— Але я їй навіщо? 

— Не можу знати, мій пане. Гадаю, це того, шо ви поштмейстер? 

— Підіть, будь ласка... зробіть їй чаю чи щось таке, — промовив Мокр, поплескуючи себе по пазусі. — Мені треба... привести себе до ладу. 

За дві хвилини, коли крадений папір було надійно сховано, Мокр зайшов до кабінету. 

Біля дверей, пригасивши очі, як притаманно ґолемам, перед якими наразі не стоїть жодного завдання, крім як просто існувати, стояв пан Помпа, а на стільці поруч із робочим столом сиділа жінка. 

Мокр спробував скласти про неї уявлення. Приваблива, безумовно, от тільки вдягається так, ніби хоче це приховати, хоча насправді лише підкреслює. З якихось загадкових причин нині в місті знову увійшли в моду турнюри, але її єдина поступка цій моді виражалася в підкладці над сідничками, що забезпечувало певну округлість обрису без необхідності вдаватися до двадцяти семи фунтів небезпечно напханої китовим вусом білизни. Вона була білявкою, але затягла волосся сіточкою — ще один продуманий хід — а наверх начепила маленький і досить модний капелюшок, який не міг мати жодної функції, крім суто декоративної. Біля стільця стояла велика наплічна сумка, на колінах жінки лежав нотатник, а на пальці виднілася обручка. 

— Пане Губперук? — радісно спитала вона. — Я — панна Кріпслок. Із «Часу». 

«Он як: обручка — але “панна”, — подумав Мокр. — Обережно. Може мати Принципи. Не намагатися поцілувати руку». 

— І чим я можу допомогти «Часу»? — спитався він, сідаючи за стіл і посилаючи їй незверхню посмішку. 

— Ви маєте намір доставити всю спізнілу пошту, пане Губперук? 

— Якщо це взагалі можливо, то так, — відповів Мокр. 

— Навіщо? 

— Це моя робота. Попри дощ, сніг, темряву й туман, як і написано над нашим входом. 

— Ви чули про конфуз на Ткацькій вулиці? 

— Я чув, що це був інцидент[37].  

— Боюся, це було дещо гірше. Коли я звідти йшла, там палав один з будинків. Це вас не непокоїть? — олівець панни Кріпслок раптом навис над нотатником. 

Обличчя Мокра залишалося незворушним, але думка гарячково працювала. 

— Звичайно, непокоїть, — промовив він. — Будинки підпалювати не можна. Але також мені відомо, що пан Паркер з Гільдії торговців у суботу побереться з любов’ю своєї юності. А ви про це знали?  

Панна Кріпслок не знала, але найретельніше записала все, що Мокр розповів їй про історію листа торговця городиною. 

— Це дуже цікаво, — сказала вона. — Я негайно до нього навідаюся. Тож ви стверджуєте, що доставка спізнілої пошти є доброю справою? 

— Справою є просто доставка пошти, — сказав Мокр і замовк.  

На межі його слуху пролунав якийсь шепіт. 

— Щось негаразд? — спитала панна Кріпслок. 

— Що? Ні! Про що я... Так, це правильна справа. Не можна нехтувати історією, панно Кріпслок. І ми — соціальні тварини, панно Кріпслок! — Мокр підвищив голос, щоб заглушити той шепіт. — Пошта мусить рухатися! Вона має бути доставлена! 

— Е... вам немає потреби кричати, пане Губперук, — вимовила репортерка, втискаючись у спинку стільця. 

Мокр спробував себе опанувати, і шепіт дещо стих. 

— Вибачте, — сказав він і прокашлявся. — Так, я маю намір доставити всю пошту. Якщо адресати кудись переїхали, ми спробуємо їх розшукати. Якщо вони померли, ми спробуємо доставити листи їхнім нащадкам. Пошту буде доставлено. Наша місія — доставити її, і ми це зробимо. А що ж іще ми можемо з нею зробити? Спалити? Викинути в річку? Відкрити й усе перечитати, аби виокремити важливе? Ні, ці листи нам довірено. Доставити їх — єдиний варіант. 

Шепіт майже припинився, тож він продовжив: 

— Крім того, нам потрібно більше місця. Поштамт відроджується! — він витягнув аркуша з марками. — Ось цим! 

Вона спантеличено роздивлялася. 

— Портретики Патриція?  

