— Хвилинку, переважно вони вважали, що це вони мене дурять! 

— Бо Ви Заманювали Їх У Пастку, Бане Губберук, — відповів пан Помпа. 

Мокр зібрався був багатозначно штиркнути ґолема пальцем під ребро, але вчасно передумав. Так можна було й залишитися без пальця. 

— Гаразд, подумай ось про що, — сказав він. — Я за все це розплачуюся! Мене майже повісили, хай йому грець! 

— Так. Але Навіть Зараз Ви Таїте Думки Про Втечу, Про Те, Щоб Якось Обернути Ситуацію До Своєї Вигоди. Як То Кажуть, Горбатого Могила Виправить. 

— Але ти повинен підкорятися моїм наказам, так? — прогарчав Мокр. 

— Так. 

— Тоді розбий свою кляту макітру! 

На мить червоні очі моргнули. А коли ґолем заговорив знову, Мокр почув голос Патриція. 

— Ах, пане Губперук. Попри все, ви так і не схотіли слухати мене як слід. Панові Помпі не можна наказати самознищитися. Я не міг не припустити, що рано чи пізно ви до цього додумаєтеся. Якщо ви ще раз віддасте йому подібний наказ, це потягне каральні акції. 

Ґолем знову моргнув. 

— Як це ти... — почав Мокр. 

— Я Вмію Досконало Запам’ятовувати Усні Інструкції, — сказав ґолем своїм звичайним громовим голосом. — Гадаю, Що Правитель Ветінарі Осягнув Ваш Спосіб Мислення І Залишив Це Повідомлення, Бо... 

— Я про голос! 

— Досконало Запам’ятовувати, Бане Губберук, — наголосив Помпа. — Я Вмію Говорити Голосом Будь-Якої Людини. 

— Справді? Як це мило з твого боку.  

Мокр, знову задерши голову, втупився в обличчя пана Помпи. Це обличчя завжди лишалося нерухомим. На ньому містилося щось подібне до носа, але насправді це був лише кавалок глини. Губи під час розмови ворушилися — боги його знають, як випалена глина могла бути такою еластичною (власне, вони й справді могли знати). Очі ніколи не заплющувалися — вони просто пригасали. 

— Ти можеш по-справжньому читати мої думки? — спитав він. 

— Ні, Я Лише Екстраполюю Вашу Попередню Поведінку.  

— Ну... 

Мокр, що було геть нетипово для нього, не міг знайти слів. Він продовжував дивитися в абсолютно незворушне обличчя, яке, однак, примудрялося виражати несхвалення. Він звик до поглядів розлючених, обурених, сповнених ненависті. Це було частиною його роботи. Але що таке — ґолем? Лише... грязюка. Випалена глина. Коли людина дивиться на тебе, як на грязюку під ногами, — це ще таке; але коли так дивиться сама грязюка, це викликає дивно неприємні відчуття. 

— ...не варто, — неоковирно закінчив він. — Давай-но... попрацюй. Так! Попрацюй! Це твоє! Це те, для чого ти потрібен! 

Її називали щасливою семафорною вежею — її, Вежу № 181. Вона була розташована досить близько до містечка Бумм, щоб працівник міг у вихідний піти додому, прийняти добру ванну й відіспатися, тільки, позаяк це був Убервальд, мало хто бажав пересуватися місцевими дорогами, і — це важливо — містечко розташувалося глибоко-глибоко в горах, а персонал не дуже любив мандрувати настільки далеко. За старих добрих часів минулого року, коли «година мертвих» наставала щоночі, у вежі всі й справді були щасливі, бо ж у сусідніх вежах і вниз, і вгору по Лінії година наставала тоді ж, коли і на Сто вісімдесят першій, тож з’являлася зайва пара рук для технічного обслуговування. Тепер техобслуговування на Вежі № 181 проводили на ходу або не проводили зовсім — зрештою, як і на всіх інших вежах — і все ж вона була широко відома як цілком хороше місце служби для людини. 

Ну, переважно для людини. Внизу, на рівнинах, бородатий жарт стверджував, що на Сто вісімдесят першій працюють вампіри та перевертні. Насправді ж, як і штат багатьох інших веж, штат цієї часто укомплектовувався підлітками. 

Про це знали всі. Тобто нове керівництво, можливо, й не знало, але якби й дізналося, нічого не стало б із цим робити — хіба що старанно про це забуло б. Підліткам можна було не платити. 

