Ні, щось явно було негаразд. Роджер продовжував працювати, але дивився просто перед собою, і його обличчя було грізним. 

Нарешті Дідусь сказав: 

— Дуже розумно, Принцесо. Ти тямовита, смертельно заздрю. 

— Ха! — сказав Роджер. 

— Вибачте, якщо я щось не те зробила, — боязко сказала дівчинка. — Я просто подумала, що все це дивно. А хто такий Джон Любесерце? 

— Він... упав з вежі, — промовив Дідусь. 

— Він загинув? — жахнулася Принцеса. 

— Ну, дехто каже... — почав Роджер. 

— Роджере! — урвав його Дідусь. 

Це пролунало як застереження. 

— Я знаю про Повернення додому, — сказала Принцеса. — І знаю, що душі загиблих семаграфістів залишаються на Шляху. 

— Хто тобі таке сказав? — поцікавився Дідусь. 

Принцеса була досить тямущою, щоб зрозуміти, що якщо вона відповість аж надто конкретно, дехто матиме неприємності. 

— О, просто чула, — безтурботно відповіла вона. — Не пам’ятаю де. 

— Тебе хотіли просто полякати, — сказав Дідусь, дивлячись на Роджерові червоні вуха. 

Насправді для Принцеси це зовсім не звучало страшно. Якщо вже маєш померти, то значно краще проводити час у польотах між вежами, аніж лежати в землі. Але вона була досить тямущою і для того, щоб зрозуміти, коли потрібно поміняти тему. 

Врешті-решт після довгої паузи, яку переривало тільки рипіння поставлених ним у щитковий блок новеньких закривок, заговорив Дідусь. Говорив він так, ніби щось замислив. 

— Ми постійно пересилаємо його ім’я в «причепах», — вимовив він, і Принцесі здалося, що вітер у рядах щитків на верхівці вежі загудів гучніше, а безугавне клацання самих щитків зробилося квапливішим. — Він ніколи не хотів повертатися додому. Він був справжнім семаграфістом. Його ім’я — в коді й у вітрі, що виє між тросів та щитків. Чула ж, як кажуть? «Людина не вмерла, доки живе її ім’я».  

Стенлі полірував свої шпильки. Він робив це з виглядом блаженної зосередженості, як у людини, що снить наяву. 

Колекція виблискувала на акуратно складених аркушиках брунатного паперу та чорних фетрових рулончиках, утворюючи разом із ними ландшафт світу істинного шпилькоголового. Поряд зі Стенлі на столі стояло те саме гігантське збільшувальне скло, а біля його ноги — торбинка з перемішаними шпильками найрізноманітніших видів, придбаними минулого тижня у швачки, що саме зібралася на пенсію. 

Стенлі все відтягував і відтягував час, коли зможе насолодитися вмістом торбинки. Авжеж, майже напевно вона виявиться набитою звичайнісінькими «бронзівками», із хіба що випадковими «пласкоглівкою» чи «щілястою», але в тому-то й була вся справа, що ніколи не знаєш наперед. Це була радість торбинок — ніколи не знати наперед. Не-колекціонери, гнітюче байдужі до шпильок, вважали їх не більше ніж гострими шматочками металу, призначеними для приколювання одних речей до інших. І тому в отаких-от торбинках зі звичайними «бронзівками» було виявлено не одну прекрасну шпильку неабиякої цінності.  

А ще, дякувати панові Губперуку, тепер він мав «Курча» № 3 екстрадовгу з широкою голівкою. Світ здавався йому таким же блискучим, як оці шпильки, так рівненько розкладені перед ним на розгорнутому фетрі. Можливо, від нього трохи тхнуло сиром, а грибок стопи сягав по самісінькі коліна — але наразі він ширяв у осяйних небесах на крилах зі срібла. 

Шеляг сидів біля грубки і гриз нігті, щось бурмочучи собі під ніс. Стенлі не звертав на це уваги, оскільки шпильок бурмотіння Шеляга ніяк не стосувалося. 

