— Після того як там усе захопила та банда, «Великий шлях» працює на крові. Це просто масове вбивство заради грошей, — сказав Джим. 

Гаррі вихилив свого кухля. 

— Ми цього не терпітимемо, — заявив він. — Ми возитимемо вашу пошту, пане Губперук, і то лише тому, що ви носите збіса ідіотського капелюха. 

— Скажіть, — поцікавився Мокр, — ви чули що-небудь про «Димного Гну»? 

— Краєм вуха, — відповів Джим. — Якось пара хлопців згадували. Якісь семаграфісти-вигнанці, щось таке. Щось, пов’язане з «причепами». 

— А що таке «причепи»? Е... в них покійники живуть, чи що? 

— Слухайте, пане Губперук, ми просто чуємо їхні розмови, але це і все, — сказав Джим. — А якщо вже ми з ними розмовляємо, то не про щось важливе, бо вони з тих своїх веж виповзають такими сонними, що дивом нам під колеса не валяться.  

— Це все тому, що вітер розгойдує вежі, — сказав Гаррі. — У семаграфістів і хода як у моряків. 

— Точно. «Причепи»? Ну, кажуть, що чимало повідомлень, які проходять семафорами, стосуються самих же семафорів, бачте? Накази керівництва, вказівки щодо догляду за вежами, повідомлення про повідомлення... 

— ...імена загиблих... — докинув Мокр. 

— Еге ж, і їх. Ну ось, Димний Гну теж десь там, — продовжив Джим. — Це й усе, що я знаю. Я воджу диліжанси, пане Губперук. Я не такий розумник, як ті хлопці на вежах. Ха, я достатньо дурний, щоб твердо стояти на землі! 

— Розкажи панові Губперуку про Вежу № 93, Джиме, — порадив Гаррі. — Нехай потремтить! 

— О, так, чули про неї? — звернувся Джим до Мокра з лукавством в очах. 

— Ні. А що там сталося? 

— Там працювало тільки двоє хлопців, а мало бути троє. І от в бурю один вийшов звільнити щиток, який заклинило, хоча цього робити не можна, і зірвався, а страхувальний трос захльоснуло йому на шиї. Тоді другий кинувся йому на допомогу взагалі без страхувального троса — хоча цього теж робити не можна, — і його, як вважається, просто здуло вітром. 

— Жахливо, — визнав Мокр. — Але не сказав би, що я тремчу. 

— А, то ви хочете почути ту частину історії, від якої тремтять? Коли вони обоє були вже десять хвилин як мертві, вежа передала прохання про допомогу. Набране рукою мерця, — Джим встав і вдягнув на голову свого трикутного капелюха. — Маю виїздити за двадцять хвилин. Приємно познайомитися, пане Губперук.  

Він відкрив шухляду обшарпаного стола і витягнув звідти обрізок свинцевої труби. 

— Це для тих, кого можна зустріти на великій дорозі, — пояснив він, після чого витягнув велику срібну флягу. — А це для мене, — додав він з куди більшим задоволенням у голосі. — Га? Тільки так!  

«А я собі думав, це на Поштамті самі божевільні», — подумав Мокр. 

— Дякую, — сказав він, підводячись. Потім згадав про дивний лист, який хтозна-навіщо досі тримав у себе в кишені, й додав: — Який-небудь із ваших диліжансів зупиняється завтра в Псевдополі? 

— Є, о десятій, — сказав Гаррі. 

— Маємо для нього вантаж, — сказав Мокр. 

— А воно того варте? — спитав Джим. — Це більше п’ятдесяти миль, і я чув, що тамтешню гілку «Шляху» вже полагодили. А диліжанс іде з зупинками, і поки доїде, вже почне темнішати. 

— Хочу спробувати, Джиме, — сказав Мокр. 

Візник поглянув на нього з виразом «я-бачу-що-ти-щось-замислив», але вголос сказав: 

— Що ж, справа ваша, я так думаю. Ми почекаємо на вашу пошту, пане Губперук, ну а вам усього найкращого. Мушу поспішати, прошу пана. 

— А який диліжанс ви берете? — поцікавився Мокр. 

— А той, що зробить два перші перегони нічного швидкісного рейсу на Квірм, о сьомій вечора, — пояснив Джим. — Якщо у нього всі колеса на місці. 

— То вже близько сьомої? 

— За двадцять сьома, прошу пана. 

— Я спізнююся! 

Візники дивилися, як Мокр бігом перетинає двір, а Помпа та Ґледіс неквапно крокують слідом. 

Джим замислено натягнув свої грубі шкіряні рукавиці, а тоді сказав братові: 

— В тебе ніколи не трапляється, ну, дивних передчуттів? 

— Гадаю, трапляються, Джиме. 

