Він підняв свою торбинку з невідсортованими шпильками і втупився в неї.  

Ще кілька днів тому перспектива провести цілий вечір зі своїми шпильками дала б йому чудове, затишне тепле відчуття всередині. Але тепер настав час відкласти цю дитячу забавку геть.  

Щось закричало. 

Крик був хрипким, горловим, ніби голос самого зла та шаленого голоду. Колись давно крихітні, схожі на землерийок тваринки з жахом чули, як подібний крик кружляє над болотами. 

Коли мить прадавнього жаху минула, Стенлі підкрався до дверей і відчинив їх. 

— Аг-гов? — сказав він у печерну темряву головного залу. — Є тут хто? 

Відповіді він, на своє полегшення, не почув — але почув якесь шкрябання звідкись з-під стелі. 

— Ми, розумієте, зачинені, — тремтячим голосом промовив він. — Але ми знову відчинимося о сьомій ранку, з пропозицією широкого вибору марок і прийому пошти до Псевдополя на неймовірно вигідних умовах, — його мова сповільнилася, а чоло наморщилося, коли він спробував точно згадати все, що їм сказав з цього приводу пан Губперук. — Пам’ятайте, ми можемо не бути найшвидшими, зате завжди дістаємося за адресою. Чому б вам не написати своїй старенькій бабусі? 

— Я свою бабусю з’їв, — прогарчав голос з темряви у висоті вестибюля. — І обгриз її кістки. 

Стенлі закашлявся. У мистецтві продажів він особливого досвіду не мав. 

— А... — сказав він, — Е... тоді, може, тітоньці? 

Він зморщив носа. Чого це в повітрі запахло ламповою олією?  

— Агов? — знову сказав він.  

Щось вилетіло з темряви, відскочило від його плеча і з вогким звуком впало на підлогу. Стенлі нахилився, помацав навколо і знайшов голуба. Або принаймні не менше половини голуба. Ще теплого і дуже липкого. 

Пан Ґрайль сидів на балці під куполом вестибюля. Його шлунок пекло вогнем. 

Біда: позбутися давніх звичок буває нелегко. Вони в’їдаються аж у кістки. Перед тобою тріпоче щось тепле й пір’їсте — і ти, звичайно ж, його хапаєш. В Анк-Морпорку голуби мостилися на кожній ринві, карнизі та статуї. Вплинути на їхню популяцію не могли навіть місцеві ґорґульї. Перш ніж прослизнути всередину Поштамту через пошкоджений купол, він з’їв шістьох, але тут назустріч йому пурхнула ще одна величезна тепла пір’їста хмара, і йому просто заслало очі червоною імлою.  

Вони були такими смачненькими. Неможливо було спинитися лише на одному! І лише за п’ять хвилин він згадав, чому таки треба було спинитися. 

Це ж були дикі міські птахи, які харчувалися тим, що знаходили на вулицях. Причому саме на вулицях Анк-Морпорка. Це були стрибучі вуркотливі помийки. З тим же успіхом можна було з’їсти бутерброд із собачим лайном і запити його здоровенним кухлем з вигрібної ями. 

Пан Ґрайль застогнав. Краще чимшвидше завершити роботу, забратися звідси й проблюватися згори на яку-небудь жваву вулицю. Він викинув пляшку з-під олії в морок і почав порпатися в пошуках сірників. Його вид навчився користуватися вогнем відносно пізно, адже гнізда загорялися надто легко, але це вміння таки мало свої переваги... 

У дальшому кінці вестибюля високо під стелею розквітло полум’я. Вогняні краплі полилися з балок униз і впали на стоси листів. Олія на них зайнялася зі звуком «уф-ф-ф»; вгору по стінах побігли блакитні струмочки вогню.  

Стенлі опустив погляд. За кілька футів від нього, у світлі язиків вогню, що розповзався по листах, на підлозі скоцюрбилася постать. Поряд лежав золотий крилатий капелюх. 

Щойно Стенлі знову підняв очі, які у світлі полум’я відблискували червоним, як із крокв злетіла якась фігура і, роззявивши пащеку, кинулася на нього.  

Та саме цієї миті справи в пана Ґрайля пішли не так — бо у Стенлі настав один із його маленьких моментів. 

