— У гасподаря зараз адне маленьке суарє, панє, — повідомив Ігор. — Піду падивлюся, чи можна йаго турбувати.
— То тут ще хтось із наших? А вони... Е, що таке «суар’є»?
— Малєнька зустріч, панє, — пояснив Ігор, принюхуючись. Від гостя відгонило спиртним.
— Суаре?
— Самє так, панє, — незворушно відповів Ігор. — Чі дазволіцє пріняти ваш памітний здалєку довгій плащ із капюшонам, панє? І бутьцє любязні прайці за мною да вітальні...
І раптом Ґедзь лишився сам-один у великій кімнаті, повній тіней, свічок і очей, а за його спиною вже зачинялися двері.
Очі належали портретам у великих, вкритих пилом рамах, якими було завішано стіни від кутків до кутків. Подейкували, що Злотний в один прийом придбав не лише портрети, а й усі права зображених на них давно померлих людей, завдяки чому від імені кожного з них негайно зареєстрував їм нові імена, і в такий спосіб протягом доби забезпечив себе шляхетними предками. Це дещо бентежило — навіть Ґедзя. Ні, про своїх предків брехали всі, і це було нормально. А от купувати їх — це вже було не зовсім нормальним. Хоча й цілком вкладалося в рамки оригінального похмурого стилю, яким так славився Хаббар Злотний.
Про Хаббара Злотного ходило багато чуток з тих самісіньких пір, як усі помітили його і почали замислюватися: «Хто такий Хаббар Злотний? І що це за ім’я таке — Хаббар?». Він влаштовував масштабні вечірки, о, так. Це були вечірки того штибу, що стають міськими легендами (Це правда про рублену печінку? Ви там були? А як щодо того випадку, коли він замовив троля-стриптизера, і троє гостей повистрибували у вікна? Ви там були? А та історія з вазою для цукерок? Ви там були? Ви це бачили? Це правда? Ви там були?). Складалося враження, що чи не половина мешканців Анк-Морпорка встигла продефілювати на цих вечірках між столами, баром, танцполом і гральними столиками, а за кожним гостем нібито йшов слідом мовчазний і запопадливий офіціант із навантаженим візочком для напоїв. Дехто стверджував, що Злотний володіє золотою копальнею, а інші божилися, що він пірат. А він і справді скидався на пірата, зі своїм довгим кучерявим чорним волоссям, борідкою-еспаньйолкою та пов’язкою на оці. Казали, що він навіть має папугу. Піратська тема мала ту перевагу, що могла чудово пояснити наявність у нього необмежених, як видавалося, багатств і той факт, що ніхто, абсолютно ніхто нічогісінько не знав про його життя перед його появою в місті. Можливо, жартував люд, він продав своє старе минуле так само, як купив собі нове.
У бізнесі, Ґедзь це знав, він поводився однозначно по-піратськи. Деякі речі...
— Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! Дванадцять з половиною пр-р-роцентів!
Коли Ґедзь нарешті переконався, що з ним таки не сталося серцевого нападу, на який він чекав увесь цей день, він перетнув кімнату, похитуючись, як це притаманно людині, що прийняла чарку-другу для заспокоєння нервів, і зняв темно-червоне покривало, під яким, як виявилося, ховалася клітка з папугою. Якщо конкретно, це був какаду, що безтямно підстрибував на своїй жердинці.
— Дванадцять з половиною пр-р-роцентів! Дванадцять з половиною пр-р-роцентів!
Ґедзь усміхнувся.
— А, ти вже познайомився з Альфонсом, — сказав Хаббар Злотний. — Чóму завдячую несподіваною радістю від твого візиту, Кріспіне?
Двері за його спиною безгучно повернулися в оббиту фетром раму, відрізавши їх від звуків музики, яка лунала десь у віддаленому приміщенні будинку.
Ґедзь обернувся, але мить втіхи негайно розчинилася в хмарі сум’яття і страху, що панували в його душі. Злотний (рука — в кишені прекрасного смокінга) запитально дивився на нього.
— За мною стежили, Хаббаре! — прорвало Ґедзя. — Ветінарі послав когось із...
— Будь ласка! Присядь, Кріспіне. Гадаю, тобі потрібна добряча доза бренді, — він зморщив носа. — Чи я мав би сказати «ще одна добряча доза бренді»?
— Не заперечуватиму! Я просто мусив, розумієш, пропустити парочку сніфтерів[28], аби заспокоїти нерви! Що за день! — Ґедзь бухнувся в шкіряне крісло. — Ти знаєш, що майже всю другу половину дня під банком стовбичив шпик при виконанні?
