Вона пропекла його поглядом, але її кисть розслабилася, а на вустах з’явилася подоба усмішки.
— У цьому закладі немає ножів для розрізання багатих виродків-убивць? — зронила вона.
— Якщо замовите, то принесуть, — швидко промовив Мокр. — Слухайте, це ж не «Барабан», тут не стануть просто викидати тіло в річку! А викличуть Сторожу! Візьміть... та не ножа! Візьміть себе в руки і приготуйтеся тікати.
— Чому?
— Бо для того, щоб ми сюди потрапили, я підробив його підпис на бланку «Великого шляху» — ось чому.
Мокр обернувся, щоб уперше побачити велику людину во плоті. Хаббар був справді великим, ведмедеподібним чоловіком, у великому сюртуку, якого вистачило б на двох, і облямованому золотом жилеті. І на його плечі сидів какаду, хоча до нього вже поспішав офіціант із блискучим бронзовим сідальцем плюс, схоже, горішково-насінняним меню.
Зі Злотним була компанія добре вдягнених людей, і, поки вони проходили залою, все навколо наче почало обертатися навколо них — адже золото має дуже високу густину, а отже, власну силу тяжіння. Офіціанти метушилися навколо нього, всіляко плазували перед ним, з украй поважним виглядом проробляли купу непотрібних рухів, і, можливо, не мине й кількох хвилин, як хтось із них повідомить йому, що хтось із його друзів вже за столиком. Але Мокр тим часом уважно роздивлявся зал у пошуках... А, ось, ці двоє. І за якою ж системою качаються всі охоронці, що на них до пуття не сидить жоден костюм?
Один спостерігав за дверима, один — за залом, і ще один, поза всяким сумнівом, перебував на кухні.
...і, так, метрдотель почав відробляти свої чайові, запевняючи велику людину, що її друзів облаштовано якнайкращим чином...
...велика голова в обрамленні лев’ячої гриви обернулася й відшукала поглядом столик Мокра...
...панна Любесерце прошепотіла: «О боги, він іде сюди!»...
...і Мокр встав.
Охоронці змінили пози. Власне, всередині ресторану вони йому нічого не заподіють, але, з іншого боку, ніхто тут і не перейматиметься, якщо його з усією можливою поспішністю й твердістю виведуть геть для невеличкої дискусії в якомусь провулку. Злотний продовжував пробиратися до них між столиками, лишивши своїх здивованих приятелів.
Треба було або вдаватися до комунікативних навичок, або стрибати у вікно. Втім, Злотний змушений був виявляти хоч би мінімальну вихованість. За ними спостерігали навколишні.
— Пан Хаббар Злотний? — сказав Мокр.
— Саме так, шановний пане, — відповів Злотний, посміхаючись без найменшого натяку на веселість. — Але ви, схоже, маєте переді мною перевагу.
— Від душі сподіваюся, що ні, шановний пане, — сказав Мокр.
— Я наче просив ресторан зарезервувати столик для вас, пане... Губперук?
— Справді, пане Злотний? — спитав Мокр з усією інтонацією найпереконливішої безневинності, на яку тільки був здатен. — Ми зайшли в надії, що тут може знайтися вільний столик, і були вражені, коли він і справді знайшовся!
— У такому разі щонайменше одного з нас пошили в дурні, пане Губперук, — сказав Злотний. — Але скажіть... ви й справді пан Мокр фон Губперук, поштмейстер?
— Так, це я.
— Без вашого капелюха?
Мокр закашлявся.
— Насправді носити його необов’язково, — сказав він.
Деякий час велике обличчя мовчки вивчало його, а тоді вперед простяглася кисть розміром із рукавицю сталевара.
— Дуже радий нарешті з вами познайомитися, пане Губперук. Упевнений, що ваше везіння вам не зрадить і надалі.
Мокр прийняв простягнуту руку і, замість очікуваного ним потиску, здатного поламати кістки, відчув твердий потиск достойної людини й зустрів прямий, чесний одноокий погляд Хаббара Злотного.