Впевненість — це головне. Мокр спеціально вивчав упевненість. Її вміли практикувати деякі представники давніх шляхетських родів. Суть її полягала в абсолютній відсутності щонайменшого сумніву в тому, що справи йтимуть саме так, як очікується. 

Метрдотель без тіні вагання провів їх до їхнього столика. 

— А ви справді можете собі це дозволити на платню держслужбовця, пане Губперук? — поцікавилася панна Любесерце, коли вони сіли. — Чи нам доведеться залишати ресторан через кухню? 

— Гадаю, в моєму розпорядженні достатньо коштів, — відповів Мокр. 

Він знав, що це не факт. Ресторан, у якому навіть для сервірування гірчиці є спеціальний офіціант, виставлятиме неймовірні рахунки. Але просто зараз Мокр цим не переймався. Спосіб дати собі раду з рахунками знайдеться завжди, і робити це краще не натщесерце. 

Вони замовили закуски, які, напевне, коштували більше, ніж тижневий продуктовий кошик пересічної людини. Вишуковувати, що в меню найдешевше, не було жодного сенсу. Теоретично, щось найдешевше не могло не знайтися, але на практиці воно якимсь чином примудрялося уникати вашого погляду, яким би пильним він не був. Натомість найдорожчих пропозицій в меню було повнісінько. 

— Хлопці освоїлися, все гаразд? — спитала панна Любесерце.  

«Хлопці»

, — подумав Мокр. 

— О, так. Анґхаммарад взагалі всерйоз цим захопився. Природжений листоноша, — сказав він. 

— Що ж, він мав досвід. 

— Що то за коробочка приклепана в нього до руки? 

— Коробочка? Там повідомлення, яке він повинен доставити. Хоча, наскільки я розумію, це вже не початкова табличка з випаленої глини. Йому вже двічі чи тричі доводилося робити копії, а бронзові вироби, з точки зору ґолема, існують всього нічого. Це послання для Хета, короля Тутського, від його астрологів зі священної гори; вони повідомляють, що богиня моря розгнівалася, і вказують, які ритуали потрібно провести для її умиротворення. 

— Але хіба Тут усе одно не потонув? Анґхаммарад наче ж говорив... 

— Так, так, він прибув надто пізно, і його змило жахливою припливною хвилею, а острів потонув. 

— Отже?.. 

— Отже що? — спитала панна Любесерце. 

— Отже... йому не здається, що тепер доставляти це повідомлення може бути трохи пізно? 

— Ні. Не здається. Ви просто не розумієте світогляду ґолемів. Вони вірять, що всесвіт має форму пундика. 

— Пундика з діркою всередині чи з начинкою? — уточнив Мокр. 

— Однозначно з діркою, але не занурюйтеся далі в кулінарні подробиці, бо, бачу, ви спробуєте перевести це в жарт. Вони вважають, що всесвіт не має ні початку, ні кінця. Ми просто знову й знову ходимо по колу, але ми не зобов’язані щоразу ухвалювати одні й ті самі рішення. 

— Як, наприклад, мати гіркий досвід з янголом, — сказав Мокр. 

— Що ви маєте на увазі? — спитала панна Любесерце. 

— Е... то він просто чекає, доки вся історія з припливною хвилею повториться знову, але тоді вже дістанеться до місця призначення раніше і все буде гаразд? 

— Так. Вказувати на всі недоліки цієї ідеї немає потреби. З його точки зору, це працює. 

— І він збирається чекати мільйони й мільйони років? — здивувався Мокр. 

— Це не є недоліком. Принаймні для ґолема. Це просто питання часу. Чекати вони не стомлюються. Вони самі лагодять свої пошкодження, а зовсім розбити їх дуже непросто. Вони виживають на дні моря і в розплавленій лаві. Хтозна, може, йому і справді все вдасться? Доти ж він постійно знаходить собі інші справи. Геть як ви, пане Губперук. Ви весь цей час такий заклопотаний...  

Вона завмерла, втупившись у щось за його спиною. Він побачив, як її рука гарячково перебирає столове начиння й хапається за ніж. 

— Сюди щойно зайшов той виродок! — просичала вона. — Хаббар Злотний! Я тільки вб’ю його і повернуся за столик ще до пудингу... 

— Ви не зможете! — просичав у відповідь Мокр. 

— О? Чого це? 

— У вас не той ніж! Цей ніж — рибний! Матимете проблеми!