— Вони тебе вважають янголом, — зауважила панна Любесерце, яка сиділа за його столом навпроти, допомагаючи йому сортувати жалісні послання. Пан Помпа приблизно кожні пів години приносив нову партію. 

— Ну, я не янгол, — відрубав Мокр.  

— Ти розмовляєш із богами, й боги слухають, — із усмішкою сказала панна Любесерце. — Саме боги сказали тобі, де заховано скарб. Це і є те, що я називаю релігією. Між іншим, а звідки ти справді дізнався, де гроші? 

— Ти що, не віриш у богів? 

— Звісно, ні. Принаймні поки по землі ходять такі, як Хаббар Злотний. Все, що є, — це тільки ми. То щодо грошей?.. 

— Я не можу тобі сказати, — відповів Мокр. 

— А ти читав ці листи? Особливо деякі з них? — спитала панна Любесерце. — Хворі діти, дружини при смерті... 

— А дехто просто хоче грошей, — поспішно сказав Мокр, ніби це змінювало справу. 

— І хто ж тому винен, Спритнику? Ти — людина, яка може витиснути з богів купу бабла! 

— Ну й що ж мені робити з усіма цими... молитвами? — поцікавився Мокр. 

— Доставити їх, ясна річ. Ти ж мусиш це зробити. Ти — посланець богів. А на листах є марки. Деякі вкриті марками повністю! Це твоя робота. Доправ їх по храмах. Ти ж обіцяв це зробити! 

— Коли це я... 

— Ти пообіцяв це, бо продавав марки! 

Мокр ледь не впав зі стільця. Вона використала цю фразу, ніби кулак. 

— І це дасть їм надію, — вже значно спокійніше додала вона. 

— Фальшиву, — сказав Мокр, щосили намагаючись сидіти прямо. 

— Можливо, цього разу й ні, — сказала панна Любесерце. — На цьому всяка надія й стоїть. 

Вона взяла в руки потрощену коробочку Анґхаммарада. 

— Він ніс повідомлення через усю тривалість Часу. А ти вважаєш, що важка праця — у тебе? 

— Пане Губперук? 

Голос долинув із вестибюля — і тієї ж миті загальний гамір осів, як погано приготоване суфле[58].  

Мокр підійшов до місця, де колись стояла внутрішня стіна. Тепер, під тріск обпаленої плитки під ногами, він міг звідси бачити весь вестибюль унизу. У глибині його мозку проскочила думка: «Коли ми все відбудуємо, тут треба буде встановити велике панорамне вікно. Для слів це надто промовисте видовище». 

Довкола зачулися перешіптування та, подекуди, придушені схлипування. Крім співробітників, у залі було й чимало відвідувачів, навіть такої ранньої й туманної години. Хороша молитва невчасною не буває. 

— Усе гаразд, пане Шеляг? — гукнув Мокр. 

Внизу помахали чимось білим. 

— Ранковий випуск «Часу», мій пане! — прокричав Шеляг. — Тільки-но вийшов! Вся перша шпальта — про Злотного, мій пане! А мала би бути, мій пане, про вас! Мій пане, вам це не сподобається! 

Якби Мокр фон Губперук робив кар’єру клоуна, він ходив би на вистави та до цирку й пильно спостерігав би за королями дурисвітства. Він захоплювався б елегантною траєкторією кремового торта, напам’ять завчав би новітні прийоми з драбиною та відром білила й уважно досліджував би кожне «випадкове» розбиття яйця. Доки решта аудиторії споглядала б дійство з логічними почуттями жаху, злоби та роздратування, він робив би нотатки. 

Тепер, як підмайстро, що розглядає витвір генія, він вчитувався у слова Хаббара Злотного на ще вологому після друку газетному аркуші. 

Це була локшина для вух, але приготована справжнім шеф-кухарем. О, так. Не можна було не оцінити того, як цілком безневинні слова було скручено, зґвалтовано, позбавлено всього їхнього істинного значення та гідності й відправлено на панель заради Хаббара Злотного (хоча слово «синергетичний», мабуть, було повією з самісінького початку). Проблеми «Великого шляху» з усією очевидністю поставали наслідком якогось загадкового збою в діяльності всесвіту й не мали нічого спільного з жадібністю, самовпевненістю та впертою тупістю. О, менеджмент «Великого шляху» робив, бувало, промахи — ой, тобто ухвалював «спрямовані на благо рішення, які, озираючись назад, із жалем доводиться визнати в певних моментах хибними» — але все мало такий вигляд, наче вони ставалися через необхідність виправляти «фундаментальні системні помилки», зроблені попередниками. Ніхто не висловлював ніякого жалю, адже жодна жива душа не була ні в чому винна; певні ж негаразди мали місце через вплив якогось зловісного, холодного, бездушного паралельного світу, і з цього приводу таки «доводилося шкодувати»[59].  

