Мокр придивився. Шторка у вікні карети ворухнулася. Відчинилися дверцята. Надія, найбільший з усіх скарбів, випустила промінчик світла.  

— Ні, насправді це ще не були мої останні слова, — заговорив він. — Е... Дайте-но подумати... 

З карети вибиралася худорлява постать, схожа на клерка. 

— Е... Я зараз непогану промову скажу... е... 

Ага, ось тепер ситуація стає яснішою. Ветінарі хотів налякати його, ось у чому річ. Судячи з того, що Мокр чув про цього чоловіка, це було на нього схоже. Зараз буде помилування! 

— Я... е... я...  

Внизу клерк із зусиллями прокладав собі шлях крізь натовп.  

— Ви не могли б трохи поквапитися, пане Спенґлер? — поцікавився кат. — Час не з гуми зроблений. 

— Я тільки хочу все зробити як слід, — кинув Мокр, спостерігаючи, як клерк намагається обійти величезного троля. 

— Атож, але є графік, пане, — сказав кат, роздратований таким порушенням етикету. — А то ви могли б цілими днями балакати! Коротко і ясно, пане, — ось у чому стиль. 

— Авжеж, авжеж, — погодився Спенґлер. — Е... о, гляньте, бачите он того чоловіка? Який вам махає? 

Кат глипнув униз на клерка, який таки продерся в перші лави глядачів. 

— Я маю наказ від Правителя! — прокричав той. 

— Так! — скричав Мокр. 

— Він каже закінчувати нарешті, бо вже світанок минув! — прокричав чоловік. 

— Ох, — видихнув Мокр, втупившись у чорну карету. Той клятий Ветінарі мав таке ж почуття гумору, що й тюремники. 

— Ну ж бо, пане Спенґлер, ви ж не хочете, щоб я мав неприємності? — сказав кат, поплескуючи його по плечу. — Всього пара слів, і кожен спокійно піде далі своїм життєвим шляхом. Крім декого з присутніх, звичайно.  

Отже, це настало. І, в дивний спосіб, це надавало відчуття свободи. Більше не треба було боятися чогось найгіршого: найгірше вже визначене і ось-ось станеться. Охоронець у в’язниці мав рацію. «Що треба зробити в житті, то це — зазирнути під ананас, — сказав собі Мокр. — Він великий, нерівний і шпичастий, але під ним можуть бути персики». Це була метафора життя — тож наразі вона не мала жодного сенсу. 

— У такому разі, — сказав Мокр фон Губперук, — вручаю душу свою будь-якому з богів, який зуміє її знайти. 

— Гарно, — сказав кат і повернув важіль. 

Альберт Спенґлер помер. 

Згодом всі погоджувалися, що це були чудові останні слова.  

— А, пане Губперук, — почувся далекий голос, що наближався. — Бачу, ви прокинулися. І все ще живі — наразі. 

В останніх словах був певний натяк, який підказав Мокрові, що тривалість цього «наразі» перебуває цілком у волі мовця. 

Він розплющив очі. Він сидів у зручному кріслі. За столом навпроти, схрестивши пальці рук перед стиснутими губами, сидів Гевлок, Правитель Ветінарі, під чиїм неприховано деспотичним правлінням Анк-Морпорк став містом, мешкати в якому чомусь хотіли всі.  

Давнє звірине чуття також підказало Мокрові, що за його зручним кріслом стояли інші люди і що йому стане вкрай незручно, якщо він зробить якийсь різкий рух. Але вони й близько не могли викликати такого жаху, як худий чоловік у чорній мантії, з недоладною борідкою та руками піаніста, який дивився зараз на нього. 

— Чи не розповісти вам про янголів, пане Губперук? — привітно мовив Патрицій. — Я знаю про них два цікаві факти. 

Мокр щось буркнув. Шляху до порятунку просто перед собою він не бачив, а про те, щоб роззирнутися, не могло бути й мови. Шия боліла страшенно. 

— О, так. Вас повісили, — сказав Ветінарі. — Вішання — це дуже точна наука. І пан Мотузяник у ній фахівець. Ковзкість і товщина мотузки, пов’язано вузла тут чи тут, співвідношення між вагою й дистанцією... о, я впевнений, той чоловік міг би написати про це цілу книгу. Наскільки я розумію, ваше життя висіло на волосині. Те, що ви таки живий, міг би помітити лише експерт, і тільки зблизька, а єдиним експертом поблизу вас був наш друг пан Мотузяник. Ні, пане Губперук, Альберт Спенґлер мертвий. Три сотні людей можуть заприсягтися, що бачили, як він помер, — він нахилився вперед. — І, відповідно, янголи — ось про кого я хотів би зараз із вами поговорити. 

