— О, це не він, — підбадьорив професор Мокра, помітивши вираз його обличчя. — Економка кладе ці нитяні ляльки чарівників у банки просто для того, щоб кухарі не використали їх для інших цілей. Бо був у нас один випадок — з арахісовим маслом, наскільки пригадую. А ляльку я витягнув просто щоб краще було чутно голос.  

— Тоді... е, де ж тоді, власне, професор? 

— О, він всередині банки, в певному розумінні, — сказав професор Пельц. — Невтаємниченому непросто це пояснити. Він мертвий лише... 

— ...в певному розумінні? — підхопив Мокр. 

— Саме так! І раз на тиждень він може повертатися, згідно з розпорядком. Нині цей варіант обирають чимало старих чарівників. Вони кажуть, що це дуже освіжає — як річна відпустка, тільки довше. 

— І куди ж вони потрапляють? 

— Ніхто достеменно не знає, але чутно брязкіт посуду, — відповів Пельц і підніс банку до рота. — Перепрошую, професоре Зоб? Ви часом не пригадуєте, що сталося з люстрами з Поштамту?  

Мокр очікував у відповідь слабенького голоску з бляшаним відлунням, але натомість бадьорий, хай і старечий, голос за кілька дюймів від його вуха сказав: 

— Що? А! Так, звичайно! Одна опинилася в Опері, а другу придбала Гільдія найманців. Тут візочка з пудингом підігнали! На все добре! 

— Дякую, професоре, — з пафосом вимовив Пельц. — У нас тут усе гаразд... 

— А я ж так за вас переживаю! — перебив безтілесний голос. — Ідіть собі, будь ласка, ми їмо! 

— От ви й дізналися, — сказав Пельц, вкладаючи ляльку чарівника назад у банку і закручуючи кришку. — Опера й Гільдія найманців. Підозрюю, повернути буде непросто. 

— Так, гадаю, я це відкладу на день-другий, — сказав Мокр, виходячи в коридор. — З цією публікою зв’язуватися небезпечно. 

— Безумовно, — погодився професор, зачиняючи двері, що негайно знову викликало до життя шум голосів усередині. — Наскільки я знаю, декотрі з їхніх сопрано можуть загилити з ноги не гірше за мула.  

Вночі Мокрові снилися чарівники в пляшках, і всі вони вигукували його ім’я. 

У кращих традиціях пробудження з кошмару, всі голоси поступово злилися в один, який виявився голосом пана Помпи. 

— Частину з них залили варенням! — скричав Мокр і тут же прийшов до тями. — Що таке? 

— Бане Губберук, У Вас Зустріч З Правителем Ветінарі. 

Коли слова дійшли до свідомості Мокра, він зрозумів, що є речі, гірші за галас чарівників у банках. 

— У мене не передбачено ніякої зустрічі з Ветінарі! Е... чи передбачено? 

— Він Каже, Що Передбачено, Бане Губберук, — сказав ґолем. — А Отже, Так І Є. Вийдемо Через Каретний Двір. Перед Центральним Входом Зібрався Великий Натовп. 

Мокр застиг, не натягнувши до кінця штани. 

— Вони розлючені? Вони принесли відра зі смолою? Яке-небудь пір’я? 

— Не Знаю. Я Отримав Інструкції. Я Їх Дотримуюся. Раджу І Вам Чинити Так Само. 

Мокра витягли на задвірки, де все ще плавали пасма туману. 

— Заради неба, яка хоч година? — жалісно спитав він. 

— За Чверть Сьома, Бане Губберук. 

— Та ще ж ніч! Він взагалі хоч коли-небудь спить? Що такого сталося, що мене вирвали з теплих і ніжних обіймів купи листів? 

Годинник у вітальні Правителя Ветерані цокав неправильно. Часом «цок» лунало на частку секунди раніше, ніж слід, часом — запізнювалося. Часом його взагалі не було.  

Це не було аж надто помітним, якщо тільки ви не перебували тут уже протягом п’яти хвилин, чого було цілком достатньо, щоб почали божеволіти невеличкі, але важливі ділянки вашого мозку. 

Та й у будь-якому разі Мокр почувався сам не свій, якщо мусив вставати на світанку. Одна з переваг ремесла кримінальника полягає в тому, що можна валятися в ліжку, доки вулиці не заповняться людьми. 

