І, звісно ж, якщо вже ви зуміли подолати вхідних демонів будь-якої організації, всі інші сприймали вашу присутність як належне і вказували вам дорогу. 

Пан Шеляг був у палаті один; табличка на дверях застерігала «Не заходити», але Мокр такими речами ніколи не переймався. 

Старий з похмурим виглядом сидів на ліжку, але, щойно побачивши Мокра, просяяв. 

— Пане Губперук! Ви просто відрада для змучених очей, мій пане! Ви не могли б з’ясувати, куди вони поділи мої штани? Я їм казав, що здоровий, як бичок, а вони взяли й сховали мої штани! Заберіть мене звідси, поки вони не понесли мене знову до ванни. До ванни, мій пане!  

— Їм доводиться вас носити? — здивувався Мокр. — Ви що, не можете ходити, Толлівере? 

— Можу, але я боровся, боровся з ними, мій пане. Купати, мій пане? І хто — дівки? Щоб вони витріщалися на мої ріжок і кеглі? Я це вважаю безсоромним! І всі ж знають, що мило знищує природний блиск шкіри, мій пане! Ох, мій пане! Вони тримають мене тут як в’язня, мій пане! Вони влаштували мені штанектомію!  

— Будь ласка, заспокойтеся, пане Шеляг, — поспішно сказав Мокр. Обличчя старого вже густо налилося кров’ю. — То з вами все гаразд? 

— Просто подряпина, мій пане, ось дивіться, — Шеляг розщебнув піжаму. — Бачте? — тріумфально вигукнув він. 

Мокр ледве не знепритомнів. Бенші намагався накреслити на грудях старого поле для гри в хрестики-нулики. А хтось акуратно все це зашив. 

— Добра робота, то так, — неохоче визнав Шеляг. — Але я вже готовий йти вперед і з піснею, мій пане, вперед і з піснею! 

— Ви точно впевнені, що з вами все гаразд? — уточнив Мокр, не в силі відвести погляду від мішанини шрамів. 

— Краще за всіх, мій пане. Я казав їм, що коли вже бенші не зміг пробити мій грудний захист, то це не вдасться і їхнім триклятим невидимим кусючим бісикам. Закладаюся, все пішло абияк, коли Домахайс узявся всіма командувати? Закладаюся, так! Закладаюся, я був вам потрібен, мій пане! 

— Гм, так, — сказав Мокр. — Вам тут дають якісь ліки? 

— Ха, мій пане, вони називають це ліками. Постійно розповідають мені всіляке мумбо-юмбо про те, що це такі чудові засоби, а ті не мають ні смаку, на запаху, коли хочете знати мою думку. Вони кажуть, що мені від цього стане краще, а я кажу їм, що краще мені стане від тяжкої праці, мій пане, а не від сидіння у ванні з піною, поки юні дівки роздивляються мої дзвіночки й флейту. І вони мене поголили! Сказали, що волосся на тілі — негігієнічне, мій пане! Як це стерпіти! Ну так, воно трішки ворушилося саме по собі, але ж це цілком природно. Я вже давно з ним жив, мій пане. Я звик до його маленьких вибриків! 

— Шшо тут таке? — почувся голос, сповнений ображеного почуття власності.  

Мокр обернувся. 

Якщо одне з правил, яких слід навчати молодих людей, формулюється як «Не зв’язуйся з ненормальними дівчатами, які смалять, як ковальські міхи», то інше мало б застерігати: «Тікай щодуху від будь-якої жінки, яка вимовляє “що” через два “ш”». 

Конкретно з цієї жінки могли б вийти дві. Вона явно тяжіла до кубічних форм і, оскільки весь її одяг був білого кольору, нагадувала айсберг. Тільки вона була холоднішою. І під вітрилами. І в такому накрохмаленому очіпку, що об нього можна було порізатися. 

З боків, трохи позаду неї, стояли дві менші жіночки, і якби вона позадкувала, їм точно загрожувала би перспектива бути розчавленими. 

— Я прийшов провідати пана Шеляга, — слабко промовив Мокр, тоді як сам Шеляг із нерозбірливим бурмотінням натягнув собі ковдру на голову. 

— Абсолютно неможливо! Я тут старша сестра, молодий чоловіче, і мушу вимагати від вас негайно покинути приміщення! Пан Шеляг перебуває у вкрай нестабільному стані. 

— А як на мене, з ним усе гаразд, — сказав Мокр.  

Погляд, кинутий на нього старшою сестрою, був вартий поваги.  

