— Зовнішність оманлива, Кріспіне, — приязно сказав Злотний. — Тролями ніколи не програєш, якщо будеш добре думати.
— Одного разу ґном застряг у мене в носі, й Матуся мусила видлубувати його шпилькою для волосся, — повідомив Ґедзь таким тоном, ніби це був привід для безмірної гордості.
Злотний обійняв його за плечі.
— Страшенно цікаво, Кріспіне, — сказав він. — Як гадаєш, а може таке статися знову?
Коли вони пішли, Ветінарі знову став біля вікна, споглядаючи місто внизу. За кілька хвилин до кабінету вплив Тулумбас.
— У прийомній відбувся короткий діалог, ваша високосте, — доповів він.
Ветінарі не обернувся, але здійняв руку.
— Дайте-но подумати... Гадаю, хтось із них почав говорити щось на кшталт «Ви думаєте, він...», — а Підступп дуже швидко примусив його замовкнути? Підозрюю, це був пан Ґедзь.
Тулумбас зиркнув на аркуш у своїй руці.
— Майже дослівно, ваша високосте.
— Великих інтелектуальних зусиль тут не знадобилося, — зітхнув Правитель. — Любий пан Підступп. Він такий... надійний. Іноді я всерйоз думаю, що якби він уже не був зомбі, його слід було би перевести в цей стан.
— Мені розпорядитися провести щодо пана Злотного розслідування першого ступеня, ваша високосте?
— О небо, ні. Він для цього занадто розумний. Віддайте таке розпорядження щодо пана Ґедзя.
— Серйозно, ваша високосте? Але буквально вчора ви сказали, що вважаєте його не більше, ніж жадібним дурнем.
— Нервовим дурнем, а це може стати в пригоді. Він продажний боягуз, і ще він ненажера. Якось я бачив його за pot au feu[22] з білими бобами, і мені, Тулумбасе, буде непросто забути це вражаюче явище. Соус був скрізь. Між іншим, ті рожеві сорочки, що він носить, коштують від ста доларів штука. Що ж, він відбирає чужі гроші — в безпечний, потайний і не дуже розумний спосіб. Доручіть справу... так, клерку Браяну.
— Браяну, ваша високосте? — перепитав Тулумбас. — Ви впевнені? Він чудово вправляється з технічною апаратурою, але не дуже-то зграбний на вулиці. Його помітять.
— Так, Тулумбасе. Я знаю. Я хочу, щоб пан Ґедзь став трохи... нервовішим.
— А, розумію, ваша високосте.
Ветінарі знову повернувся до вікна.
— Дозвольте запитати, Тулумбасе, — сказав він. — А ви сказали б, що я тиран?
— Звісно ж, у жодному разі, ваша високосте, — відповів Тулумбас, прибираючи на столі.
— Але ж у цьому, очевидно, і проблема, чи не так? Хто скаже тиранові, що він таки тиран?
— Так, очевидно, це неоднозначна ситуація, ваша високосте, — погодився Тулумбас, вирівнюючи стосик папок.
— У своїх «Роздумах», які я завжди вважав мало придатними для перекладу, Густочуб стверджує, що втручання з метою відвернення вбивства означає обмеження свободи дій вбивці, тоді як свобода, за визначенням, є невід’ємною й універсальною категорією буття без будь-яких умов, — сказав Ветінарі. — Ви, мабуть, пригадуєте його знаменитий афоризм: «Доки хоч хтось не є вільним, я теж — маленький пиріжок із курятиною», — афоризм, що призвів до масштабних дискусій. Тож ми можемо вважати вилучення пляшки у людини, яка вбиває себе випивкою, благодійним, ба більше, похвальним актом — проте тут також відбувається обмеження свободи. Пан Злотний явно вивчав Густочуба, але, боюся, не спромігся його зрозуміти. Свобода цілком може бути природним станом людства, але те ж стосується й пожирання, сидячи на дереві, свого ще живого обіду. З іншого боку, Фрайдеґґер[23] у своїх «Контекстуальностях модальності» проголошує, що будь-яка свобода є обмеженою, штучною, а відтак ілюзорною, в кращому випадку — масовою галюцинацією. Жоден смертний у здоровому глузді не є істинно вільним, оскільки істинна свобода настільки жахлива, що тільки безумець чи божество можуть поглянути їй в обличчя. Вона приголомшує душу, вводячи її в стан на кшталт того, який він десь в іншому місці називає «Vonallesvolkommenunverstandlichdasdaskeit». А вам яка з цих точок зору ближча, Тулумбасе?
