А, і ще вони запам’ятовували, що до зустрічі з ним були заможніші.  

О третій ночі двері вибухнули всередину. Саме вибухнули: по стінах забарабанили шматки деревини. Але Мокра в ліжку вже не було: він пірнув у вікно раніше, ніж перший з цих шматків упав на підлогу. Це був рефлекс, що не потребував задіювати мислення. Крім того, перш ніж лягти спати, він вжив певних застережних заходів, і велика діжка з водою під вікном мала пом’якшити його падіння. 

Та зараз її там не виявилося. 

Хто б не забрав її звідти, не забрав землю, на якій вона стояла, тож саме земля й зупинила його політ, вивихнувши йому за це щиколотку.  

Він змусив себе підвестися, постогнуючи від болю, і на одній нозі застрибав алеєю, притримуючись за стіну. Готельні стайні були з протилежного боку будівлі; все, що йому було потрібно, — це видертися на коня, будь-якого коня... 

— Пане Гупперук? — проревів великий голос.  

О боги, це був троль, це звучало як троль, і то великий, він і не знав, що їх можна зустріти тут, вдалині від великих міст... 

— Ви Не Втечете І Не Сховаєтеся, Пане Гупперук! 

Стоп-стоп, він же нікому в цих місцях не називав свого справжнього імені, чи не так? Але це були думки на задвірках свідомості. За ним женуться, і треба бігти геть. Ну чи стрибати.  

Біля задніх воріт стаєнь він наважився озирнутися. В його кімнаті виднівся червоний відблиск. Вони ж не збираються все тут спалити через пошуки кількох доларів? Всі ж знають, що якщо вам вдавалося розжитися якоюсь доброю підробкою, то її якомога швидше сплавляли іншому дурникові, авжеж? Але дечиї мізки лікуванню не підлягають.  

Його кінь був у стайні сам-один і, схоже, сприйняв його появу без захвату. Підстрибуючи на одній нозі, Мокр зумів-таки його загнуздати. Морочитися з сідлом сенсу не було. Він умів їздити й без сідла. Прокляття, одного разу він їздив навіть без штанів — на щастя, всі ті смола та пір’я допомогли йому не звалитися. У справі поспішного виїзду з міст він був чемпіоном світу. 

Він почав виводити коня зі стійла, коли почув брязкіт.  

Поглянувши під ноги, він розкидав солому. 

Там лежав яскраво-жовтий металевий брусок, що з’єднував два короткі ланцюги, приковані до жовтих кілець на передніх ногах коня. Тепер кінь міг рухатися тільки так само, як він — підстрибом.  

Його стриножили. Прокляття, його стриножили...  

— Ох, пане Гуппер-р-рук! — розкотився голос по всьому подвір’ю перед стайнями. — Хочете Дізнатися Правила, Пане Гупперук?  

Він у відчаї роззирнувся навколо. В стайні не було нічого, що могло би правити за зброю, та й у будь-якому разі зброя змушувала його нервуватися, тому він ніколи її й не носив. Зброя ну аж занадто підвищувала ставки. Значно краще було покладатися на талант красномовства, на те, щоби збити супротивника з пантелику, а якщо це не спрацьовувало, на добрі підошви та вигук «Дивися, що це он там?». 

Та зараз він мав чітке відчуття, що хоч би він і говорив скільки завгодно, слухати його ніхто не збирався. А в сенсі швидкої втечі він міг покладатися лише на стрибки на одній нозі. 

Дещо в стайні таки було — мітла і дерев’яне відро для вівса в кутку. Він затиснув кінець мітли під пахвою, аби використати її за милицю, і, коли до дверей наблизилося гупання важких кроків, взявся за ручку відра. Коли двері розчахнулися, він щосили вдарив відром у отвір і відчув, як воно розлетілося на друзки. Повітря сповнилося трісок. За мить пролунав удар важкого тіла об землю. 

Він перестрибнув через тіло і, хитаючись, поквапився геть. 

Раптом його здорову щиколотку обхопило щось таке ж міцне і тверде, як кайдани. Якусь мить він впирався мітлою, а потім упав. 

— Я Маю До Вас Лише Найкращі Почуття, Пане Гупперук! — життєрадісно прогув голос. 

Мокр застогнав. Мітлу тут явно тримали лише для краси, бо для прибирання відкладень на подвір’ї нею навряд чи користувалися. З позитивного боку це означало, що він упав у щось м’яке. З негативного боку це означало, що він упав у щось м’яке. 