— Гладкий? Сержант? — спитав Злотний, подаючи йому склянку.
— Гладкий, так. Звання я не розібрав, — форкнув Ґедзь. — Я не маю справ зі Сторожею.
— Зате я маю, — сказав Злотний, скривившись від видовища вживання такого чудового бренді в такий Кріспінівський спосіб. — І я маю підстави вважати, що сержант Колон має звичку стовбичити біля великих будівель не через острах того, що їх вкрадуть, а просто тому, що полюбляє спокійні перекури в захищених від вітру місцях. Він клоун, його нема чого боятися.
— Так, але сьогодні вранці до того старого дурня Сирборо приходив податковий інспектор...
— Хіба це щось незвичайне, Кріспіне? — заспокійливо проказав Злотний. — Дай-но тобі долити...
— Ну, вони приходять раз чи два на місяць, — погодився Ґедзь, простягаючи порожню склянку, — але...
— Тобто нічого незвичайного. Ти робиш з мухи слона, любий Кріспіне.
— Ветінарі наказав за мною стежити! — знову заверещав Ґедзь. — Цього вечора біля мого будинку нишпорив якийсь тип у чорному! Я почув шум, визирнув і побачив його в кутку мого власного саду!
— Може, то був якийсь злодюжка?
— Ні, я сплатив Гільдії повну суму! І ще я впевнений, що по обіді хтось побував у самому будинку. В моєму кабінеті речі не на місцях. Я непокоюся, Хаббаре! Це ж саме я під загрозою в цій ситуації! Якщо проведуть аудит...
— Ти ж знаєш, що не проведуть, Кріспіне, — голос Злотного був як мед.
— Так, але я не можу отримати контроль над усіма паперами — принаймні поки не звільниться старий Сирборо. А у Ветінарі цілий натовп цих маленьких, ну, як їх... клерків, ну ти знаєш, і вони тільки й роблять, що аж обнюхують кожен папірець! І вони все знайдуть, точно знайдуть! Ми ж купили «Великий шлях» за гроші самої ж компанії!
Злотний поплескав його по плечу.
— Опануй себе, Кріспіне. Все буде гаразд. У тебе надто старомодні уявлення про гроші. Гроші — це не річ, і навіть не процес. Це щось на кшталт всезагального марення. Ми маримо, що звичайний невеличкий металевий диск вартий цілого ситного обіду. Досить вийти з цього марення — і можеш купатися в морі грошей.
Голос Злотного був майже гіпнотичним, але Ґедзем продовжував керувати жах. На його лобі виблискував піт.
— А Зеленм’яс тим часом відливатиме в це море! — прогарчав він, поводячи очицями, що палали розпачливою злобою. — Пам’ятаєш ті збої на вежах у Ланкрі, через які ми пару місяців тому мали стіки проблем? Коли нам сказали, шо то через відьом, які врізаються у вежі? Ха! Це тільки першого разу було через відьму! А тоді Зеленм’яс підкупив у одній вежі пару новачків, вони заявили про збій, а потім один щодуху погнав конем до сусідньої вежі вниз по Лінії та й послав йому розцінки Ґенойського ринку на дві години раніше, ніж їх отримали всі інші! Отак він, розумієш, і обвалив ціни на сушену креветку. Як і на сушений риб’ячий міхур і на сушену земляну креветку. І він же не вперше таке вчворив! Він постійно таке підлаштовує!
Злотний дивився на Ґедзя і роздумував, чи не буде найкращим варіантом відповіді вбити того на місці. Ветінарі був розумником. Дурень не зміг би лишатися правителем такого розмаїтого і неспокійного міста, як це. Якщо хтось помічав його агента, значить, Ветінарі хотів, щоб цього агента помітили. Єдиним способом переконатися, що Патрицій і справді за вами стежить, було різко обернутися й не побачити позаду абсолютно нікого.
І Зеленм’яса теж би лиха година побила. Бувають же люди, які нічого не тямлять у справах, ну зовсім нічого. Вони такі... дрібні.
Використовувати семафори в такий спосіб, як Ґедзь, було дурістю, але дати такому глисту це зрозуміти було б дурістю ще більшою. Це було б нерозумно. Дурні маленькі людці з королівським гонором прокручували свої маленькі оборудки, усміхалися тим, кого обкрадали, і геть не розуміли сутності грошей.
