— Просто доставляйте мою пошту, — урвав його Мокр. — От і все. Нехай кожен диліжанс бере поштові сумки і вивантажує їх там, де я скажу. Все. Хто запропонує вам кращу угоду в найближчі двадцять чотири години, га? Ви можете спробувати подати Ветінарі скаргу й почати процес про право власності на нічийне майно, але тяганина забере чимало часу, протягом якого ви лишатиметеся без своїх чудових доходів... Ні? Гаразд. Ґле...
— Ні! Ні! Одну хвилинку, — поспішно заговорив Гаррі. — Просто возити поштові сумки? І все?
— Що? — здивувався Джим. — Ти хочеш домовлятися? Нащо? Кажуть же: «Що маєш у розпорядженні — тим на дев’ять десятих володієш»![46]
— Між іншим, я маю в розпорядженні чималу групу ґолемів, пане Стоякк, — вказав Мокр. — А от у вашому розпорядженні немає жодних угод, чеків чи рахунків, які підтвердили б ваші права.
— Справді? А у твоєму розпорядженні зараз не буде зубів! — закричав Джим, рвучись вперед.
— Ну, ну, — сказав Мокр, швидко стаючи перед паном Помпою й підіймаючи руку. — Не вбивайте мене знову, пане Стоякк.
Брати поглянули на нього спантеличено.
— Я готовий присягнути, що Джим вас і пальцем не торкнувся, і це ж правда, — заговорив Гаррі. — В яку гру ви граєте?
— Торкнувся, Гаррі, торкнувся, — заявив Мокр. — Психонув, врізав мені, я впав, вдарився головою об цю ось лаву, встав у прострації, ви намагалися втримати Джима, але він вдарив мене ось цим стільцем, і я вирубився остаточно. Вас, Гаррі, схопили ґолеми, але Джим кинувся навтьоки і був затриманий Сторожею аж у Сто Латі. О, які сцени, які погоні — і ось ви обоє опинилися в Танті, обоє звинувачені в убив...
— Стоп, я стільцем вас не бив! — заперечив Гаррі. — Це все Дж... е, стоп, хвилиночку...
— ...і вже наступного ранку пан Мотузяник зняв із вас мірку для ваших останніх у житті краваток, і ось ви стоїте в кімнатці під шибеницею, знаючи, що втратили свій бізнес, свої диліжанси, своїх чудових коней, а за пару хвилин...
Мокр витримав вичікувальну паузу.
— Що тоді? — спитав Гаррі.
Обоє братів тепер дивилися на Мокра з виразом нажаханої розгубленості, яка, якщо його фокус не спрацює, за п’ять секунд трансформується в агресію. Втриматися він міг, лише не дозволяючи їм прийти до тями.
Він подумки порахував до чотирьох, тримаючи блаженну посмішку.
— А тоді з’явився янгол, — сказав нарешті він.
За десять хвилин може змінитися багато чого. Наприклад, цього часу достатньо, щоб заварити пару горняток чаю, такого міцного, що його можна намастити на хліб.
Швидше за все, брати Стоякки не вірили в янголів. Але вони вірили відвертій локшині для вух, і ще й належали до того типу людей, які особливо цінували таку локшину, коли її подавали з максимально нахабним виглядом.
Є такий сорт простих і кремезних дядьків, які терпіти не можуть пишномовства і тонких формулювань, але аплодуватимуть найзухвалішій брехні, якщо її вимовляють із блиском в очах.
— Цікаво, що ви з’явилися саме зараз, — сказав Гаррі.
— О? А чому?
— Бо сьогодні вдень приходили від «Великого шляху» і пропонували за наш бізнес великі гроші. Я б сказав, надто великі.
«Ого, — подумав Мокр, — щось назріває...»
— Але ви, пане Губперук, не запропонували нам нічого, крім повчань і погроз, — підключився Джим. — Не бажаєте покращити свою пропозицію?
— Звісно. Серйозніші погрози, — пообіцяв Мокр. — Але я додам фарбування наново всіх диліжансів, безкоштовно. Будьте раціональними, панове. Ви тут як сир у маслі каталися, але тепер ми повертаємося на сцену. Ви будете робити все те саме, що й раніше, тільки ще возитимете мою пошту. Нумо, на мене чекає леді, а ви ж знаєте, що не можна змушувати леді чекати. Що скажете?
— Вона янгол? — спитав Гаррі.