Мокр зумів видушити з себе ще якесь бурчання. 

— Перша цікавинка про янголів полягає в тому, що іноді, вкрай рідко, в тій точці життя, коли людина зробила з нього таку плутанину й мішанину, що смерть видається єдиним логічним варіантом, до цієї людини з’являється — чи, сказати б, являється — янгол, і пропонує повернутися до того моменту, коли все пішло неправильно, щоби цього разу зробити все правильно. Пане Губперук, я хотів би, щоб ви сприймали мене... як янгола. 

Мокр витріщився на нього. Він же відчував посмик мотузки, затиск зашморгу! Він бачив, як темрява поглинає його! Він же помер! 

— Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Альберта Спенґлера поховано, але пан Губперук має майбутнє. Звичайно, якщо він накоїть дурниць, воно може виявитися коротким. Я пропоную вам роботу, пане Губперук. Роботу, за зарплатню. Я розумію, що подібна концепція може бути мало вам знайомою.  

«Тільки як один із різновидів пекла», — подумав Мокр. 

— Це — робота Генерального поштмейстера Анк-Морпоркського Головного поштамту. 

Мокр продовжував витріщатися. 

— Дозвольте лише додати, пане Губперук, що позаду вас є двері. Якщо в будь-який момент нашої співбесіди ви відчуєте бажання піти, вам досить пройти крізь них, і я більше ніколи вас не потурбую. 

У своїй пам’яті Мокр зафіксував це під заголовком «Надзвичайно підозріло». 

— Отже, далі: робота, пане Губперук, передбачає оновлення і управління міською поштовою службою, підготовку міжнародних відправлень, обслуговування й утримання в належному стані майна Головпоштамту і так далі й тому подібне. 

— А якщо мені в зад встромити мітлу, я зможу ще й підлогу замітати, — пролунав чийсь голос.  

Мокр усвідомив, що це його власний голос. У його мізках панував безлад. Він був шокований тим, що потойбічний світ виявився ось таким. Правитель Ветінарі обдарував його довгим-довгим поглядом. 

— Ну, якщо ви так бажаєте, — сказав він і обернувся до клерка поряд. — Тулумбасе, ви не знаєте, наш прибиральник має на цьому поверсі комірчину з інвентарем? 

— О, так, ваша високосте, — відповів клерк. — Мені піти й... 

— Це був жарт! — вибухнув Мокр. 

— А. Вибачте, не вловив, — промовив Правитель, знову обертаючись до Мокра. — Будь ласка, попередьте мене, якщо відчуєте потребу пожартувати ще раз, гаразд? 

— Послухайте, — сказав Мокр, — не знаю, що тут відбувається, але я нічогісінько не тямлю в поштовій справі! 

— Пане Губперук, ще вранці ви не мали жодного досвіду вмирання, та все ж, якби не моє втручання, ви б чудово з цим впоралися, — гостро сказав Ветінарі. — Як кажуть, не спробуєш — не знатимеш. 

— Але коли ви винесли мені вирок... 

Ветінарі здійняв бліду руку. 

— Га? — спитав він. 

Мокрів мозок, нарешті зрозумівши, що має щось вдіяти, включився в гру, і Мокр сказав: 

— Е... коли... винесли вирок... Альбертові Спенґлеру... 

Чудово. Продовжуйте. 

— ...ви сказали, що він був природженим злочинцем, шахраєм за покликом душі, закоренілим брехуном, збоченим генієм і ні на мить не заслуговував довіри! 

— Ви приймаєте мою пропозицію, пане Губперук? — різко спитав Ветінарі. 

Мокр поглянув на нього 

— Даруйте, — сказав він, встаючи. — Я тільки хотів би дещо перевірити. 

Позаду його крісла стояло двоє чоловіків у чорному. Це не був якийсь вишуканий чорний колір — швидше, це був чорний колір, який носять, щоб на одязі не впадали в очі темні краплі та плями. Їх можна було прийняти за клерків — доки не поглянеш їм у вічі. 

Вони розступилися, коли Мокр рушив до дверей, які дійсно були там, де обіцяно. Він дуже обережно їх відчинив. За дверима не було нічого — в тому числі й підлоги. Як людина, що прагне вивчити всі можливі варіанти, Мокр дістав з кишені залишок ложки і кинув вниз. Перш ніж він почув далеке «дзень», минуло таки чимало часу.