— Марки, панно Кріпслок. Одна з них, наклеєна на конверт, гарантує доставку листа в будь-яку точку міста. Це перші взірці, але вже завтра ми продаватимемо їх з нанесеним клеєм і перфорацією для зручності. Я маю намір зробити користування поштою зручним. Звісно, ми ще тільки шукаємо ґрунт під ногами, але незабаром у мої плани входитиме намір зробити так, щоб ми могли доставляти пошту в будь-яку точку світу.  

Сказати це було дурістю, але його язик випередив мозок. 

— А ви не забагато на себе берете, пане Губперук? — спитала вона. 

— Вибачте, брати на себе замало я не вмію, — відповів Мокр. 

— Я просто подумала, що ми ж тепер маємо семафорні вежі. 

— Вежі? — перепитав Мокр. — Насмілюся сказати, вони пречудові, коли вам потрібно дізнатися поточні оптові ціни на креветок у Ґеної. Але хіба можна передати семафором «З.П.Л.»? Хіба можна запечатати семаграму сповненим любові поцілунком? Хіба можна зронити на неї сльозу, відчувати її аромат, вкласти в неї засушену квітку? Лист — це дещо більше за просто повідомлення. І, в будь-якому разі, семаграми такі дорогі, що пересічна людина може вдатися до них хіба що за надзвичайних обставин: «ДІДО ВМЕР ПОХОРОН ВІВТ». Віддати денний заробіток за відправку семаграми, такої ж теплої та людяної, як кинутий в людину кинджал? А от листи — вони реальні. 

Він зупинився. Панна Кріпслок записувала, як божевільна, а раптова цікавість журналіста до ваших слів завжди непокоїть — особливо якщо ви схильні підозрювати, що ці ваші слова варті не більше за купу голубиного лайна. А якщо журналіст при цьому посміхається, все ще гірше. 

— Люди скаржаться, що семафори стають усе дорожчими, повільнішими і ненадійнішими, — сказала панна Кріпслок. — Що ви про це думаєте? 

— Я можу тільки сказати, що від сьогодні в нас працює листоноша, якому вісімнадцять тисяч років, — сказав Мокр. — Він так просто не зіпсується. 

— О, так. Ґолеми. Дехто вважає... 

— А як вас звати, панно Кріпслок? — перебив її Мокр. 

На мить жінка зашарілася. Потім сказала: 

— Сахариса. 

— Дякую. А я — Мокр. Тільки не смійтеся, будь ласка. Так-от, ґолеми... Ну от, ви таки смієтеся. 

— Просто закашлялася, чесно, — сказала репортерка, прикладаючи руку до горла і непереконливо кашляючи.  

— Тоді вибачте. Просто було трохи схоже на сміх. Сахарисо, мені потрібні листоноші, службовці, сортувальники пошти — мені потрібна сила-силенна людей. І пошта буде рухатися. Мені потрібні люди, які допоможуть її зрушити. Будь-які люди. О, Стенлі, дякую.  

Хлопець зайшов до кабінету з двома горнятками чаю, які ідеально не пасували одне одному. На першому намальовано було премиле кошеня, от тільки хаотичні зіткнення з іншим посудом в процесі миття вплинули на малюнок так, що створіння, видавалося, мало останню стадію сказу. Друге колись безтурботно повідомляло світові, що божевілля не є необхідною передумовою працевлаштування, але частина літер стерлася, і лишилося так: 

Стенлі делікатно поставив горнятка на стіл. Він усе робив делікатно. 

— Дякую, — повторив Мокр. — Е... можеш іти, Стенлі. Допоможи там сортувати пошту, гаразд? 

— У вестибюлі вампір, пане Губперук, — повідомив Стенлі. 

— Це Отто, — швидко втрутилася Сахариса. — Ви ж не... не проти вампірів, я думаю?  

— Агов, та якщо він має пару рук і вміє ходити, я його одразу на роботу візьму! 

— Він уже на роботі, — розсміялася Сахариса. — Це наш головний іконографіст. Наразі він знімає ваших людей у трудовому процесі. Ми б дуже хотіли і ваш знімок отримати. На першу шпальту. 

— Що? Ні! — скрикнув Мокр. — Ви що! Ні! 

— Він дуже вмілий іконографіст. 

— Та напевне, але... але... але... — почав Мокр, а в його голові саме собою лунало продовження: «...але не думаю, що навіть людина з талантом бути подібною до кожного другого перехожого лишиться невпізнаваною після появи її портрета в газеті».