Він повернувся й знову сів у крісло. 

— Перспектива свободи? — сказав він. 

— Саме так, — відповів Правитель. — Завжди є вибір. 

— Тобто... Я міг би вибрати певну смерть? 

— Але ж і це вибір, — сказав Ветінарі. — Чи, коли хочете, альтернатива. Розумієте, я вірю в свободу, пане Губперук. А на це здатні небагато людей, хоча вони, звичайно, доводили б протилежне. І жодне практичне визначення свободи не буде повним без свободи зіткнутися з наслідками своїх дій. Власне, це той вид свободи, на якому базуються всі інші. Тож... Ви беретеся за цю роботу? Вас ніхто не впізнає, я впевнений. Скидається на те, що вас взагалі ніколи не впізнають. 

Мокр знизав плечима. 

— Ох, ну гаразд. Звичайно, я погоджуюся — як природжений злочинець, закоренілий брехун, шахраюга і абсолютно не вартий довіри збочений геній. 

— Чудово! Ласкаво просимо на державну службу! — промовив Правитель Ветінарі, простягаючи руку. — Я завжди пишався своїм умінням наймати правильних людей. Платня становитиме двадцять доларів на тиждень, і, по-моєму, Генеральний поштмейстер має право користування невеличкою квартирою в центральній будівлі. Десь є і ваш формений капелюх. Мені потрібні будуть регулярні звіти. Гарного дня. 

Він опустив погляд у свої папери. І знову підняв його. 

— Схоже, ви все ще тут, Генеральний поштмейстере? 

— І все? — спитав приголомшений Мокр. — Ось мене вішають, а за хвилину ви берете мене на службу? 

— Дайте подумати... так, гадаю, так. А, ні. Звісно. Тулумбасе, видайте, будь ласка, панові Губперуку його ключі. 

Клерк ступив уперед і вручив Мокрові величезне, поіржавіле, обвішане ключами кільце, а тоді простягнув відомість. 

— Розпишіться, будь ласка, Генеральний поштмейстере, — сказав він. 

«Хвилиночку, — подумав Мокр. — Це ж усього лише місто. Воно має брами. Воно зусібіч оточене різноманітними шляхами для втечі. Яка різниця, що я підпишу?»  

— Звичайно, — сказав він і написав своє ім’я. 

— Ваше справжнє ім’я, якщо не важко, — сказав Ветінарі, не відриваючи погляду від документів на своєму столі. — Яке ім’я він написав, Тулумбасе? 

Клерк витягнув шию, зазираючи в папір. 

— Е... Наскільки можу розібрати, ваша високосте, Етель Змія. 

— Будь ласка, зосередьтеся, пане Губперук, — стомлено сказав Правитель, все ще наче вивчаючи свої папери.  

Мокр розписався знову. Зрештою, далі йти все одно вже нікуди. Хоча якщо йому не вдасться дістати коня для втечі, йти доведеться далеченько.  

— Тож залишається тільки питання вашого наглядового офіцера[4], — сказав Ветінарі, вперто поглинутий паперами.  

— Наглядового офіцера? 

— Так. Я не цілковитий ідіот, пане Губперук. Він зустріне вас під будівлею Поштамту за десять хвилин. Гарного дня. 

Коли Мокр пішов, Тулумбас ввічливо кашлянув і спитав: 

— Ви гадаєте, він дійде туди, ваша високосте? 

— Завжди слід враховувати психологію індивіда, — сказав Ветінарі, водночас виправляючи помилку в офіційному звіті. — Саме це я постійно практикую — а ви, Тулумбасе, на жаль, не завжди. Ось чому він пішов із вашим олівцем. 

Завжди рухайся швидко. Ніколи не знаєш, хто або що за тобою женеться.  

За десять хвилин Мокр фон Губперук був уже далеченько від міста. Коня він купив — і це трохи бентежило, але швидкість була понад усе, і він лише встиг витягти з потаємного сховку одну зі своїх «аварійних ничок» та придбати стару худющу шкапу у відділі знижок «Стаєнь Гобсона». Над крадіжкою це мало хоч би ту перевагу, що ніякий розгніваний громадянин не наскаржиться Сторожі. 

Ніхто не створив йому жодного клопоту. Ніхто не звертав на нього особливої уваги; та, власне, й ніякої. Міська брама і справді була відчинена навстіж. Рівнина, що розкинулася перед ним, була повна можливостей. А він-бо вмів отримати виграш, навіть коли не мав чого поставити. Наприклад, у першому ж містечку по дорозі він, за допомогою кількох простих інгредієнтів та прийомів, зробив свою конячину на вигляд удвічі дорожчою, ніж вона коштувала йому самому — принаймні на двадцять хвилин або до першого дощу. Двадцяти хвилин йому вистачило, аби продати її та, не без частки везіння, придбати кращого коня трохи дешевше, ніж за нього просили. Те саме він зробить у наступному містечку, і за три, максимум чотири, дні матиме дійсно достойного коня.  

