— Анґхаммарад Каже, Що Вона Нагадує Йому Лелу, Богиню Вулканів, Яка Весь Час Димить, Бо Бог Дощу Пролився На Її Лаву, — вів своєї ґолем. 

— Еге, от тільки жінки завжди за таке сваряться, — сказав Мокр. — У мене нормальний вигляд, пане Шеляг, так? 

— О, мій пане, — промовив Шеляг. — Хіба пан Мокр фон Губперук мусить хвилюватися перед черговим побаченням, га? 

Якщо про це поміркувати (міркував Мокр, поспішаючи заюрмленими вулицями), то він же ніколи не ходив на побачення. Ні разу за всі ці роки. О, Альберт та всі інші мали сотні побачень і розважалися як могли, аж до вивиху щелепи включно, що можна вважати розвагою лише з геть невеселої точки зору. А от сам Мокр — ніколи. Його завжди приховували фальшиві вуса, чи окуляри, чи просто фальшиве ім’я. Тепер він знову почувався голим і починав шкодувати, що залишив удома золотий костюм. 

Уже тільки біля «Латаного барабана» він згадав чому. 

Йому постійно казали, що Анк-Морпорк останнім часом став куди цивілізованішим, що Сторожа й Гільдії, кожне зі свого боку, облаштували життя так, що стати жертвою нападу, йдучи у своїх законних справах, тут тепер є лише ймовірним, а не неминучим, як колись. І навіть вулиці стали такими чистими, що іноді справді можна побачити бруківку.  

Але на стабільність «Латаного барабану» можна було покластися. Якщо в ту мить, коли ви проходили повз, крізь двері саме не вилітав хтось уперед спиною — значить, щось пішло негаразд із цілим світом. 

І зараз тут теж тривала бійка. Ну, більш-менш. Час усе-таки не стоїть на місці, й тепер не можна було просто вломитися всередину та зацідити кому-небудь сокирою. Тепер від бійки в барі чекали певної впорядкованості. При вході Мокр проминув велику, занурену в палку суперечку групу представників відомого племені зламаних носів та обірваних вух. 

— Слухай, Бобе, яка частина сказаного тобі незрозуміла, га? Це — питання стилю, розумієш? Путня бійка сама собою не починається. Не можна більше всім кодлом налітати. Нехай Вустриця Дейв — вдягни шолома, Дейве, — буде суперником спереду, а Базальт, якому, як ми знаємо, шолом не потрібен, буде суперником за твоєю спиною. Так, стадія на кулачках уже минула, нехай, скажімо, Підливка провів подачу лавкою, потім маленька розминка з ножами, весь номер із подачею підсвічником, ля-ля-ля, а тоді другий стілець — це будеш ти, Бобе, — встрибує точно між їхнім номером п’ятим і барменом, б’є стільцем назад через голову, ось так — вибач, Гострий, — а тоді жбурляє цього стільця просто в номера п’ятого, бух, бах, і шість очок без проблем у кишені. Якщо вони поставлять номером п’ятим ґнома, твій стілець його навіть не сповільнить, але ти не тушуйсь, добре тримай рештки стільця в руках і чекай, коли він буде впритул, а тоді гаси його з обох рук по вухах. Вони цього терпіти не можуть, Міцнорук може пояснити чому. Це ще три очки. Далі, мабуть, піде вільний стиль, але ви всі, включаючи Брудного Міка і Кріспо, повинні спробувати провести «подвійного Ендрю», коли справа знову стихне до бійки навкулачки. Пам’ятаєте? Стикаєтеся спинами, розвертаєтеся ніби для того, щоб один одному вмазати, йде доречний гумористичний момент впізнавання, а тоді зчіплюєтеся лівими руками, міняєтесь місцями й зустрічаєте кожен супротивника свого партнера — з ноги чи з кулака, це вже ваша справа. Якщо все відпрацюєте як слід, це вже п’ятнадцять очок. О, і пам’ятайте, що поруч із нами буде Ігор, тому якщо комусь відірвуть руку, не полінуйтеся її підібрати іншою й заїхати нею комусь із опонентів — це дає сміх і ще двадцять очок. До речі, не забудьте і те, що я казав про тату з вашими іменами на всіх частинах ваших тіл. Ігорі ж бо роблять усе можливе, але якщо ви спростите їм життя, то на обох своїх ногах кожен з вас буде швидшим — і, що важливо, це будуть таки свої ноги. Гаразд, а тепер усі стали в позиції, пройдімося по всьому ще раз... 

Мокр ковзнув повз групу і вивчив поглядом велику залу. Важливо було не сповільнювати ходи. Це завжди привертає увагу. 