Молоді — здебільшого — співробітники працювали в поті чола, за будь-якої погоди, за наймізернішу платню. Це були самітники, невиправні мрійники, втікачі від закону, давно цим законом забуті, або ж утікачі від суспільства. Вони страждали на специфічний вид психічного розладу — на компульсивно-семафорний синдром; вони стверджували, що мізки входять у резонанс із тріскотінням семафорних щитків і рано чи пізно починаєш читати семаграми просто за цим тріскотінням. Вони пили у своїх вежах чай із чудернацьких бляшаних кухлів із дуже широким дном, зробленим так, щоб кухлі не падали, коли вежу гойдало поривами вітру. А у відгулі вони пили алкоголь — з чого завгодно. І вони спілкувалися зрозумілою лише їм самим шварганиною — про віслюків і не-віслюків, «причепи» та пакетні простори, про барабанку і тупоталку, про 181 (це був позитив) і завал (це був негатив), або й тотальний завал (це був дуже серйозний негатив), про штекер-код, вепрокод і перфоралку... 

І вони любили дітей, які нагадували їм залишених вдома власних дітей або дітей, яких вони ніколи не матимуть, — а діти любили вежі. Вони приходили і вешталися навколо, і час від часу виконували дивні доручення, і, можливо, всотували навички семаграфістів, просто спостерігаючи. Зазвичай вони схоплювали все на льоту, вони опановували клавіатуру й важелі ніби за допомогою чарів, вони зазвичай мали чудовий зір, і насправді більшість із них приходили сюди, щоби втекти з дому, формально з нього не тікаючи. 

Адже там, у вежі, можна було повірити, що бачиш аж до краю світу. Точно можна було побачити кілька найближчих веж — гарного ясного дня. Можна було зробити вигляд, що теж можеш читати семаграми за тріскотінням щитків, а під твоїми пальцями в цю мить течуть назви далеких місць, яких ти ніколи не побачиш, але з якими дивним чином маєш зв’язок... 

Працівникам Вежі № 181 вона була відома як Принцеса, хоча насправді її звали Алісою. Вона мала тринадцять років і могла без жодних підказок годинами виконувати роботу за оператора на Лінії, їй світила захоплива кар’єра, яка... та, хай там як, вона запам’ятала ту розмову того дня, бо це була дивна розмова. 

Не всі семаграми були повідомленнями. Деякі з них містили інструкції для веж. Іноді, поки оператор працював важелями, відстежуючи повідомлення з далеких країв, ці спеціальні сигнали доносили, що має відбуватися в самій вежі. Принцеса знала про них усе. Чимало інформації, що мандрувала «Великим шляхом», належало до них — до «причепів». Це були накази для персоналу веж, звіти, повідомлення про передачу повідомлень і навіть теревені між операторами, хоча останнім часом це було суворо заборонено. Все це було закодовано. В «причепах» вкрай рідко можна було зустріти «прямослов». Але зараз... 

— Ну от знову, — сказала вона. — Тут щось не так. Немає ні вихідного коду, ні адреси. І це «причеп», але він «прямословом». 

У кріслі біля стіни навпроти, дивлячись у протилежний бік, бо він працював вгору по Лінії, сидів Роджер; він мав сімнадцять років і вже готувався отримати сертифікат старшого семаграфіста. 

Не припиняючи набирати семаграму, він спитав: 

— Про що там? 

— Там сказано «ГНУ» — напевне, це код — а потім лише ім’я. Джон Любесерце. Хіба це не... 

— Ти переслала його? — перервав Дідусь. 

Він скоцюрбився в кутку цієї тісної кімнатки на півдорозі до верхівки вежі й лагодив щитковий блок. Він був старшим семаграфістом, скрізь побував і знав усе. Всі називали його Дідусем. Йому було двадцять шість. Коли Аліса чергувала на Лінії, він завжди знаходив собі якусь справу поряд, навіть попри те, що в іншому кріслі сидів ще один оператор. Лише згодом вона дізналася чому. 

— Так, там же був код «Г», — відповіла вона.  

— Тоді все гаразд. Не переймайся. 

— Так, але я пересилала це ім’я й раніше. І то кілька разів. І вгору по Лінії, і вниз. Саме лише ім’я, ніякої додаткової інформації, нічого! 

Чомусь їй здавалося, що вона говорить щось не те. Проте вона продовжила. 

— Я знаю, що «У» означає, що в кінці Лінії семаграму має бути відправлено назад, а «Н» — що відправник наразі не підключений, — це було самовихвалянням, але для чогось же вона вивчала цілими годинами книгу кодів. — Тобто маємо просто ім’я, яке постійно передається Лінією туди й назад! Який у цьому всьому сенс?