Литмир - Электронная Библиотека

«І вся ця “благодійність” лежить у підземеллях Сторожі», — подумав Мокр. Він сягнув у кишеню й витягнув пожмаканий аркуш із зеленими однодоларовими марками. 

— Можливо, візьмете це? — запитав він. 

Зображення Підкажи, якого виносить з Поштамту Мокр фон Губперук, стосувалося тварини — а відтак, на думку «Часу», не могло не зачіпати людського начала і, як таке, виявилося на найвиднішому місці першої шпальти.  

Хаббар Злотний, роздивляючись його, не виявив навіть тіні емоцій. Потім він перечитав розміщену одразу під зображенням статтю, заголовки якої повідомляли: 

ЛЮДИНА РЯТУЄ КОТА 

«МИ ВІДБУДУЄМОСЯ  

ЩЕ БІЛЬШИМИ!» — ОБІЦЯНКА  

НА ЗГОРІЛОМУ ПОШТАМТІ 

$ 150 000 як дар богів 

Місто накрила хвиля застряглих шухляд 

— Гадаю, іноді редакторові «Часу» доводиться шкодувати, що він має тільки одну першу шпальту, — сухо зауважив він. 

Від групи чоловіків, які сиділи за великим столом у кабінеті Злотного, почувся якийсь звук. Це був звук того штибу, який лунає, коли людям насправді не смішно. 

— Гадаєте, боги й справді на його боці? — поцікавився Зеленм’яс. 

— Дуже сумнівно, — відповів Злотний. — Очевидно, він знав, де заховано гроші. 

— Ви так вважаєте? Якби я знав, де взяти таку купу грошей, я б не лишив їх закопаними в землі. 

— Авжеж, ви не лишили б, — погодився Злотний таким тоном, що Зеленм’яс відчув легкий дискомфорт. 

 Дванадцять з половиною пррроцентів! Дванадцять з половиною пррроцентів! — скричав Альфонс, підстрибуючи на своїй жердинці.

— Нас виставили дурнями, Хаббаре! — сказав пан Крадько. — Він знав про вчорашні неполадки на Лінії! З тим же успіхом він міг мати й божественне одкровення! Ми вже втрачаємо на місцевих мережах. Де б ми не зіткнулися з проблемою, він, будьте певні, просто заради зловтіхи відправить туди диліжанс. Цей негідник нічим не гидує, аби лиш нам нашкодити. Він перетворив Поштамт на... виставу! 

— Рано чи пізно будь-який цирк їде з міста, — зауважив Злотний. 

— Але він з нас насміхається! — не заспокоювався Крадько. — Ще одне ламання на «Шляху», і я не здивуюся, якщо він відправить диліжанс до Ґеної! 

— Такий рейс триватиме кілька тижнів, — сказав Злотний. 

— Так, але це дешевше, і повідомлення доходять за адресою. Він же так і скаже. Причому скаже дуже голосно. Хаббаре, нам необхідно щось зробити. 

— І що ви пропонуєте? 

— Чому б нам не виділити фінансування і не організувати належне техобслуговування? 

— Не вийде, — сказав новий голос. — У вас немає людей. 

Голови присутніх повернулися до чоловіка в дальшому кінці столу. Поверх робочого комбінезона на ньому було вдягнуто піджак, а на столі поряд лежав потертий циліндр. Звали чоловіка паном Поні, і він був головним інженером «Шляху».  

Він працював у компанії від початку і залишився при нових власниках, бо коли маєш п’ятдесят вісім років, двох близнят на руках, хвору дружину й болі в спині, двічі подумаєш, перш ніж робити принципові жести й грюкати дверима. Ще три роки тому, до заснування компанії, він уявлення не мав про семафори, але підходив до будь-якої справи методично. А інженерія є інженерія. 

Тепер його найкращими друзями були рожеві копіювальні папірці. По роботі він робив усе, що міг, але йому не праглося виявитися крайнім, коли компанія нарешті поруйнується, і рожеві папірці мали подбати про те, щоб цього не сталося.  

Білий папірець доповідної — голові ради директорів, жовту копію — в архів, рожеву копію — собі. Ніхто не скаже, що він не попереджав. 

Зараз у його папці лежав дводюймовий зчеплений стосик рожевих папірців за найостанніший період. Відчуваючи себе старим божеством, яке схиляється над хмарами Армагеддону і гримить: «Хіба я не казав? Хіба я не застерігав? Хіба ви слухали? А тепер слухати пізно!» — він вдався до тону терпіння-через-силу: 

— Я м’ю шість ремонтних бригад. Ще м’нулого тижня їх було вісім. Я направляв вам д’повідну на цю тему, отут у мене копія: нам треба вісімнадцять бригад. При цьому половину хл’пців необхідно навчати без відриву від роботи. Бо часу на навчальні курси в нас нема. К’лись ми мали «ходячі вежі», щоб возити запчастини до місць ремонту, а тепер у нас н’віть на це нема людей... 

