Правитель Ветінарі наче зовсім не помічав його присутності, і Мокр замислився, який ефект може справити ввічливе покашлювання. 

Саме в цю мить газета зашаруділа. 

— Тут у рубриці «Листи», — пролунав голос Патриція, — сказано, що фраза «тобі песець» походить від давньоефебійського прислів’я двохтисячолітньої давності, тобто є явним перекрученням, бо в Стародавній Ефебії песці не водилися — але, з іншого боку, відповідні ситуації, ймовірно, вже були.  

Він опустив газету і поглянув поверх неї на Мокра. 

— Не знаю, втім, чи стежили ви за цією цікавою етимологічною дискусією. 

— Ні, ваша високосте, — промовив Мокр. — Якщо пригадуєте, попередні шість тижнів я провів у камері смертників. 

Його високість відклав газету, сплів пальці рук перед собою і став дивитися на Мокра вже поверх них. 

— А, дійсно. Так і було, пане Губперук. Так-так-так... 

— Послухайте, мені справді шко... — почав Мокр. 

— У будь-яку точку світу? І самим богам? Наші листоноші так просто не псуються? Не можна нехтувати історією? Вражаюче, пане Губперук. Нічогенький фонтан ви запустили, — Ветінарі посміхнувся, — як сказала одна рибка одному чоловікові зі свинцевим бруском на ногах.  

— Я говорив не зовсім такими сло... 

— Як вказує мій досвід, панна Кріпслок має звичку записувати те, що їй кажуть, саме такими словами, якими це сказано, — повідомив Ветінарі. — Це так жахливо, коли журналісти роблять подібним чином. Псується вся розвага. Чомусь інстинктивно вчуваєш у цьому якийсь підступ. Наскільки я розумію, ви також почали продавати векселі? 

— Що? 

— Марки, пане Губперук. Обіцянка доставити пошту за пенні. Обіцянка, якої необхідно дотриматися. Підійдіть-но й погляньте ось на це, — він встав, підійшов до вікна і жестом покликав Мокра. — Та підійдіть же, пане Губперук. 

Похололий від думки, що просто зараз його можуть викинути з вікна на далеку бруківку, Мокр усе ж таки виконав прохання Правителя. 

— Бачите ту велику семафорну вежу на Кургані? — спитав Ветінарі, вказуючи. — Сьогодні на «Великому шляху» не надто багато активності. Проблеми з якоюсь із веж на рівнинах, наскільки я чув. До Сто Лата й далі не доходить жодна семаграма. Але тепер погляньте-но вниз...  

Мокрові знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що він бачить — а тоді... 

— Перед Поштамтом стоїть черга? — здивувався він. 

— Так, пане Губперук, — підтвердив Ветінарі із загрозливою веселістю в голосі. — По розрекламовані марки. Громадяни Анк-Морпорка інстинктивно, якщо можна так сказати, гуртуються довкола будь-якої розваги. Візьміться за це питання, пане Губперук. Не сумніваюся, що ви сповнені ідей. Я не хотів би вас затримувати[42]. 

Правитель повернувся до столу і знову взяв газету. 

«Це ж просто на першій сторінці, — подумав Мокр. — Він не міг не помітити...» 

— Е... ще один момент... — наважився він, не в змозі відірвати погляд від карикатури. 

— І що ж це міг би бути за момент? — здивувався Ветінарі. 

На кілька секунд запала тиша. 

— Е... та, загалом, нічого, — вимовив Мокр. — Я тоді піду? 

— Безумовно, Поштмейстере. Пошта мусить рухатися, чи не так?  

Ветінарі дочекався віддаленого грюкання дверей, встав, підійшов до вікна і дивився в нього, поки не побачив одягнену в золото постать, що поспішала через палацове подвір’я. 

Увійшов Тулумбас і взявся впорядковувати папери у папці «Вихідні документи». 

— Чудово пророблено, ваша високосте, — неголосно промовив він. 

— Дякую, Тулумбасе. 

— Я так розумію, пан Ґедзь спочив навіки, ваша високосте. 

— Я теж так розумію, Тулумбасе. 

Коли Мокр підійшов до Поштамту, в натовпі відбулося пожвавлення. На своє невимовне полегшення, Мокр побачив пана Шпулькіса в компанії одного з серйозних чоловіків із друкарні. Шпулькіс одразу поквапився назустріч. 

— Я приніс, е, кілька тисяч, е, примірників обох типів, — прошепотів він, витягаючи з-під пальто пакунок. — По пенсу й по два. Це не найвища якість, на яку ми здатні, але я подумав, що, можливо, вони потрібні вам якнайшвидше. До нас дійшли відомості, що семафори знову зупинилися. 

