— О, шефе, так і є! Наприклад, для найпершої серії однопенсових марок використано інший тип... 

— Прекрасно! — поспішно сказав Мокр. — Молодець! Можна, я залишу цей аркуш собі? Як сувенір? 

— Звичайно, шефе, — сказав Стенлі. — Голова департаменту марок, шефе? Ух ти! А... спеціальний капелюх у мене буде? 

— Якщо хочеш, — великодушно сказав Мокр, згортаючи аркуш із марками і кладучи його у внутрішню кишеню. Це було і справді зручніше за долари. От уже дійсно «ух ти!». — А може, спеціальну сорочку? — запропонував він. — Щось на кшталт... «Спитай мене про марки!»? 

— Класна ідея, шефе! Я піду розкажу панові Шелягу, шефе? Він мною пишатиметься! 

— Звичайно, Стенлі, — сказав Мокр. — Але повертайся за десять хвилин. Я маю доручити тобі доставку листа — тобі особисто.  

Стенлі вибіг з кабінету. 

Мокр відкрив дерев’яну скриньку, яка слухняно явила свої потайні відділення, і розім’яв пальці. 

Гм-м-м. Схоже, в цьому місті будь-хто, хто був, ну, не будь-ким, користувався папером від «Ливарника і Шпулькіса». Мокр перебрав взірці, які нещодавно потрапили в його розпорядження, і зауважив слова: 

Це було спокусливо. Дуже спокусливо. Вони були багатими, дуже багатими. Навіть з урахуванням нинішніх труднощів, вони лишалися дуже великим гравцем. А Мокр ніколи ще не бачив метрдотеля, який ненавидів би гроші. Він знайшов вчорашній випуск «Часу». Десь тут має бути ілюстрація... ага, ось. Це було зображення голови ради директорів «Великого шляху» Хаббара Злотного на якомусь прийомі. На вигляд він тут був як пірат із вищої піратської касти — можливо, буканьєр? — але такий, що мав час навести на себе блиск. Ця хвиля чорного волосся, ця еспаньйолка, ця пов’язка на оці і, о боги, цей какаду... Це було Стильно, авжеж? 

Раніше Мокр особливо не цікавився компанією «Великий шлях». Вона була надто великою для нього і, наскільки він чув, мала у своєму розпорядженні практично приватну армію (ну бо ж мало що може статися в горах, де часто довгий шлях відділяє вас від будь-якої подоби правоохоронців). Красти у тих, хто володіє власними силовими структурами, було б не кращою ідеєю. Такі люди схильні діяти надто прямолінійно. 

Але те, що він збирався зробити зараз, не підпадало під визначення крадіжки. Це могло навіть не бути правопорушенням. Пошити в дурні метрдотеля — це було практично суспільно корисним вчинком.  

Він знову подивився на фотографію. Добре, як же подібна людина могла би підписуватися? 

Гм-м-м... Округлий, проте дрібний — почерк Хаббара Злотного мав бути таким. Він був такою яскравою, компанійською, масштабною особистістю, що знавець подібних речей мимоволі замислювався, чи не йдеться тут про ще одне скельце, яке лише прикидається діамантом. Уся суть шахрайства в тому й полягає, щоб за допомогою окозамилювання і чіткого розрахунку часу змусити скло здаватися справжнішим діамантом, ніж справжній діамант. 

Що ж, варто спробувати. Власне, це ж буде й не шахрайство як таке. 

Гм-м-м. Дрібний, проте округлий, так... але той, хто ніколи не бачив його почерку, очікував би, що літери будуть екстравагантно великими й вибагливими — як він сам...  

Мокр здійняв перо над надписаним бланком, подумав і написав: 

«Надзвичайно вдячний» — це він добре придумав. Такий персонаж, як Хаббар Злотний, напевне, сипав чайовими не згірше за п’яного моряка. 

Він склав аркуш і саме надписував адресу, коли увійшли Стенлі та Шеляг. 

— Маєте листа, пане Губперук, — гордо оголосив Стенлі. 

— Та ж маю, ось він, — погодився Мокр.  

— Ні, вам прийшов лист, — пояснив Стенлі.  

