Мокр дивився, як вона поспішно дріботить за своїм нарешті віднайденим коханням. 

— Ви доставили листа? — нажахано спитав Шеляг. 

— Так, пане Шеляг. Я не збирався, але просто вийшло так, що я... 

— Ви взяли одного зі старих листів і доставили його? — перепитав Шеляг таким тоном, ніби сама можливість цього не вкладалася йому в голові. 

Його мізки розбризкало по всій стіні... 

Мокр моргнув. 

— Та ж ми повинні доставляти пошту, чоловіче! Це ж наша робота! Пам’ятаєте?  

— Ви доставили листа... — видихнув Шеляг. — Яка дата на ньому була? 

— Я не пам’ятаю! Років сорок тому? 

— Який він мав вигляд? У хорошому стані? — домагався Шеляг. 

Мокр із ненавистю втупився в плюгавого листоношу. Навколо них, як і годиться в Анк-Морпорку, почав утворюватися невеличкий натовп. 

— Це був сорокарічний лист у дешевому конверті! — огризнувся він. — Ось який він мав вигляд! Його не доставили вчасно, й це попсувало життя двом людям. Я таки доставив його, і це зробило двох людей щасливими. В чому ж проблема, пане Шеляг?.. Так, що таке? 

Останні слова стосувалися жіночки, яка смикала його за рукав. 

— Я спитала, чи правда, що ви знову відкриваєте старий Поштамт? — повторила вона. — Мій дідусь там працював! 

— Молодець, — промимрив Мокр. 

— Він говорив, на будівлі лежить прокляття! — повідомила жіночка таким тоном, ніби ці відомості мали неабияк потішити. 

— Невже? — спитав Мокр. — Що ж, насправді особисто я зараз готовий видати цілу купу проклять. 

— Воно живе під підлогою і зводить людей з глу-у-узду! — продовжувала вона, схоже, настільки насолоджуючись звуком «у», що ніяк не хотіла його відпустити. — З глу-у-узду! 

— Невже, — проказав Мокр. — Ну ми-бо не віримо в те, що від роботи на пошті можна збожеволіти, правда ж, пане Ше... 

Він спинився на півслові. Вираз обличчя пана Шеляга ясно свідчив, що той цілком щиро в це вірить. 

— Стара дурепо! — скричав Шеляг. — Якого ти йому про це сказала? 

— Пане Шеляг! — урвав його Мокр. — Я хочу поговорити з вами в приміщенні! 

Він схопив старого за плече, практично проштовхнув його крізь радий несподіваній розвазі натовп, втягнув у будівлю й грюкнув дверима. 

— З мене досить! — заявив він. — Досить непевних коментарів і бурмотіння ні про що, ясно чи ні? Більше ніяких таємниць. Що тут відбувається? Що тут відбувалося раніше? Ви скажете мені просто зараз, або... 

Очі чоловічка перед ним були сповнені жаху. «Це не я, — подумав Мокр. — Це не метод. Комунікативні навички, еге?» 

— Відповідайте негайно, старший листоношо Шеляг! — гаркнув він. 

Очі старого розширилися. 

— Старший листоноша? 

— Я Поштмейстер у цих околицях, авжеж? — сказав Мокр. — Тож я можу підвищувати підлеглих, авжеж? Тому — старший листоноша, так. Звичайно, на випробувальному терміні. А тепер чи не скажете ви мені, що... 

— Не зачіпайте пана Шеляга! — продзвенів за його спиною напружений голос. 

Шеляг кинув погляд через плече Мокра у напівморок і сказав: 

— Зі мною все гаразд, Стенлі, не хвилюйся, нам не потрібен черговий маленький момент...  

Мокрові ж він прошепотів:  

— Краще вам акуратно поставити мене на підлогу, мій пане... 

Мокр із якнайпоказовішою обережністю так і зробив, після чого обернувся. 

Хлопець стояв за його спиною — зі скляним поглядом і чайником у здійнятій руці. Це був важкий чайник.  

— Ви не повинні чіпати пана Шеляга, шефе, — хрипко проказав він. 

Мокр витягнув із вилоги чергову шпильку.  

— Звісно, не буду, Стенлі. Між іншим, чи це справжній «середній глинопер»? 

Стенлі, раптом збайдужівши до всього на світі, крім дюйма сріблястої сталі в Мокрових пальцях, впустив чайника на підлогу. Однією рукою він уже витягав із кишені своє збільшувальне скло. 

— Подивимось, подивимось, — вимовив він рівним замисленим голосом. — Гм, так. Ха. На жаль, ні. Тут легко помилитися. Погляньте на ось ці позначки на плечику. Бачите? І голівка не згорнута вручну. Це фабричне виробництво. Можливо, однієї з фабрик братів Щасливих. Я припустив би, що це була обмежена партія. Їхнього фірмового знаку, щоправда, немає. Можливо, талановитий підмайстро робив. Коштує, боюся, небагато, хіба що ви знайдете колекціонера, який спеціалізується на рідкісній продукції саме цього виробника.  