Клерк Тулумбас, із його безшумною ходою, ковзнув у кімнату так непомітно, що Мокр ледь не отримав інфаркт. Він був чи не найбезшумнішою людиною з усіх, кого Мокр зустрічав. 

— Чи не бажаєте кави, Поштмейстере? 

— Пане Тулумбас, у мене проблеми? 

— Навіть не можу сказати, пане. Ви вже читали ранковий «Час»? 

— Газету? О. Ні... 

Мокр гарячково прокрутив у голові вчорашнє інтерв’ю. Він же не сказав нічого такого, правда ж? Все було лише позитивом і конструктивом, чи не так? Ветінарі ж хотів, щоб люди вдавалися до послуг пошти, хіба ні? 

— У нас завжди є кілька примірників одразу з друку, — сказав Тулумбас. — Я принесу один. 

Незабаром він повернувся з газетою. Мокр розгорнув її, в одну пекельну мить увібрав очима першу шпальту, прочитав кілька речень, затулив очі долонею і промовив: 

— О боги... 

— Ви помітили карикатуру, Поштмейстере? — безневинно спитав Тулумбас. — Її можна оцінити як досить кумедну.  

Мокр наважився кинути ще один погляд на шпальту, що навіювала жах. Можливо, підсвідома реакція витіснення змусила його погляд оминути карикатуру, яка зображувала двійко вуличних хлопчаків у лахмітті. Один із них тримав у руках марку. Текстівка була такою: 

Перший хлопчина (зі свіжонадрукованими «марками»): «‘гов, бачив тильну сторону Правителя Ветінарі?» 

Другий хлопчина: «Е, я ту сторону й за пенні лизати не стану, нє-нє-нє!» 

Обличчя Генерального поштмейстера вкрила воскова блідість.  

— Він це бачив? — прохрипів Мокр. 

— О, так, пане. 

Мокр швидко встав. 

— Ще ранній ранок, — сказав він. — Пан Мотузяник, певне, ще на службі. Якщо я побіжу бігцем, він, гадаю, ще встигне мене обслужити. Вирушу негайно. Так же буде краще, правда? Буде менше паперової роботи. Я не хотів би нікого обтяжувати. Я навіть... 

— Ну-ну, Поштмейстере, — урвав Тулумбас, м’яко штовхаючи Мокра назад у крісло. — Не засмучуйтеся, поки на те нема причин. Як каже мій досвід, його високість... непроста людина. Спроби передбачити його реакцію — не дуже вдячна справа.  

— Тобто ви думаєте, що я житиму? 

Усе обличчя Тулумбаса наморщилося від зусилля думки, й він на кілька секунд втупився в стелю.  

— Гм-м-м, так. Так, я думаю, що це можливо, — сказав він нарешті. 

— Я маю на увазі, на волі? І з усіма частинами тіла? 

— Цілком можливо, пане. Тепер пан може увійти.  

Мокр навшпиньки пройшов до кабінету Патриція. 

Газета закривала Правителя повністю, видно було лише пальці, якими він її тримав. Мокр із глухим жахом ще раз прочитав заголовки. 

«Ми не зіпсуємося», — 

запевняє Поштмейстер 

Неймовірна атака на семафори 

Використання нових дивовижних «марок» 

Це була тема номера. Компанію їй складала менша стаття, яка, однак, теж привернула Мокрову увагу. Її заголовок повідомляв: 

«Великий шлях» знову не працює 

Зв’язку з континентом немає 

...а в «підвалі» шпальти, таким шрифтом, щоб було ясно, що це — легеньке чтиво, під заголовком  

Не можна нехтувати історією 

...містилося більше десятка історій про те, що сталося там чи там після доставки за адресою задавненої пошти. Тут були інцидент, який перетворився на конфуз, пан Паркер та його майбутня наречена і багато всього іншого. Отримана пошта дещо змінила життя пересічних людей. Це було ніби прорубати вікно в Історію й побачити, що могло б статися, якби не сталося інакше. 

Ці матеріали займали практично всю першу шпальту, коли не зважати на замітку про розшук Сторожею якогось «таємничого вбивці», що до смерті побив банкіра у його ж власному будинку. Замітка стверджувала, що Сторожа спантеличена. Мокра це дещо підбадьорило: якщо їхній паскудний поліціянт-перевертень не може винюхати кривавого вбивцю, то, може, не знайде і його, Мокра, — коли настане час. Як не крути, мізки сильніші за ніс.