Хтось п’ятірнею схопив його за куртку й підняв над брудом — одразу всього. 

— Встаємо, Пане Гупперук! 

— Вимовляється «Губперук», недоумку, — простогнав він. — «Б», а не «п»! 

— Встаємо, Бане Губберук! — повторив громовий голос, і під пахву йому сунули мітломилицю. 

— Що ти, в біса, таке? — видушив Мокр. 

— Я Ваш Наглядовий Офіцер, Бане Губберук! 

Мокр зумів обернутися, потім поглянув угору, а потім — ще вгору, на обличчя, як у пряничного чоловічка, з очима, що світилися червоним. Коли обличчя говорило, його рот був наче проблиск пекла.  

— Ґолем? Ти довбаний ґолем? 

Потвора підняла його однією рукою й перекинула собі через плече.  

Нахилившись, вона увійшла до стайні, і Мокр, висячи догори дриґом, із носом, розплющеним об глиняне тіло створіння, зрозумів, що іншою рукою воно бере його коня. Почулося коротке іржання. 

— Маємо Поспішати, Бане Губберук! Ви Маєте Постати Перед Правителем Ветінарі О Восьмій! І Бути На Роботі До Дев’ятої! 

Мокр застогнав.  

— А, пане Губперук. На жаль, ми знову зустрілися, — сказав Правитель Ветінарі. 

Була восьма ранку. Мокра хитало. Його щиколотці покращало, але це була єдина частина його тіла, про яку можна було так сказати. 

— Воно йшло всю ніч! — проказав він. — Всю трикляту ніч! Іще й коня несло! 

— Будь ласка, сядьте, пане Губперук, — сказав Ветінарі, відриваючи погляд від столу і втомлено вказуючи на крісло. — Між іншим, «воно» — це «він». У цій ситуації це, звісно, щось на кшталт почесного звання, але я покладаю на пана Помпу великі надії.  

Мокр побачив на стінах червоний відблиск, коли ґолем за його спиною всміхнувся. 

Ветінарі знову втупився в стіл і, схоже, на якийсь час втратив до Мокра інтерес. Більшу частину столу займала кам’яна плита. Її вкривали маленькі різьблені фігурки ґномів і тролів.  

Це скидалося на якусь гру. 

— Пан Помпа? — перепитав Мокр.  

— М-м-м? — спитав Ветінарі, нахиляючи голову, аби роздивитися дошку під дещо іншим кутом. 

Мокр нахилився до Патриція і тицьнув великим пальцем у напрямку ґолема. 

— Воно, — сказав він, — є паном Помпою? 

— Ні, — відповів Правитель Ветінарі, теж нахиляючись уперед і раптово, цілковито та неприємно зосереджуючи погляд на Мокрові. — Він... є паном Помпою. Пан Помпа є державним службовцем. Пан Помпа не спить. Пан Помпа не їсть. І пан Помпа, Генеральний поштмейстере, ніколи не спиняється. 

— І що конкретно це означає? 

— Це означає, що якщо, припустімо, ви розраховуєте на те, що пан Помпа великий і важкий і пересувається винятково пішки, а відтак замислюєтеся про корабель, який прямує до Останнього континенту, то пан Помпа рушить за вами. Ви мусите спати. Пан Помпа не мусить. Пан Помпа не дихає. Дно океану на недосяжній глибині не становить для пана Помпи проблеми. Чотири милі на годину — це шістсот сімдесят дві милі на тиждень. І вони додаються. І коли пан Помпа схопить вас... 

— Е, хвилинку, — сказав Мокр, підіймаючи пальця. — Дозвольте мені вас перервати. Я знаю, що ґолемам заборонено завдавати шкоди людям!  

Ветінарі здійняв брови. 

— О небо, де ви такого наслухалися? 

— Це записано на... на чомусь у їхніх головах! На якихось сувоях, чи що. Хіба ні? — перепитав Мокр з дедалі більшою невпевненістю. 

— От лихо, — зітхнув Патрицій. — Пане Помпо, чи не могли б ви зламати панові Губперуку якого-небудь пальця? Тільки, будь ласка, акуратно. 

— Так, Ваша Високосте, — ґолем повільно рушив уперед. 

— Е! Ні! Що? — Мокр замахав руками так відчайдушно, що збив з дошки кілька фігурок. — Стійте! Стійте! Є ж правило! Ґолем не може завдати шкоди людині чи допустити, щоб людині було завдано шкоди![6]