Він зауважив над натовпом тонку цівку блакитного диму й почав проштовхуватися туди. 

Панна Любесерце сиділа одна за дуже маленьким столиком, на якому стояла дуже маленька склянка. Вона явно прийшла нещодавно: другий стілець ще був незайнятим.  

— Часто сюди заходите? — поцікавився Мокр, швидко займаючи місце. 

Панна Любесерце здійняла брови. 

— Так. А чом би й ні? 

— Ну, я... подумав, що тут не дуже безпечно для самотньої жінки. 

— Та годі, це коли тут стільки великих дужих чоловіків, здатних мене захистити? Чому б вам не замовити випивку? 

Врешті-решт Мокр пробився до барної стійки завдяки тому, що впустив на підлогу кілька дрібних монет. Це зазвичай дещо полегшувало тисняву.  

Коли він повернувся, його стільця займав Поки Що Приязний П’яниця. Мокр одразу впізнав цей типаж, і ключовими словами тут були «поки що». Панна Любесерце відкинулася на спинку свого стільця, щоб уникнути його уваги, а ймовірніше, подиху.  

Мокр почув знайомий потік щедрих одкровень. 

— Що... так? Я тільки кажу, так, я кажу, ем-м-м, чого б тобі, так, не подарувати мені поцілуночка, так? Я тільки кажу...  

«О боги, я мушу щось зробити, — подумав Мокр. — Він здоровий, меч у нього — як м’ясницький тесак, і щойно я що-небудь скажу, його негайно перемкне в четверту стадію, Божевільний Некерований, а вони бувають на диво точними в рухах, перш ніж звалитися з ніг». 

Він поставив склянку на столик. 

Панна Любесерце кинула на нього короткий погляд і похитала головою. З-під столу почувся якийсь рух та звук, ніби щось пробило плоть, і п’яниця, раптом побілілий, похилився вперед. Можливо, тільки він та Мокр почули, як панна Любесерце промурчала: 

— У твою ступню увіткнувся підбор туфельки «Мила Лукреція» від Мітці, чотиридюймова шпилька, найнебезпечніше взуття на світі. Якщо перевести ситуацію в фунти на квадратний дюйм, то це все одно, ніби на ногу наступив слон з дуже маленькими підошвами. І я знаю, про що ти думаєш; ти думаєш: «Чи може вона пробити мені ступню аж до підлоги?». Але, розумієш, я й сама не впевнена. Підошви твоїх власних черевиків можуть стати в цьому деякою перепоною — але більше ніщо. Проте це не причина для твого хвилювання. Причина для твого хвилювання в тому, що в дитинстві мене ледь не з ножем біля горла змушували вправлятися в балеті, а це означає, що удар ногою в мене не гірший, ніж у мула; і ти сидиш точно навпроти; і на мені є ще одна туфелька зі шпилькою. Добре, я бачу, ти все усвідомив. Тепер я заберу підбора. 

З-під столу почулося тихе «чпок». Чоловік вкрай обережно встав, розвернувся і, не озираючись, непевною ходою покрокував геть. 

— А мені можна вас потурбувати? — спитав Мокр.  

Панна Любесерце кивнула, і він сів, закинувши ногу на ногу. 

— Це був усього лише п’яниця, — зауважив він. 

— Авжеж, чоловіки завжди так кажуть, — відповіла панна Любесерце. — А ще скажіть мені, що, якби не я, ви не збирали б зараз зуби в свого капелюха. Якого ви, я бачу, й не вдягли. Мабуть, у ньому приховано вашу істинну сутність. Вибачте, я сказала щось не те? Ви розлили випивку. 

Мокр витер пиво з вилоги.  

— Ні, я — це я і є, — сказав він. — Простий і неприкрашений[47].  

— Ви мене майже не знаєте, і все ж таки запросили на побачення, — промовила панна Любесерце. — Чому? 

«Бо ти назвала мене пройдисвітом, — подумав Мокр. — Побачила мене наскрізь. Бо не прицвяхувала мою голову до дверей з арбалета. Бо не говориш дурниць. Бо я хотів би пізнати тебе краще, навіть якби це було як цілуватися з попільничкою[48]. Бо мені цікаво, чи змогла б ти вкласти в решту свого життя таку ж пристрасть, яку ти вкладаєш у куріння. Всупереч панні Маккаларіят, я завів би з тобою шури-мури, панно Коханна Краса Любесерце... принаймні шури точно, а може, й мури, коли ми знатимемо одне одного краще. Я хотів би знати твою душу так само добре, як ти знаєш мою...»