— Особисто я завжди вважав, ваша високосте, що чого світ і справді потребує, то це — міцніших картотечних скриньок, — сказав Тулумбас після нетривалої паузи.
— Гм-м-м, — протягнув Патрицій. — Про це однозначно потрібно подумати.
Він зупинився. Серед різьблення над каміном раптом із тихим рипінням почала обертатися фігурка херувимчика. Ветінарі, звівши брову, питально поглянув на Тулумбаса.
— Я негайно переговорю з клерком Браяном, ваша високосте, — сказав секретар.
— Чудово. Заразом скажіть, що йому варто більше бувати на свіжому повітрі.
Розділ четвертий
ЗНАК
Чорні клерки та мертві поштмейстери — Перевертень у Сторожі — Дивовижна шпилька — Пан Губперук читає літери, яких немає — Перукар Х’юго здивований — Пан Паркер купує всілякі дрібнички — Природа соціально припустимої брехні — Принцеса у вежі — «Людина не вмерла, доки живе її ім’я»
— Ну, Бане Губберук, Що Хорошого В Насильстві? — прогуркотів Помпа, погойдуючись на своїх гігантських п’ятках, тим часом як Мокр відчайдушно борсався в лещатах його рук.
Шеляг і Стенлі тулилися попід дальньою стінкою роздягальні.
Одне з натуральних варив пана Шеляга, вируючи, виплескувалося з казанка на грубці на підлогу й лишало на ній пурпурові плями.
— Це все були нещасні випадки, пане Губперук! Нещасні випадки! — белькотів Шеляг. — Після четвертого Сторожа все тут обнишпорила! І вони сказали, що це все були нещасні випадки!
— О, так! — скричав Мокр. — Чотири за п’ять тижнів, ага! Аж не сумніваюся, що в цьому місті скрізь так! О боги, як я попав! Я вже мертвий, так? Просто ще не валяюся на підлозі! Ветінарі знає, як зекономити на мотузці! Мені гаплик!
— Вам полегшає від чашечки чудового вісмуто-сірчаного чаю, мій пане, — тремтячим голосом проказав Шеляг. — Ось і чайник уже закипів...
— Чашечки чаю достатньо не буде! — Мокр нарешті опанував себе — чи принаймні почав поводитися так, ніби опанував — і глибоко, театрально зітхнув. — Добре, добре, пане Помпо, можете мене відпустити.
Ґолем розімкнув свої лещата. Мокр випростався.
— Отже, пане Шеляг? — сказав він.
— Що ж, схоже, ви все-таки справжній, — сказав старий. — Жоден чорний клерк не став би так буянити. Розумієте, ми думали, що ви — один із тих особливих службовців його високості. — Шеляг уже порався біля чайника. — Без образ, але для типового умільця ворушити олівцем ви недостатньо бліді.
— Чорний клерк? — не зрозумів був Мокр, і тут у свідомості виринув спогад. — О, ви маєте на увазі тих приземкуватих кремезних чоловіків у чорних костюмах і капелюхах-казанках?
— Саме їх. Декотрі — студенти Школи найманців. Я чув, вони можуть чинити дуже неприємні речі, якщо вважають за потрібне.
— Мені здалося, ви назвали їх «умільцями поворушити олівцем»?
— Я ж не уточнював, де саме, хе-хе, — Шеляг спіймав погляд Мокра й закашлявся. — Даруйте, нічого такого, лише маленький жарт. Наскільки ми розуміємо, наш останній Поштмейстер, пан Хильховай, то теж був чорним клерком. Ну, важко його в цьому звинувачувати, з таким-бо прізвищем. Постійно щось винюхував.
— А навіщо, маєте версії? — спитав Мокр.
— Ну, пан Перемінко, наш найперший — порядний хлопець був — звалився у вестибюлі з шостого поверху і розплющився, мій пане, розплющився об мармур. Починаючи з голови. Це було дещо... неохайно, мій пане.
Мокр позирнув на Стенлі, якого починало тіпати.
— Далі був пан Бакенбард. Він упав на сходах запасного виходу й скрутив собі в’язи, мій пане. Перепрошую, мій пане, вже одинадцята сорок три, — Шеляг підійшов до дверей і відчинив їх; до роздягальні увійшов Підкажи, і Шеляг знову зачинив двері. — Третя ночі це була. Він п’ять прольотів прокотився. Зламав собі практично кожну кістку, яку тільки можна зламати, мій пане.