Цей погляд давав зрозуміти, що Мокр — просто якась смітинка, яка прилипла до підошви її черевика. У відповідь він вдався до власного крижаного погляду.  

— Молодий чоловіче, він у надзвичайно критичному стані! — прогарчала вона. — Я відмовляюся його відпускати! 

— Пані, хвороба — це не злочин! — парирував Мокр. — З лікарні не відпускають, а виписують[57]! 

Сестра наблизилася до нього і обдарувала його тріумфальною посмішкою. 

— Це і є, молодий чоловіче, те, шшо нас лякає! 

Мокр був упевнений, що лікарі тримають у кабінетах скелети, щоб залякувати пацієнтів. «Ну, ну, ми знаємо, що у вас всередині...» Втім, загалом він це схвалював. Він мав до них певний братній сентимент. Нині такі місця, як госпіталь леді Сибіл, були великою рідкістю, але Мокр відчував, що міг би зробити дохідну кар’єру за допомогою білого халата, довгих мудрованих назв для недуг на кшталт нежитю та вдумливого спостереження за різними істотами в пробірках.  

По інший бік столу від Мокра доктор Батист, чиє ім’я було написано на табличці, бо лікарі — люди дуже зайняті й не можуть пам’ятати все на світі, підняв погляд від паперів з медичною справою Толлівера Шеляга.  

— Це було дуже цікаво, пане Губперук. Мені вперше в практиці довелося провести операцію, щоб зняти з пацієнта одяг, — сказав він. — Ви випадково не знаєте, з чого зроблені ті його припарки? Він нам так і не сказав. 

— Гадаю, це кілька шарів фланелі, гусячого жиру та хлібного пудингу, — відповів Мокр, роззираючись по кабінету. 

— Хлібний пудинг? Справжній хлібний пудинг?  

— Наче так. 

— Тобто ніякого тваринного матеріалу? Нам здалося, там була присутня шкіра, — сказав доктор, гортаючи аркуші. — Ага, ось воно. Так, його штани згоріли після того, як вибухнула одна з його шкарпеток. Ми не впевнені, з якої причини. 

— Він насипає в шкарпетки сірку та вугілля, щоб тримати ступні в свіжості, а штани вимочує в селітрі, щоб захиститися від москітозу, — сказав Мокр. — Розумієте, він великий прибічник народної медицини. А лікарям не довіряє. 

— Справді? — сказав доктор Батист. — Що ж, у такому разі, він ще зберіг залишки здорового глузду. Втім, із сестрами краще не сперечатися. Я вважаю наймудрішим способом спілкування з ними кинути в одному напрямку пару шоколадок, а самому якнайшвидше забиратися в протилежному, доки вони відволіклися. Пан Шеляг, схоже, гадає, що кожен сам собі терапевт? 

— Він сам собі готує ліки, — пояснив Мокр. — Кожен день він починає з чверті пінти джину, змішаної з настоями селітри, тертою сіркою, ялівцем та соком цибулі. Каже, що це прочищає проходи.  

— О небеса, не сумніваюся. Він взагалі курить?  

Мокр обдумав це запитання. 

— Ні-і. Швидше, з нього пара йде. 

— А його знайомство з основами алхімії зводиться до чого?.. 

— Наскільки мені відомо, до нуля, — відповів Мокр. — Хоча він готує цікаві льодяники від кашлю. Якщо посмоктати їх зо дві хвилини, можна відчути, як з вух починає текти сірка. А коліна він змащує якось сумішшю йоду та... 

— Достатньо! — сказав доктор. — Бувають моменти, пане Губперук, коли ми, скромні практики медичного ремесла, мусимо благоговійно відступити. У випадку пана Шеляга — відступити подалі, а бажано ще й заховатися за деревом. Будьте ласкаві, заберіть його. Повинен сказати, що, всупереч усьому, я вважаю його стан на диво добрим. Тепер мені цілком зрозуміло, чому він так легко пережив напад бенші. Власне, пан Шеляг може виявитися незнищенним у жоден із традиційних способів, хоча я не радив би дозволяти йому танцювати чечітку. О, і, будь ласкаві, заберіть його шиньйон, гаразд? Ми намагалися замкнути його в серванті, але він звідти вибрався. Рахунок ми надішлемо на адресу Поштамту, правильно? 

— Мені здалося, тут на вході написано «Безкоштовний госпіталь», — зауважив Мокр. 

— Загалом, авжеж, загалом так, — погодився доктор Батист. — Але ті, на кого боги проливають стільки благ — сто п’ятдесят тисяч доларів, наскільки я чув, — уже отримали свою частку благодійності, гм?