Литмир - Электронная Библиотека

Він сказав: 

— Бо я вас майже не знаю. 

— Коли на те пішло, я теж вас майже не знаю, — сказала панна Любесерце. 

— На це я й роблю ставку, — сказав Мокр.  

Це викликало усмішку. 

— Гладенька відповідь. Не вчепишся. Де ми справді сьогодні вечеряємо? 

— В «Le Foie Heureux», звичайно.  

Схоже, вона щиро здивувалася. 

— Ви забронювали там столик? 

— О, так. 

— Тобто у вас там працює родич? Чи ви шантажували метрдотеля? 

— Ні. Але столик на сьогодні я таки замовив, — відповів Мокр. 

— Тоді це якийсь фокус, — підсумувала панна Любесерце. — Що ж, я вражена. Але мені варто вас попередити: отримайте від вечері максимум задоволення. Вона може стати останньою.  

— Що? 

— Компанія «Великий шлях» вбиває людей, пане Губперук. У різні способи. А ви, певно, дієте Хаббару Злотному на нерви. 

— Ох, та годі! Я для них — хіба що оса біля однієї з крихт на пікніку. 

— А що, на вашу думку, люди роблять з осами? — спитала панна Любесерце. — У «Шляху» проблеми, пане Губперук. Компанією керують як машиною для заробляння грошей. Вони вважали, що ремонт обійдеться дешевше, ніж профілактика. Вони обмежили витрати як тільки могли — як тільки могли. І вони не жартують. Думаєте, Хаббар Злотний хоч на мить замислиться, перш ніж вас придушити? 

— Але я був дуже... — почав Мокр. 

— Ви що, думаєте, що граєтеся з ними? Дзвоните в двері й утікаєте? Хаббар Злотний цілиться коли-небудь посісти місце Патриція, про це говорять усі. І раптом з’являється цей... цей ідіот у великому золотому капелюсі й починає всім демонструвати, що коїться на семафорах, знущається з них, знов запускає роботу Поштамту... 

— Стійте, стійте, — спромігся вставити Мокр. — Це ж велике місто, а не фермерське поселення десь у глушині! Тут не вбивають бізнес-конкурентів отак заіграшки, авжеж? 

— В Анк-Морпорку? Ви й справді так гадаєте? Втім, він вас не вбиватиме. Він навіть не завдаватиме собі клопоту з формальним зверненням до Гільдії найманців. Ви просто помрете. От як мій брат. А він за цим стоятиме. 

— Ваш брат? — перепитав Мокр.  

У дальшому кінці залу чудово виконане «Чого-ти-на-мене-так-витріщився?» дало початок вечірній бійці, рахунок у якій одразу ж досягнув двох очок і вибитого зуба. 

— Він і ще дехто з тих, хто працював на «Шляху» до того, як його рейдернули — рейдернули, пане Губперук, — збиралися запустити новий «Шлях», — промовила, нахиляючись уперед, панна Любесерце. — Вони якось устигли зібрати достатньо грошей для побудови кількох демонстраційних веж. Ті мали працювати більш ніж учетверо швидше за стару систему, вони збиралися ввести купу нових прийомів кодування, все мало вийти неймовірним. Багато хто вклав у них свої заощадження — ті, хто працювали у мого батька. Розумієте, після того як батько втратив контроль над «Шляхом», звідти пішла більшість тямущих інженерів. Вони терпіти не могли Злотного і його зграю кровопивць. Мій брат хотів повернути наші гроші. 

— Отут я вже заплутався, — зізнався Мокр. 

В їхній столик увіп’ялася й завібрувала бойова сокира. 

Панна Любесерце подивилася Мокрові в очі і випустила струмінь диму повз його вухо. 

— Моїм батьком був Роберт Любесерце, — відсутньо сказала вона. — Він був головою ради директорів компанії «Великий шлях» з часу її заснування. Семафори були його концепцією. Прокляття, та він розробив половину всіх пристроїв, що працюють у вежах. І от він об’єднався з групою інших інженерів, серйозних людей з логарифмічними лінійками, вони влізли в борги, заклали своє житло і збудували місцеву семафорну мережу, а тоді взяли зароблені гроші й інвестували їх у початок будівництва «Шляху». Гроші потекли рікою; кожне місто прагнуло приєднатися до Лінії, й усі акціонери мали збагатитися.  