Але все це були дрібниці, просто щоб не втратити навички. У швах його куртки було зашито три персні з майже справжніми діамантами, ще один — зі справжнім — лежав у потайній кишені в рукаві, а в комірі був хитро захований майже справжній золотий долар. Для нього ці предмети були тим же, чим є пилка та молоток для столяра. Це були примітивні інструменти, але з ними він знову був у грі. 

Є прислів’я: «Чесну людину не обдуриш»; особливо полюбляють цитувати його ті, хто непогано заробляє, обдурюючи чесних людей. Хай там як, Мокр ніколи не робив цього навмисне. Якщо ти обдурював чесну людину, вона зазвичай жалілася в місцеву Сторожу, відкупитися від якої за нинішніх часів стало куди важче. Значно безпечніше — і, в певному сенсі, значно азартніше — було дурити нечесних людей. До того ж, само собою, їх було дуже багато. Знайти ціль було легко. 

За пів години, прибувши до містечка Геплі, звідки велике місто було лише стовпом диму на обрії, він сидів під стіною готелю, засмучений, не маючи за душею нічого, крім оригінального персня з діамантом вартістю не менше ста доларів та термінової потреби якомога швидше потрапити додому, до Ґеної, де його бідна старенька матуся помирала від москітозу. Ще за одинадцять хвилин він терпляче стояв біля ювелірної крамниці, всередині якої ювелір говорив милосердному міщанинові, що перстень, який незнайомець готовий продати за двадцять доларів, вартий щонайменше сімдесяти п’яти (навіть ювеліри мусять заробляти на життя). А ще за тридцять п’ять хвилин він мчав геть на значно кращому коні, з п’ятьма доларами в кишені, лишивши позаду милосердного міщанина, який, хоча й був достатньо тямущим, щоб пильно стежити за Мокровими руками, тепер зі зловтіхою збирався повернутися до ювеліра і продати йому бронзового перстенька зі вставленим склом, вартого п’ятдесяти центів будь-чиїх грошей. 

У світі було божественно мало чесних людей, зате на диво багато тих, які вірили, що можуть відрізнити чесного хлопця від шахрая. 

Він поплескав себе по кишені куртки. Звісно ж, тюремники витягли мапу — мабуть, коли він був надто зайнятий роллю небіжчика. Це була добра мапа, і під час її вивчення Вілкінсон та компанія мали багато дізнатися про дешифрування, географію та фальшиву картографію. Щоправда, вони все одно не дізналися б із неї про розташування еквівалента 150 000 анк-морпоркських доларів у різних валютах, позаяк мапа була абсолютною і хитромудрою фальшивкою. Втім, Мокра приємно зігрівала думка про те, що певний час вони насолоджуватимуться найбільшим з усіх скарбів — Надією. 

На думку Мокра, той, хто не міг просто запам’ятати, де він сховав величезний скарб, заслуговував на те, щоб його втратити. Однак поки що йому варто триматися від скарбу подалі, а натомість подумати про майбутнє... 

Назву наступного містечка Мокр навіть не подбав дізнатися. Там був готель, і цього було достатньо. Він зняв кімнату з видом на закинуту алею, перевірив, чи легко відчиняється вікно, як слід повечеряв і рано ліг спати. 

«Геть непогано», — думав він. Ще цього ранку він стояв на ешафоті зі справжнім зашморгом на ось цій своїй шиї — а вже цього вечора він знову при ділі. Все, що він тепер має зробити, — це знову відростити бороду, та ще з пів року триматися подалі від Анк-Морпорка. А може, досить буде і трьох місяців.  

Мокр мав талант. Також він набув певних навиків, і то так, що вони стали його другою натурою. Він навчився бути привабливим, але щось у його генетиці робило його незапам’ятовуваним. Він мав талант лишатися непомітним, бути просто одним з облич у натовпі. Ніхто ніколи не міг його до пуття описати. Він був... він був «приблизно». Йому було приблизно двадцять — чи приблизно тридцять. В описах Сторожі по всьому континенту він мав будь-який зріст від, ох, шести футів двох дюймів до п’яти футів дев’яти дюймів,[5] його волосся було всіх відтінків від шатена до блондина, а обличчя не мало жоднісіньких особливих прикмет. Він був приблизно... пересічним. Що люди дійсно запам’ятовували, то це — декорації на кшталт окулярів чи вусів, тож він завжди мав колекцію і тих, і інших. Також вони запам’ятовували імена та манери. Цих він мав сотні.