— Гаразд, потрібен час, ми зрозуміли, — урвав його Зеленм’яс. — Скільки часу знадобиться, щоб ви... винайняли людей і запустили ці «ходячі вежі», і... 

— Ви змусили мене звільнити багатьох майстрів, — сказав Поні. 

— Ми їх не звільняли. Ми їх відпускали, — заперечив Злотний. 

— Ми... оптимізовували витрати, — додав Зеленм’яс. 

— Схоже, вам це вдалося, шефе, — зауважив Поні. 

З однієї кишені він дістав огризок олівця, а з іншого — розтріпаного записника. 

— Отже, п’нове, нам треба зробити справу швидко, дешево чи добре? — спитав він. — За наших умов я можу запропонувати тільки щось одне.  

— Як швидко ми можемо добитися того, щоб «Великий шлях» запрацював без аварій? — запитав Зеленм’яс; Злотний відкинувся в кріслі й заплющив очі.  

Поні, лише ворушачи губами, проглянув стовпчики цифр. 

— Що ж, гадаю, якщо всі бачитимуть, що ми тяжко працюємо, то дев’ять місяців нестабільної роботи не будуть... — почав пан Крадько. 

— Дев’ять місяців повної зупинки, — сказав пан Поні. 

— Не будьте дурнем, чоловіче! 

— Я не дурень, шефе, дякую, — гостро сказав Поні. — Я мушу знайти й навчити нових майстрів, бо багато хто зі звільнених не п’вернуться, що б я їм не обіцяв. Якщо ми зачинимо вежі, я можу послати на ремонт семаграфістів; вони хоч би знають обладнання. Якщо нам не д’ведеться тягати і встановлювати «ходячі вежі», ми зможемо виконати більше робіт за той самий час. Почати все з нуля. Зрештою, ці вежі ще збудовані були не ідеально. Любесерце й уявити не міг такого потоку повідомлень. Дев’ять місяців повного відключення, панове.  

Він хотів сказати, ох, як він хотів це сказати: «Майстри. Та чи знаєте ви, що означає це слово? Це означає людей з гордістю, людей, які кажуть “досить” і звільняються, якщо їх змушують виконувати роботу абияк і поспіхом, і неважливо, скільки грошей їм за це пропонують. І тому я повинен зараз винаймати на місце “майстрів” тих, хто ледь дотягує до посади прибиральника в майстерні. Але вам усе одно, бо якщо людина має сім років навчання у підмайстрах, але не протирає цілий день задом крісло, то для вас вона не краща за якого-небудь покидька, котрому не можна довірити навіть забити цвях». 

Він не сказав цього вголос, бо хоча літня людина, ймовірно, має куди менше майбутнього, ніж людина років двадцяти, вона куди більше про це майбутнє турбується... 

— Більше нічого ви зробити не можете? — запитав Крадько. 

— Пане Крадько, якщо я вкладуся в дев’ять місяців, це вже буде успіхом, — відповів Поні, знову зосереджуючись на розмові. — Якщо ви не хочете повністю зупиняти «Шлях», я, можливо, впорався б за півтора року — якби мені вдалося знайти достатньо людей, а ви були б готові витратити достатньо грошей. Але все одно щодня доведеться робити перерви в передачі повідомлень. Це буде біг на одній нозі, шефе. 

— За дев’ять місяців той фон Губперук нас просто розтопче! — вигукнув Зеленм’яс. 

— Дуже шкода, шефе. 

— І скільки ж це коштуватиме? — сонно, не розплющуючи очей, спитав Злотний. 

— Так чи інакше, пане, я гадаю, близько двохсот тисяч, — відповів Поні.  

— Це просто смішно! Ми менше заплатили за весь «Шлях»! — вибухнув Зеленм’яс. 

— Так, шефе. Але бачте, шефе, техобсл’говування потрібно проводити весь час. Вежі зношені майже до межі. Минулого сектобера був той потужний буревій, плюс ті проблеми в Убервальді. Мені не вистачає людей. Якщо не проводити техобсл’говування, маленький дефект скоро стане великим. Я надсилав вам, панове, багато доповідних. А ви двічі скорочували мій бюджет. Мушу сказати, мої хлопці і так робили дива з... 

69
{"b":"845959","o":1}