— Він, мабуть, розраховує, що ні, харрр-харрр, — сміх Джима нагадував кашель буйвола.
— Харрр-харрр, — старанно проартикулював Мокр. — Просто візьміть пошту, панове. Поштамт вирушає в довгу путь, і ви можете бути на місці візника.
Брати перезирнулися. І посміхнулися. Здавалося, одна посмішка розтяла одночасно два глянцюваті червоні обличчя.
— Нашому татові ви сподобалися б, — сказав Джим.
— Хто йому точно ні біса не сподобався б, то це оті негідники з «Великого шляху», — заявив Гаррі. — Їх треба поставити на місце, пане Губперук, і народ балакає, що ви саме той, хто це зможе.
— На тих їхніх вежах люди гинуть, — сказав Джим. — Бачу, ви в курсі. Тільки так! Вежі стоять уздовж диліжансових трактів. У нас був контракт на перевезення їхніх співробітників, і ми чули їхні розмови. У них щодня є одна година, коли весь «Шлях» зачиняється на техобсл’гування.
— Вони називають це «годиною мертвих», — додав Гаррі. — Це зразу перед світанком. Якраз тоді й трапляються смерті.
Лінія вогників через весь континент; разок світляного намиста у передсвітанковій імлі. А потім починається «година мертвих», і з кожного кінця Великого шляху передача семаграм в обох напрямках припиняється, і вежа за вежею зупиняє роботу сигнальних щитків.
Співробітники «Шляху» пишалися швидкістю, з якою вони вміли переключити сигнальні щитки з чорно-білого денного режиму на нічний режим увімкненого/вимкненого світла. Вдалого дня їм вдавалося зробити це, майже не перериваючи передачі повідомлень, заради чого доводилося щосили чіплятися за хисткі драбини високо над землею під клацання і тріскотіння щитків. Бували герої, спроможні запалити всі шістнадцять великих ламп великої вежі менше, ніж за хвилину, ковзаючи вниз по драбинах, чіпляючись за леєри, підтримуючи у вежі життя. Вони так і говорили — «життя». Ніхто не хотів, щоб та чи інша вежа хоч на хвилину поринула в темряву.
З «годиною мертвих» було інакше. Це була година, виділена на ремонт, заміну запчастин, навіть заповнення паперів. Здебільшого працювали над заміною. Ремонтувати блок щитків на верхівці вежі, коли вітер гойдає цю вежу і вистуджує кров у пальцях, м’яко кажучи, складно; куди простіше витягти його, кинути вниз і вставити на його місце новий. Але коли бракує часу, завжди існує спокуса позмагатися з вітром і спробувати вивільнити клятого застряглого щитка голіруч.
Часом вітер перемагав. «Година мертвих» — це коли трапляються смерті.
Коли ж траплялася смерть, загиблого відправляли додому семафорами.
У Мокра відвалилася щелепа.
— Га?
— Вони так її називають, — повторив Гаррі. — Не б’квально, ні. Але вони відправляють його ім’я по Лінії, з кінця в кінець, а потім припиняють передачу, коли воно опиняється на вежі, яка найближча до його домівки.
— Так, але вони кажуть, що іноді людина якимсь чином залишається на Лінії, — вставив Джим. — «Живе в “причепі”», так вони це називають.
— І говорять вони це зовсім не по-доброму, — сказав Гаррі.
— Авжеж, аж ніяк не по-доброму, будьте певні, — підтвердив його брат. — У них забагато роботи. «Години мертвих» тепер же й нема; їм дають хіба двадцять хвилин. Ще й штати скорочують. Раніше в них діяв послаблений режим роботи по осьмерницях, але тепер вони мусять працювати на повній швидкості постійно, крім випадків, коли у вежі щось ламається. Ми бачили, як у хлопців, які спускалися зі зміни, трусилися руки, очі були посоловілі, словом, вони там змушені «копати від паркану й до обіду», як то кажуть. Ця робота доводить їх до божевілля. Га? Тільки так!
— Коли не зважати на те, що вони й так божевільні, — сказав Гаррі. — Треба бути справді божевільним, щоб працювати в тих штуках.
— Вони стають такими божевільними, що навіть звичайні божевільні думають, що вони божевільні.
— То правда. І все ж вони повертаються на свою височину. Семафори їх просто притягують. Семафори ними володіють, залазять аж у їхні душі, — сказав Гаррі. — Їм і так копійки платять, але, присягаюся, вони полізли б у ці вежі й безплатно.
