— Слушна порада, ваша високосте. До того ж ніколи не знаєш, в який момент тобі потрібна буде служба божа. 

— Саме так, — сказав Ветінарі. — Це менше, ніж вони вимагають, але більше, ніж вони очікують, а я вкажу їм, що решту грошей цілком витратять на громадські потреби. Їх же витратять на громадські потреби, чи не так, пане Губперук? 

— О, так. Безумовно! 

— Тоді тим краще, що наразі вони вже перебувають у камерах під контролем командора Ваймза, — Ветінарі опустив погляд на Мокрові штани. — Бачу, Поштмейстере, ваш гарненький золотий костюм увесь забруднено. Так дивно, що всі ті гроші виявилися заритими на полі. І ви все ще не пригадуєте нічого про те, як ви туди дісталися?  

Вираз обличчя Ветінарі починав діяти Мокрові на нерви. «Все ти знаєш, — подумав він. — Я знаю, що ти знаєш. Ти знаєш, що я знаю, що ти знаєш. Але я знаю, що ти не маєш цілковитої впевненості, не маєш». 

— Ну... мені таки явився янгол, — проказав він. 

— Невже? Якогось конкретного різновиду? 

— Гадаю, такого, якого зустрічаєш тільки раз у житті, — відповів Мокр. 

— А, ну гаразд, — відкидаючись у кріслі, сказав Ветінарі. — Що ж, тоді мені все абсолютно зрозуміло. Смертні нечасто досягають подібного божественного одкровення, але жерці запевнили мене, що це можливо, а хто ж знає краще за них? Тепер будь-хто, хто спробує хоч би припустити, що гроші... здобуто в який-небудь не дуже чистий спосіб, муситиме протистояти декотрим вкрай невгомонним жерцям[53], а до того ж, підозрюю, стикнеться зі значними труднощами при потребі засунути свої кухонні шухляди. Крім того, ви жертвуєте ці гроші місту... — Мокр розтулив був рота, але Патрицій застережно звів руку й продовжив, — а саме Поштамту, тож питання про вузькоособистий інтерес не постає. Схоже, ці гроші не мають ніякого власника, хоча поки що, звісно ж, дев’ятсот тридцять вісім осіб хотіли б переконати мене, що все належить їм. Таке вже життя в Анк-Морпорку. Відтак, пане Губперук, ви отримуєте наказ якнайшвидше відбудувати Поштамт. Рахунки буде оплачено, а оскільки ці кошти є явним даром богів, міський бюджет ніяк не постраждає. Прекрасно зроблено, пане Губперук. Просто прекрасно. Не хотів би вас затримувати[54].  

Мокр уже взявся за дверну ручку, коли голос за його спиною промовив: 

— Ще одне маленьке питання, пане Губперук.  

Він зупинився. 

— Так, ваша високосте? 

— Мені здається, що та сума, якою боги так щедро вирішили нас обдарувати, суто випадково майже збігається з оцінною вартістю коштів, викрадених одним відомим злочинцем і, наскільки мені відомо, так і не знайдених. 

Мокр мовчки дивився у дерево дверей перед собою. «Чому цей чоловік править всього одним-єдиним містом? — подумав він. — Чому не всім світом? Цікаво, він з усіма так поводиться? Почуваєш себе маріонеткою. З тією відмінністю, що все облаштовано так, аби ти сам себе смикав за нитки».  

Він обернувся, старанно утримуючи обличчя незворушним. Правитель Ветінарі вже повернувся до своєї гри. 

— Справді, ваша високосте? А хто ж це був? — спитав він. 

— Такий собі Альберт Спенґлер, пане Губперук. 

— Він мертвий, ваша високосте, — промовив Мокр. 

— Ви впевнені? 

— Так, ваша високосте. Я був присутній, коли його повісили. 

— Добре, що ви цього не забуваєте, — сказав Ветінарі й посунув фігурку ґнома через усю гральну дошку.  

«Прокляття, прокляття, прокляття!» — кричав Мокр. Але лише для внутрішнього вжитку. 

Він так тяжко працював заради цих гро... ну, тобто банкіри й купці так тяжко пра... словом, десь у кінці ланцюжка хтось так тяжко працював заради цих грошей, а тепер третину з них... та вкрали і все, інакше тут не скажеш.  

Мокр однозначно відчував з цього приводу спалахи неправедного гніву. 