— Ви мене просто врятували, пане Шпулькіс. Тобто врятуєте, якщо зможете пронести їх у Поштамт. До речі, скільки коштує семаграма до Сто Лата? 

— Гадаю, навіть коротеньке повідомлення обійдеться пенсів у тридцять, — відповів гравіювальник.  

— Дякую.  

Мокр відступив і склав долоні рупором. 

— Пані та панове! — прокричав він. — За п’ять хвилин Поштамт розпочинає продаж одно- та двопенсових марок! Крім того, ми почнемо приймати поштові відправлення на Сто Лат! Перша експрес-доставка до Сто Лата, пані та панове, вирушає за годину і буде на місці сьогодні ж до обіду. Ціна становитиме десять пенсів за стандартний конверт! Повторюю: десять пенсів! Це Королівська пошта, пані та панове! Уникайте підробок! Дякую! 

У натовпі заметушилися, дехто поквапився геть. 

Мокр провів пана Шпулькіса в будівлю, з усією ввічливістю зачинивши двері просто перед натовпом. Він відчував внутрішній трепет, як завжди перед вирішальним поворотом у грі. «З таких моментів і мало б складатися життя», — вирішив він. Коли він взявся роздавати накази, його серце співало. 

— Стенлі! 

— Так, пане Губперук? — почув він голос хлопця в себе за спиною. 

— Зганяй до «Стаєнь Гобсона» і передай, що мені потрібен хороший і швидкий кінь, гаразд? З вогнем у крові! І не якась старезна перефарбована шкапа, бо я таку зможу відрізнити! Щоб кінь був тут за пів години! Вперед! Пане Шеляг? 

— Тут, мій пане! — цього разу Шеляг і справді відсалютував.  

— Зробіть з якого-небудь столу стійку, добре? — сказав Мокр. — За п’ять хвилин ми починаємо прийом листів і продаж марок! Поки семафори не працюють, я повезу листи до Сто Лата, а ви на час моєї відсутності призначаєтеся в. о. Поштмейстера! Пане Шпулькіс! 

— Я ж поряд із вами, пане Губперук. Нема потреби так кричати, — з докором сказав гравіювальник. 

— Даруйте, пане Шпулькіс. Я прошу ще марок. Маю взяти трохи з собою, на випадок, якщо хтось схоче надіслати відповідь. Можете це зробити? А марки по долару та по п’ять потрібні мені якомога... Пане Шеляг, з вами все гаразд? 

Старий розгойдувався на місці, щось безгучно шепочучи. 

— Пане Шеляг? — повторив Мокр. 

— В. о. Поштмейстера, — пробелькотів Шеляг. 

— Саме так, пане Шеляг. 

— Ніхто в роду Шелягів ще ніколи не був в. о. Поштмейстера... 

Шеляг раптом впав на коліна і обійняв Мокрові ноги. 

— О, дякую, мій пане! Я вас не підведу, пане Губперук! Покладіться на мене, мій пане! Ні дощ, ні сніг, ні тем... 

— Авжеж, авжеж, дякую, пане виконувач обов’язків, дякую, достатньо, дякую, — говорив Мокр, намагаючись вирватися. — Будь ласка, встаньте, пане Шеляг. Пане Шеляг, будь ласка! 

— А можна мені носити крилатого капелюха, коли вас немає, мій пане? — благально промовив Шеляг. — Це так багато значило б, мій пане... 

— Не сумніваюся, пане Шеляг, але не сьогодні. Сьогодні капелюх летить до Сто Лата. 

Шеляг підвівся. 

— Мій пане, ви впевнені, що пошту й справді треба везти особисто вам? 

— А кому ж? Ґолеми не можуть пересуватися з достатньою швидкістю, а Стенлі... ну, Стенлі є Стенлі, а решта з вас надто ста... багаті роками, — Мокр потер руки. — Не сперечатися, в. о. Поштмейстера Шеляг! А тепер... продамо трохи марок! 

Двері було відчинено, і натовп ринув у будівлю. Ветінарі мав рацію. Що б де не відбувалося, анк-морпоркці прагнули взяти в цьому участь. Через саморобну стійку потекли однопенсові марки. Логіка покупців була простою: за пенні купуєш щось, варте пенні, еге ж? Тож, зрештою, навіть якщо це був розіграш, справа була настільки ж надійною, як купівля грошей! Поряд жваво купували і конверти.