— ...призначений, еге ж? Яка різниця, що говорять в Ордені! Він може підвищувати в званні кого захоче, еге ж? Тобто я отримаю ще по одному золотому ґудзику на рукавах і зарплатню, еге ж? Жоден інший не називав мене старшим листоношею! А потім, він же, окрім усього, доставив листа. Побачив його, прочитав адресу, і просто взяв та й доставив! Може, серед його пращурів таки були листоноші! І ще він повернув на місце ті металеві літери! Вони на місці знову, розумієте? Будьте певні, це знак. Ха, та він навіть уміє читати слова, яких немає!  

Шеляг виплюнув шматочок нігтя й спохмурнів.  

— Але... тоді він схоче дізнатися про Нове Пе. О, так. Але... це буде як ятрити стару рану. Може скінчитися зле. Дуже зле. Але... ха, те, як він повернув наші літери — це було дуже гарно. Може, одного дня до нас і справді повернеться справжній Поштмейстер, як і говорить пророцтво. «Істинно, Покинуті Ролики він попиратиме Черевиками своїми, і Воззріть! Пси Світу Цього поламають об Нього Зуби свої». І він же явив нам знак, еге ж? Гаразд, це була вивіска над модною жіночою перукарнею[27], але це був знак, тут не посперечаєшся. Я маю на увазі, якби це було очевидно, то нам давно вказали б. 

Ще один шматочок нігтя вдарився об стінку розпеченої до вишневого грубки і зашкварчав. 

— А я молодшим не стаю, це факт. Випробувальний термін, так — але це недобре, недобре. А що коли я завтра склею ласти, га? І я постану перед своїми праотцями, й вони скажуть: «Чи це ти, старший поштовий інспекторе Шеляг?» — і я відповім: «Ні», — й вони скажуть: «Тоді чи це ти, поштовий інспекторе Шеляг?» — і я знову відповім: «Ні», — й вони скажуть: «Тоді, звичайно, це ти, старший листоношо Шеляг?» — і я відповім: «Не зовсім», — і вони скажуть: «Холєра ясна, Толлівере, ти що, хочеш сказати, що так і не піднявся вище молодшого листоноші? Який же ти після цього Шеляг?» — і я почервонію й не відмиюся вже від ганьби. Кому то цікаво, шо я роками давав раду всьому цьому місцю? Значення мають золоті ґудзики!  

Він втупився в полум’я, і крізь його їжакувату бороду пробилася посмішка.  

— Йому слід спробувати пройти Маршрутом, — вимовив він. — Якщо він піде Маршрутом, ніхто не зможе заперечувати. І тоді я зможу все йому розповісти! Тоді все буде гаразд! А якщо він не дійде до кінця, то він так чи так не годиться в поштмейстери! Стенлі? Стенлі! 

Стенлі пробудився зі своїх шпилькомрій. 

— Так, пане Шеляг? 

— Маю для тебе пару доручень, хлопче.  

«А якщо він не годиться в поштмейстери, — майнула думка в глибині перегрітих Шелягових мізків, — то я так і помру молодшим листоношею...» 

Дуже важко постукати у двері, водночас відчайдушно намагаючись не шуміти. Тож на другій спробі Кріспін Ґедзь здався і просто скористався дверним молоточком. 

Пустельною вулицею пішло відлуння, але жодного обличчя не з’явилося в жодному вікні. На цій фешенебельній вулиці ніхто не підійшов би до вікна, навіть якби під цим вікном відбувалося вбивство. У бідніших районах люди хоч би виходили подивитися — а то і взяти участь. 

Двері відчинилися. 

— Добрага вечара, панє. 

Ґедзь хутко пропхався повз кострубату постать до темної вітальні, несамовито показуючи служникові жестами, щоб він зачиняв двері. 

— Зачини, чоловіче, зачини! За мною могли стежити... Матінко, та ти ж Ігор, так? Злотний може дозволити собі винайняти Ігоря? 

— Прєкрасна, панє! — відповів Ігор. Він визирнув у надвечірній присмерк. — Фсе чиста, панє. 

— Та зачини ти двері, ради богів! — простогнав Ґедзь. — Мені потрібен пан Злотний!