвідомлював наявність у них усіх тих рис, яких бракувало йому самому — як-от непохитність, солідарність і чесність. Немає сенсу брехати токарському верстату чи дурити молоток. Ці люди були хорошими — і вельми відмінними від нього... 

Один із моментів, що відрізняв їх від нього, був у тому, що будь-хто з них навряд чи просто зараз приховував за пазухою паку краденого паперу. 

Так, йому не варто було цього робити, от справді не варто.  

Просто так склалося, що пан Шпулькіс виявився добросердним ентузіастом, і весь стіл було вкрито взірцями його чудової роботи, і коли зібрали перфораційний прес, усі скупчилися навколо нього, не приділяючи Мокрові жодної уваги, і він... трохи прибрав на столі. Він не міг стриматися. Він був шахраєм. Чого ще було від нього чекати тому ж Ветінарі? 

Коли він увійшов у будівлю Поштамту, листоноші вже почали повертатися. Пан Шеляг чекав на нього, занепокоєно посміхаючись. 

— Як справи, поштовий інспекторе? — бадьоро спитав Мокр. 

— Непогано, мій пане, непогано. Є добрі новини, мій пане. Нам передавали листи для відправлення. Поки що небагато, і деякі з них трохи, е, жартівливі — але ми брали за кожен по пенні. Ось сім пенсів, мій пане, — гордо завершив він, простягаючи монети.  

— Ого, мій друже, сьогодні ми не ляжемо спати голодними! — кинув Мокр, приймаючи монети та кладучи до кишені листи. 

— Прошу, мій пане? 

— О, нічого, пане Шеляг. Добра робота. Е... ви сказали, що маєте добрі новини. Можливо, є й якісь інші?.. 

— М-м-м... Декому з адресатів не дуже сподобалося, що ми доставили їм листи, мій пане. 

— Ви помилялися адресами? — уточнив Мокр. 

— О, ні, мій пане. Але давнім листам не завжди радіють. Наприклад, не тоді, коли це заповіт. Тобто остання воля, мій пане, — багатозначно додав старий. — І коли виявляється, наприклад, що матусині коштовності двадцять років тому дісталися не тій дочці. Десь так. 

— От лихо, — сказав Мокр. 

— Довелося викликáти Сторожу, мій пане. Це було те, що вони у звіті назвали «інцидентом» на Ткацькій вулиці, мій пане. У кабінеті вас, мій пане, чекає якась панянка. 

— О боги, це ж не одна з тих дочок? 

— Ні, мій пане. Це панянка з газети «Час». Не варто їм довіряти, мій пане, хотя кросворди вони роблят файні, — змовницьки додав Шеляг.