Звичайно, він справді віддав би більшість грошей на відбудову Поштамту — для того все і влаштовувалося, — але менше ніж за сто тисяч доларів можна було збудувати збіса хорошу будівлю, і він усе-таки сподівався залишити щось і для себе.  

І все ж він почувався добре. Та й що він став би робити з грошима? В будь-якому разі, він не мав часу, щоб їх витрачати. Зрештою, що може купити досвідчений злочинець?  

Приморська нерухомість зі справжніми потоками лави та наявністю піраній неподалік була серйозним дефіцитом, а світові явно на біса не потрібен був черговий Темний Володар — принаймні поки з цією роллю так добре вправляється Злотний. Злотному не потрібна вежа з десятьма тисячами тролів на подвір’ї.[55] Йому достатньо гросбуха і гострих мізків. Це було ефективніше, дешевше і залишало час для вечірок.  

Віддати все це золото поліції було нелегким рішенням, але насправді вибору просто не існувало. Так чи йнак, Мокр вийшов сухим із води. Ніхто не наважився вийти й сказати, що боги таких речей не роблять. Авжеж, досі вони їх не робили, але ж із богами ніколи не знаєш наперед. Після виходу в світ вечірнього випуску «Часу» біля всіх трьох храмів вишикувалися черги, й це було передбачувано.  

Перед жрецькими спільнотами це поставило філософську проблему. Офіційно вони були проти того, щоб люди закопували скарби в землю, але мусили визнати позитив у тому, що міські нероби заповнили лави храмів та священні гаї, руки почали смикати кухонні шухляди, а пальці — занурюватися в ставки з юними крокодильчиками. Тож жерці зайняли позицію лицемірного заперечення того, що подібне може статися знову, — у поєднанні з натяком, що, ну, ніхто не знає наперед, шляхи богів несповідимі, чи не так? Крім того, богомольці, які стояли в чергах зі своїми листами на тему отримання великих мішків із грошима, непогано піддавалися впливові аргументів того штибу, що щось дано буде, найімовірніше, тому, хто сам уже що-небудь дав; особливо дохідливими ці аргументи ставали після кількох ударів по голові прохача тацею для збору пожертв. 

Навіть панна Екстремалія Мум, чий маленький багатоцільовий храм за друкарнею на Канатній вулиці обслуговував кілька десятків дрібних божеств, знайшла спосіб непогано заробити на тих, хто не відкидав і тіні шансу. На дверях храму вона повісила табличку. Напис на табличці проголошував: «Це могло статися З ВАМИ». 

Насправді — не могло. Цього взагалі не повинно ставатися. Але ніколи не знаєш... а раптом цього разу таки так.  

Мокр був добре знайомий з походженням цієї віри. Завдяки їй він раніше заробляв на життя. Ви знали, що в «Знайди даму» виграє банкомет, що люди в скрутному становищі не продають персні з діамантами за частку їхньої вартості, що життя зазвичай підсовує стільця з підпиляними ніжками і що боги не обирають пересічного пройдисвіта, щоб вручити йому купу золота. 

От тільки цього разу ви могли й помилятися, так? Цього разу саме це й могло статися, еге ж? 

Це й називали найбільшим з усіх скарбів — а саме Надією. Покладатися на неї було надійним способом дуже швидко збіднішати й лишатися бідним надалі. «Це могло статися з вами». Але не ставалося. 

Наразі Мокр фон Губперук ішов вулицею Античної Бджоли[56] в напрямку госпіталю леді Сибіл. Перехожі оберталися йому вслід. Зрештою, останні кілька днів він не сходив з перших шпальт. Йому лишалося тільки сподіватися, що крилатий капелюх і золотий костюм досить яскраво відтінюють його зовнішність; люди звертають увагу не на обличчя, а на золото. 

Як і всі лікарні, цей госпіталь перебував у перманентному процесі побудови, але перед його входом стояла непритаманна таким закладам черга. Проблему черги Мокр вирішив, зробивши вигляд, що її не існує — і пройшов просто всередину. У вестибюлі він побачив людей, чия задача, схоже, полягала в крикові «гей, ти!» кожному, хто заходив, але Мокр увімкнув своє персональне поле «Я-надто-важлива-особа-щоб-мене-зупиняти», й вони так і не змогли нічого висловити.