— Я, той, піду зроблю чашечку чаю, атож? — спитав Шеляг, піднімаючи чайника, що катався туди-сюди по підлозі. — І знову маю сказати: непогано, пане Губперук. Е... Старший листоноша Шеляг, так? 

— Ти вільний, Стенлі, разом із, так, кандидатом у старші листоноші Шелягом, — сказав Мокр так доброзичливо, як тільки міг. Він підняв погляд і гостро додав: — Я хотів би тим часом поговорити з паном Помпою.  

Стенлі озирнувся на ґолема, який стояв уже просто за ним. Неймовірно, як безгучно, виявляється, могли пересуватися ґолеми; він перетнув підлогу як тінь, і зараз стояв із занесеним, ніби гнів богів, кулаком. 

— О, а я вас і не помітив, пане Помпо, — життєрадісно промовив Стенлі. — А чого ви руку підняли? 

Ґолемові очниці облили хлопця червоним світлом. 

— Я... Хотів Поставити Поштмейстерові Одне Запитання, — повільно сказав ґолем. 

— А. Ну добре, — сказав Стенлі так, наче й не збирався був винести Мокрові мізки. — Хочете забрати вашу шпильку назад, пане Губперук? — спитався він і, коли Мокр відмахнувся, сказав: — Добре, я відкладу її для благодійного шпилькового аукціону, він буде наступного місяця. 

Коли двері за ним зачинилися, Мокр поглянув знизу вгору на незворушне обличчя ґолема. 

— Ви йому збрехали. Вам дозволено брехати, пане Помпо? — поцікавився він. — І, до речі, можете вже опустити руку.  

— Мене Ознайомлено З Поняттям Соціально Прийнятної Неправди, Так. 

— Ви хотіли йому черепа розкроїти! — підвищив голос Мокр. 

— Я Дуже Прагнув Цього Не Зробити, — прогуркотів ґолем. — Водночас, Я Не Міг Допустити, Щоб Вам Було Завдано Неприпустимої Шкоди. Це Був Важкий Чайник. 

— Так не можна, ти, бовдуре! — скричав Мокр, від чиєї уваги не сховалися слова «неприпустима шкода». 

— Я Мав Би Дозволити Йому Вас Вбити? — спитав ґолем. — Це Була Б Не Його Провина. У Нього З Головою Негаразд. 

— Якби ти по ній заїхав, з нею було б іще гірше. Слухай, я ж усе розрулив! 

— Так, — погодився Помпа. — Ви Маєте Дар. Шкода, Що Ви Ним Зловживаєте. 

— Та ти розумієш взагалі, що я кажу?! — вибухнув Мокр. — Не можна просто брати й убивати людей! 

— Чому? Ви Ж Це Робите, — ґолем нарешті опустив руку. 

— Що?! — обурився Мокр. — Нічого я не роблю! Хто тобі такого наговорив? 

— Я Обчислив. Ви Вбили Два-Три-Три-Вісім[26] осіб, — спокійно повідомив ґолем. 

— Пане Помпо, я в житті й пальцем нікого не зачепив. Я можу бути... в усіх сенсах тим, ким, як ви знаєте, я є — але я не вбивця! Я навіть меча ніколи не оголював! 

— Так, Це Правда. Але Ви Крали, Незаконно Привласнювали, Шахраювали Та Фальсифікували Без Розбору, Бане Губберук. Ви Руйнували Підприємства Та Знищували Робочі Місця. Коли Банкрутує Банк, Голодують Зазвичай Не Банкіри. Ваші Вчинки Позбавляли Грошей Тих, У Кого Їх І Так Було Небагато. У Незліченну Кількість Способів Ви Наблизили Смерть Багатьох. Ви Їх Не Знаєте. Ви Не Бачили Їхніх Страждань. Але Ви Видерли Хліб У Них Із Рота Й Зірвали Одежину З Їхніх Плечей. Зі Спортивного Інтересу, Бане Губберук. Зі Спортивного Інтересу. Просто Щоб Насолодитися Красою Гри.  

У Мокра відвисла щелепа. Потім він стулив рота. Потім розтулив його знову. І знову стулив. Дотепи не йдуть на думку саме тоді, коли конче потрібен хоч один. 

— Ти всього лише ходячий глиняний вазон, Помпо-19, — нарешті пирхнув він. — Де ти цього нахапався? 

— Я Читав Детальні Звіти Про Ваші Численні Злочини, Бане Губберук. А Перекачування Води Привчає Розуміти Важливість Логічного Мислення. Ви Оббирали Інших, Бо Ви Були Розумним, А Вони Були Дурнями.