Вони обмінялися конвертами. Мокр кинув погляд на отриманий і відкрив його нігтем великого пальця. 

— У мене погані новини, мій пане, — повідомив Шеляг, коли Стенлі пішов. 

— М-м-м? — відреагував Мокр, дивлячись в отриманий лист. 

— Так точно, мій пане. Я ходив до контори поштових диліжансів, — пояснив Шеляг, — і переказав їм те, що говорили ви, а вони сказали, дуже дякуємо, але пильнуйте свою справу, а ми пильнуватимемо свою. 

— Гм-м-м, — сказав Мокр, не відриваючи погляду від листа. — Так, так. Вам доводилося коли-небудь чути ім’я «Димний Гну», пане Шеляг? 

— Що таке «нийгну», мій пане? 

— Це таке, я б сказав, схоже на небезпечну корову, — неуважно відповів Мокр. — Е... що ви казали про візників диліжансів? 

— Вони нахамили мені, мій пане, ось що вони зробили, — пожалівся Шеляг. — Я сказав їм, сказав їм, що я — заступник Генерального поштмейстера, а вони сказали: «Ну то й що?» — мій пане. Тоді я сказав, що розповім про все вам, мій пане, а вони сказали... хочете, мій пане, знати, що вони сказали? 

— Гм-м-м. А, так. Палаю бажанням дізнатися, Толлівере, — промовив Мокр, знову і знову скануючи поглядом листа.  

— Вони сказали: «На здоров’я», — заявив Шеляг, палаючи праведним гнівом. 

— Цікаво, чи пан Мотузяник усе ще готовий мене обслужити... — промовив Мокр сам до себе. 

— Вибачте, мій пане? 

— О, нічого. Гадаю, треба мені піти поговорити з ними самому. Чи не могли б ви покликати пана Помпу? І попросити його взяти з собою ще кількох ґолемів? Маю... справити на декого враження.  

У двері постукали, й Ігор відчинив. 

За дверима нікого не було. Він вийшов і роззирнувся праворуч-ліворуч на вулиці. 

На вулиці теж нікого не було. 

Він повернувся, зачиняючи двері за собою, — і побачив, що «ніхто» стоїть у вітальні, саме знімаючи крислатого плаского капелюха, а з його чорного плаща стікають краплі дощу. 

— А, пан Ґрайль, — звернувся Ігор до високої постаті, — я мусив здагадатися, що це ви. 

— Хаббар Злотний запросив мене, — відповів пан Ґрайль. 

Його голос гучністю не перевершував подих. 

Представники клану Ігорів багато поколінь тому втратили навіть залишки здатності тремтіти від страху, але наразі це не працювало. Поряд з паном Ґрайлем і такими, як він, Ігор почувався некомфортно. 

— Гасподар чекає... — почав він.  

Та у вітальні вже нікого не було. 

Це була не магія, і вампіром Ґрайль не був теж. Таких речей від Ігоря не приховаєш. Просто в ньому не було нічого зайвого — зайвої плоті, зайвого часу чи зайвих слів. Ґрайля неможливо було уявити за колекціонуванням шпильок, чи смакуванням вина, чи навіть за блюванням після зіпсованого пирога зі свининою. Уява категорично відмовлялася змальовувати Ґрайля, який чистить зуби чи спить. При погляді на нього завжди виникало враження, що він ледь-ледь стримується, щоб вас не вбити. 

Ігор замислено пройшов до своєї кімнатки біля кухні й перевірив, чи зібрана його маленька шкіряна сумка — просто про всяк випадок. 

Хаббар Злотний у своєму кабінеті налив трішки бренді. Ґрайль озирався навколо поглядом, який видавав незвичку до обмеженого простору. 

— Вам налити? — спитав Злотний. 

— Води, — відповів Ґрайль. 

— Гадаю, ви знаєте, яка в мене справа? 

— Ні. 

Ґрайль був не тією особою, з якою мало сенс вести неконкретні розмови. Та й будь-які розмови, коли на те пішло. 

— Ви читаєте газети? 

— Ні. 

— Ви знаєте про Поштамт? 

— Так. 

— А можна спитати звідки?