— А ти не гадаєш, що завтра на Псевдопольській гілці буде збій? 

— Дивно, що ти про це подумав, Джиме. Май на увазі: враховуючи, як ідуть справи, я поставив би два до одного, що так воно й буде. Може, Джиме, він просто любить битись об заклад. 

— Авжеж, — сказав Джим. — Авжеж. Га? Тільки так! 

Мокр поспішно видирався з золотого костюма. Той був чудовою рекламою, нема питань, і в ньому Мокр відчував, що стиль практично лізе в нього з вух, — але з’явитися в такому одязі в «Латаному барабані» означало напроситися на удар стільцем по голові, і що тоді полізе з вух, не хотілося навіть і думати.  

Він пожбурив крилатого капелюха на ліжко і поспішно поліз у свій другий костюм ґолемського виробництва. «Щось трохи тьмяніше», — сказав він тоді. Кравецькому вмінню ґолемів слід було віддати належне. Костюм був таким темним, що якби його поцяткувати зірками, в нього врізалися б сови.  

Йому б ще зовсім трохи часу — але Коханна Краса Любесерце була не схожа на людину, яку варто змушувати чекати. 

— Маєте чудовий вигляд, мій пане, — сказав Шеляг. 

— Дякую, дякую, — відмахнувся Мокр, воюючи з краваткою. — Ви мене заступатимете, пане Шеляг. Щоб сьогодні ввечері все було тихо. А перша справа завтра вранці — зібрати всю пошту на Псевдополь, по десять пенсів відправлення, не забудьте. 

— Ваша правда, мій пане. А тепер можна буде мені носити капелюха? — благально спитав Шеляг. 

— Що-що? — перепитав Мокр, вивчаючи своє відображення в дзеркалі. — Слухайте, у мене що, шпинат в зубах застряг? 

— А Ви Їли Сьогодні Шпинат, Шефе? — уточнив пан Помпа. 

— Я шпинату не їв відтоді, як навчився відпльовуватися, — сказав Мокр. — Але ж усі переживають за це в таку мить, хіба ні? Починає здаватися, що він невідомо звідки там взявся. Як... ну, розумієте, проріс як мох? Про що ви питали, Толлівере? 

— Можна буде мені носити капелюха, мій пане? — терпляче повторив Шеляг. — На час, коли ви, мій пане, відсутні, а я вас заступаю. 

— Але ж ми зачиняємося, пане Шеляг. 

— Так, але... ну... мені просто хотілося б його поносити. Трішки, мій пане. Зовсім трішки, мій пане. Якщо ви не проти, — Шеляг переступив з ноги на ногу. — Адже я справді вас заступатиму.  

Мокр зітхнув. 

— Так, звичайно, пане Шеляг. Можете носити капелюха. Пане Помпо? 

— Так, Шефе? 

— Пан Шеляг стає в. о. цього вечора. А ви, будь ласка, не йдіть за мною. 

— Ні, Не Піду. У Мене Зараз Починається Вихідний. У Всіх Нас. Ми Повернемося Завтра Із Заходом Сонця, — сказав ґолем. 

— Ох... так. — Панна Любесерце говорила про один день на тиждень. Одна з речей, завдяки яким ґолеми відрізняються від молотків. — Добре було б попередити мене раніше, розумієте? У нас буде замало робочих рук. 

— Вам Повідомляли, Бане Губберук. 

— Так, так. Це правило. Просто завтра буде такий день... 

— Ні про що не хвилюйтеся, мій пане, — заговорив Шеляг. — Дехто з хлопців, яких я прийняв на роботу сьогодні, мій пане, — це справжні сини листонош, мій пане, і онуки. Нема проблем, мій пане. Завтра вони вийдуть на маршрути.  

— А. Добре. Тоді все гаразд, — Мокр знову поправив краватку. Чорну краватку на чорній сорочці під чорним жилетом навіть знайти нелегко. — Як я, пане Помпо? Шпинат так і не проріс? Я все-таки йду на побачення. 

— Так, Бане Губберук. З Панною Любесерце, — спокійно сказав ґолем. 

— Звідки ви знаєте? — здивувався Мокр. 

— Ви Самі Кричали Про Це В Присутності Орієнтовно Ста Осіб, Бане Губберук, — сказав пан Помпа. — Ми — Тобто Всі Ґолеми, Бане Губберук, — Хочемо, Щоб Панна Любесерце Була Щасливішою. Вона Знала Багато Бід. Вона Шукає Того, Хто Мав Би... 

— ...запальничку? — швидко завершив Мокр. — Спиніться на цьому, пане Помпо, будь ласка! Амурчики — це... ніби такі перегодовані немовлята в підгузках, чи не так? А не глиняні велетні.