Кореспондент «Часу» намагався цьому протистояти, але протистояти шаленому наступу Хаббара Злотного на значення значень могло б хіба що стадо знавіснілих биків. «Великий шлях» існував «для людей» — і кореспондентові навіть близько не вдалося з’ясувати, що конкретно це означає? І потім, був же той фрагмент під назвою «Наша місія»... 

Мокр відчував, що його горло наповнювалося кислотою, аж доки, здавалося, він зміг би одним плювком перетворити сталевий лист на фігурний виріб. Дурні беззмістовні слова людей, позбавлених будь-якої мудрості, інтелекту чи хисту, крім хисту замилювати очі. О, «Великий шлях» був за все позитивне, від життя і свободи до матусиного Пудингу-На-Чорний-День. Він був за все разом — і ні за що окремо. 

Крізь рожевий туман в око йому впали слова: «Безпека передусім». Та чому ж не розплавилися свинцеві літери, чому папір не спалахнув, щоб не стати частиною цього неподобства? Верстат мав тріснути, циліндр погнути пластину... 

Це було кепсько. Але потім він побачив відповідь Злотного на поспішне запитання про Поштамт. 

Хаббар Злотний любив поштарів, від їхніх капелюхів до шкарпеток. Він був глибоко вдячний за їхню підтримку в скрутні часи й був би радий подальшій співпраці, хоча, звичайно, в технологічному світі сучасності пошта не здатна бути ефективною інакше, як на найвужчому місцевому рівні.  

Не забувайте — хтось же має приносити комунальні рахунки, хо-хо... 

Це було майстерно... Виродок. 

— Е... ти в порядку? Не міг би ти не кричати? — спитала панна Любесерце. 

— Що?  

Туман перед очима трохи розсіявся. 

Всі у вестибюлі, пороззявлявши роти, дивилися на нього широко розплющеними очима. Із застиглих у повітрі пер крапало рідке поштамтівське чорнило, марки почали присихати до язиків. 

— Ти кричав, — пояснила панна Любесерце. — Точніше, лаявся. 

До нього з рішучим виразом обличчя проштовхалася панна Маккаларіят.  

— Пане Губперук, я сподіваюся більше ніколи не почути подібних виразів у цих стінах! — заявила вона. 

— Це він про голову ради директорів «Великого шляху», — пояснила панна Любесерце тоном, який, очевидно, вважала заспокійливим. 

— О, — панна Маккаларіят завагалася була, але опанувала себе. — Ну, тоді... може, трошки тихіше, гаразд? 

— Безумовно, панно Маккаларіят, — слухняно сказав Мокр. 

— І, можливо, без слова на літеру «б»? 

— Так, панно Маккаларіят. 

— А також без слів на «х», на «п», на «с» та варіанти слів на «й», на «ї» та на «є»? 

— Як скажете, панно Маккаларіят. 

— Втім, «довбаний брехливий виплодок щура» може бути прийнятним. 

— Я це запам’ятаю, панно Маккаларіят. 

— Дуже добре, Поштмейстере.  

Панна Маккаларіят розвернулася на підборах і рушила вичитувати якомусь нещасному, що мав нахабство не скористатися промокальним папером. 

Мокр передав газету панні Любесерце.  

— Ось так він і відмажеться, — сказав він. — Просто закидає всіх словами. «Шлях» надто великий, аби розоритися. У них забагато інвесторів. Він залучить ще грошей, втримає систему в мінімально робочому стані, якраз на межі катастрофи, а потім дасть усьому зруйнуватися. Згодом, можливо, викупить усе через підставну компанію за ціною брухту. 

— Я від нього чекаю чого завгодно, — сказала панна Любесерце. — Але ти говориш так упевнено... 

— Бо я сам так зробив би, — ляпнув Мокр. — Е... якби був таким, як він. Цей фокус старий як світ. Втягуєш грав... учасників настільки глибоко, що вони вже не наважуються вийти з гри. Це ніби мрія, розумієш? Вони думають, що якщо лишаться в грі, то рано чи пізно все налагодиться. Вони женуть від себе думку, що це — лише мрія. Ти використовуєш велемовні слова, аби переконати їх, що завтра все буде в шоколаді — й вони отримують надію. Але вони ніколи так і не виграють. У глибині душі вони це розуміють, але більшою частиною свідомості не дослухаються самі до себе. Завжди виграє казино.