Ми тримали стайні. Я мала власного коня. Правду кажучи, я не те щоб його любила, але мені подобалося його годувати й дивитися, як він бігає колами чи що там вони роблять. Все йшло чудово, але якось раз він отримав того листа, і почалися зустрічі, і йому сказали, що йому ще пощастило не потрапити до в’язниці за, ох, не знаю, щось складно-юридичного характеру. Але семафори продовжували приносити величезні прибутки. От як це вкласти в голові? Хаббар Злотний і його банда діяли дружньо, о так, але вони скуповували закладні, контролювали банки, маніпулювали цифрами й викрали «Великий шлях» у нас, як злодюжки. Все, чого вони хотіли, — це робити гроші. «Шлях» їх не хвилює. Вони витиснуть його до краплі, а тоді зароблять ще більше грошей на його продажі. Коли там керував тато, всі пишалися тим, що робили. І оскільки вони були інженерами, то стежили за тим, щоб вежі працювали як слід, весь час. Вони навіть мали те, що називали «ходячими вежами» — заздалегідь завантажені великі вози з усіма конструкціями, тож якщо з якоюсь вежею ставалася серйозна проблема, вони могли звести поруч іншу і продовжувати передачі, не втративши жодної семаграми. Вони пишалися цим, усі до єдиного, пишалися бути частинами цього механізму!  

«О, мій пане, побували б ви там. Бачили б ви!»

 — сказав Мокр сам до себе. 

Він не хотів вимовити це вголос. 

У дальшому кінці залу хтось ударив когось власною відірваною ногою й заробив одразу сім очок. 

— Так, — погодилася панна Любесерце. — Бачили б ви. І от три місяці тому мій брат Джон зібрав достатньо коштів, щоб запустити проєкт-конкурент «Шляху». Це було непросто. Злотний скрізь запустив свої щупальця. Ну, і Джон зустрів свою смерть при ударі об землю. Сказали, що він не пристібнув страхувальний трос. Хоча він завжди це робив. І тепер мій батько просто сидить цілими днями і дивиться в стіну. Коли у нас усе забрали, він втратив навіть свою майстерню. Звичайно, без дому ми залишилися теж. Тепер ми живемо у моєї тітоньки в Лялечках. Ось до чого ми прийшли. Коли Хаббар Злотний говорить про свободу, він має на увазі свою власну, більше нічию. І тут з’являєтеся ви, пане Мокр фон Губперук, весь сяєте як нова копійка і починаєте метушитися, беручись за все одразу. Чому? 

— Просто Ветінарі запропонував мені роботу, — сказав Мокр. 

— А чому ви на неї погодилися? 

— Це справа всього мого життя.  

Вона подивилася на Мокра так пильно, що він почувся геть незатишно. 

— Що ж, ви зуміли протягом кількох годин дістати столика в «Le Foie Heureux», — визнала вона, тим часом як у стіну за її спиною встромився ніж. — Якщо я спитаю, як саме, ви, як завжди, збрешете? 

— Гадаю, так. 

— Гаразд. То ходімо? 

У захаращеному затишку роздягальні поштамту палала маленька олійна лампа, утворюючу на диво яскраве коло діамантового світла. В центрі цього кола Стенлі, зі збільшувальним склом у руці, вивчав свої марки. 

Це було... раювання. Горох славиться своєї чіпкістю, от і Стенлі був ретельним по максимуму. Пан Шпулькіс, дещо знервований його усмішкою, видав йому всі пробні та забраковані аркуші з надрукованими марками, і тепер Стенлі акуратно систематизовував їх: кількість марок, наявність помилок — усе. 

У його свідомості проростали крихітні пагінці провини: це було краще за шпильки, от справді. Марки не могли вичерпатися. Вони могли мати будь-який малюнок. Вони вражали. Вони могли допомогти листам потрапити за адресами, а після цього їх можна було акуратно поклеїти в альбоми. А ще вони не кололи великого пальця. 

Про таке відчуття він читав у журналах для «шпилькоголових». Там говорилося, що людина часом «зіскакує зі шпильки». Іноді в цьому контексті згадувалися дівчата та шлюб. Траплялося, колишній «шпилькоголовий» просто брав та й розпродував усю свою колекцію. Або на якій-небудь зустрічі «шпилькоголових» хто-небудь раптом підкидав усі свої шпильки вгору і біг геть з криком «А, це ж просто шпильки!». Досі щось подібне було для Стенлі немислимим. 

57
{"b":"845959","o":1}