Мокр завжди багато працював над розвитком своїх професійних навичок і вважав себе в них далеко не найгіршим — але якби він мав зараз на голові свого золотого капелюха, скинув би його з пошаною. Перед ним стояв істинний майстер. Він відчував це в потиску руки, бачив у владному погляді єдиного ока. За інших обставин він, можливо, принижено просився б до цього чоловіка в учні, натирав би підлоги в його домі, готував йому їжу, аби лише мати можливість сидіти при підніжжі його величі та навчатися одночасної гри в наперстки на необмеженій кількості дощок.
Наскільки Мокр міг судити — наскільки він взагалі міг когось судити, — чоловік перед ним був найбільшим шахраєм усіх часів та народів. І ще й демонстративним. У цьому був... стиль. Піратські локони, пов’язка через око, навіть триклятий папуга. Дванадцять з половиною процентів, о небо, невже ніхто ніколи не звертав на це уваги? Він пояснював їм, хто він такий, а вони лише сміялися й любили його за це ще більше. Це було неймовірно. Якби Мокр фон Губперук називав себе Хрестом На Кар’єрах, то ця його зустріч була б зустріччю з Апокаліпсисом Цивілізацій.
Усе це пролетіло крізь його мозок миттю, однією блискавкою усвідомлення, в один стук серця. Але перед цією думкою прожогом промайнула ще одна, швидка, як маленька рибка при втечі від акули.
При зустрічі з ним Злотний не просто здивувався — він був шокований. Цей крихітний проміжок часу навряд чи можна було виміряти будь-яким хронометром, але на мить світ для пана Хаббара Злотного став зовсім неправильним.
Той приховав цю мить настільки вміло, що від неї лишилася тільки впевненість Мокра в тому, що мить таки була, — але ця впевненість була твердою.
Він боявся випустити руку свого візаві, аби між ними, бува, не проскочив розряд, що спопелить його на місці. Врешті-решт він зрозумів натуру Злотного — тож і той, безумовно, його розкусив.
— Дякую вам, пане Злотний, — сказав він.
— Наскільки я розумію, ви люб’язно доставили сьогодні частину наших повідомлень, — прогримів Злотний.
— Це було приємністю для мене, шановний пане. Якщо вам будь-коли знадобиться наша допомога, лише попросіть.
— Гм-м-м, — сказав Злотний. — Чи не найменше, що я можу для вас зробити, це пригостити вас вечерею, Поштмейстере. Рахунок принесуть мені. Вибирайте все, що забажаєте. А тепер, якщо ви дозволите, я повинен приділити увагу моїм... іншим гостям.
Він вклонився панні Любесерце, яка кипіла, як щільно закрита каструля, і пішов назад.
— Адміністрація закладу вдячна вам за те, що ви не стали вбивати гостей, — сказав Мокр, сідаючи. — А тепер ми...
Він затнувся, його погляд застиг.
Панна Любесерце, яка вже зібралася була висловити все, що думає, побачила вираз його обличчя і завагалася.
— Вам зле? — запитала вона.
— Вони... горять, — видушив Мокр; його зіниці розширилися.
— О боги, ви так зблідли!
— Письмена... вони кричать... я відчуваю дим!
— То он хтось поряд замовив млинці, — сказала панна Любесерце. — Це просто...
Вона спинилася і втягнула повітря.
— ...хоча вони пахнуть горілим папером...
Мокр віджбурнув свого стільця; відвідувачі почали озиратися.
— Поштамт горить! Я знаю, це Поштамт! — прокричав він, розвернувся й кинувся до виходу.
Панна Любесерце наздогнала його лише в холі, саме коли його схопив один з охоронців Злотного. Вона поплескала охоронця по плечу і, коли він обернувся, щоб відштовхнути її, щосили наступила йому на ногу. Поки він кричав, вона потягла знавіснілого Мокра геть.
— Вода... нам потрібна вода, — простогнав він. — Вони горять! Вони всі горять!
Розділ десятий
СПАЛЕННЯ СЛІВ
В якому Стенлі зберігає спокій — Мокр-герой — Немає нічого хорошого в пошуках кішки — Щось у темряві — Пан Ґрайль нарвався — Вогонь і вода — Пан Губперук допомагає Сторожі — Танці над прірвою — Пан Губперук здобуває віру — Час можливостей — Заколка панни Маккаларіят — Диво