А потім стався тлабер. Насправді це — звичайний собі магічний термін, хоча тоді Мокр цього не знав. Якоїсь миті починає видаватися, що все розтяглося — навіть те, що розтягнутися не може. А наступної миті все раптом повертається в нерозтягнутий стан, і саме ця мить називається тлабером. 

Коли Мокр розплющив очі, крісло було повернуто в протилежний бік. Від маринованих огірків, щипців та миші не лишилося й сліду, зате на їхньому місці виявилися відро виготовлених із неймовірною подібністю пряничних лобстерів і коробка з набором новеньких скляних очей.  

Мокр сковтнув і видушив: 

— Пікша. 

— Справді? — почув він чийсь голос. — Більшість кажуть, що тріскá. Втім, на колір і смак товариш не всяк. 

Чиїсь руки вивільнили Мокра і допомогли йому зіп’ятися на ноги. Це були руки орангутана, але Мокр від коментарів утримався. Врешті-решт це ж була академія чарівників. 

Чоловік, який запхав його у крісло, тепер стояв біля столу і вдивлявся в якийсь чаклунський пристрій. 

— Секунду, — сказав він. — Секунду. Буквально секундочку... 

З-під столу тяглося щось на кшталт пучка шлангів, які зникали в стіні. Мокрові здалося, що вони на мить роздулися, ніби змія, яка щось поспішно ковтає; потому машина гикнула, і з прорізу в ній випав якийсь папірець. 

— Ага... ось воно, — сказав чарівник, хапаючи його на льоту. — Так, ви шукаєте книгу Ф. Ґ. Мезинчека «Історія капелюхів», правильно? 

— Ні. Насправді я не по книгу... — знову почав Мокр. 

— Ви впевнені? У нас їх сила-силенна. 

Цей чарівник мав дві прикметні риси. Перша... Ну, дідусь Губперук постійно казав, що чесність людини можна визначити за розміром її вух — так-от, цей чарівник був неймовірно чесним. Друга риса полягала в тому, що він носив відверто штучну бороду. 

— Я шукаю чарівника на прізвище Пельц, — наважився нарешті Мокр. 

Борода повільно розійшлася, аби явити широку усмішку. 

— Я ж знав, що машина спрацює! — зрадів чарівник. — Власне, це ви мене і шукаєте. 

Табличка на дверях кабінету повідомляла: «Ладислав Пельц, д-р маг. філ., недопрофесор патологобібліомантії».  

Зсередини на дверях було вкручено гак, на який чарівник повісив свою бороду. 

Оскільки це був робочий кабінет чарівника, тут, звісно ж, були череп зі свічкою всередині та опудало крокодила, яке висіло під стелею. Ніхто, і в першу чергу чарівники, не знає, чому так має бути — але так заведено.  

Також це було приміщення, сповнене книг, ба навіть приміщення, зроблене з книг. Меблів як таких не було; принаймні за стіл та стільці правили саме конструкції з книжок. Схоже було, що до багатьох із книжок у цій кімнаті постійно звертаються і за прямим призначенням, бо вони лежали розгорнутими, притиснуті іншими книжками, які виконували роль закладок. 

— Хочете більше дізнатися про свій Поштамт, я гадаю? — спитався Пельц, коли Мокр всівся на стілець, ретельно сформований з видання «Синоніми слова “Кеди”», томи з першого по сорок перший.  

— Так, якщо ваша ласка, — відповів Мокр. 

— Голоси? Дивні випадки? 

— Так! 

— Як же мені сформулювати, — задумливо протягнув Пельц. — Слова мають силу, розумієте? Так влаштовано наш всесвіт. Наша Бібліотека як така в дуже значних масштабах викривляє простір і час. Так-от, коли Поштамт почав ставати звалищем листів, він також став робитися місцем концентрації слів. Фактично, він перетворився на те, що ми називаємо «ґевайза» — гробниця живих слів. Ви полюбляєте красне письменство, пане Губперук? 

— Не те щоб. 

Книги були для Мокра закритою книгою. 

— Ви могли б спалити книгу? — спитав Пельц. — Скажімо, стару, пошарпану, майже без корінця, знайдену в коробці мотлоху? 

— Гм... мабуть, ні, — зізнався Мокр. 

— Чому? Думка про це викликала б у вас дискомфорт? 

— Так, гадаю, викликала б. Книги не... ну, просто з ними такого не роблять. Е... чому ви носите штучну бороду? Я завжди думав, що чарівники мають справжні. 

— Розумієте, це не обов’язково, але коли ми з’являємося серед людей, вони очікують бачити нас бородатими, — пояснив Пельц. — Це те ж саме, що і з зірками на мантіях. От тільки влітку в бороді страшенно парко. На чому я спинився? А, ґевайзи. Так. Будь-яке слово має певну силу. Ми відчуваємо це інстинктивно. Деякі слова, як-от заклинання чи імена богів, мають цієї сили дуже багато. До них треба ставитися шанобливо. В Хапонії є гора з великою кількістю печер, і от у тих печерах замуровано понад сто тисяч старовинних книг, здебільшого релігійних, і кожна загорнута в білий полотняний саван. Можливо, це надто сильний приклад, але інтелігентні люди завжди знали, що принаймні позбуватися деяких слів потрібно з усією делікатністю й повагою. 

— А не просто цілими мішками закидати їх на горище, — кивнув Мокр. — Чекайте... один ґолем назвав Поштамт «гробницею непочутих слів». 

— І нічого дивного, — спокійно проказав професор Пельц. — У старовину ґевайзи та бібліотеки нерідко винаймали ґолемів, бо єдині слова, які мають над ними силу, — це слова з сувоїв у їхніх головах. Слова важливі. А коли їх накопичується критична маса, вони змінюють світобудову. З вами не траплялося чогось такого, що ви сприймали як галюцинації? 

— Так! Я перемістився в минуле! Але лишався в теперішньому!  

— О, так. Це звичайна справа, — запевнив чарівник. — Достатня кількість стиснутих у невеликому об’ємі слів може впливати на простір і час. 

— І вони зі мною розмовляли! 

— Я пояснював Сторожі, що листи хочуть бути доставленими, — сказав професор Пельц. — Поки листа не прочитано, він не завершений. Щоб бути доставленими, вони підуть на все. Але вони не є мислячими в нашому розумінні слова, як і не є тямущими. Вони просто намагаються проникнути в будь-яку досяжну свідомість. Я бачу, ви вже стали аватарою. 

— Я не вмію літати[41]! 

— Аватара: жива подоба бога, — терпляче поінформував професор. — Крилатий капелюх. Золотий костюм. 

— Та ні, це вийшло випадково... 

— Ви впевнені? 

Запала тиша. 

— Гм... до цього моменту був упевнений, — вимовив нарешті Мокр. 

— Вони не прагнуть нікому зашкодити, пане Губперук, — сказав Пельц. — Вони лише прагнуть доставки. 

— Ми ніколи не зможемо доставити їх усі, — зізнався Мокр. — На це знадобляться роки. 

— Я впевнений, що сам факт доставки хоч якоїсь частини вже покращить ситуацію, — сказав професор Пельц з усмішкою лікаря, який рекомендує пацієнтові не хвилюватися, бо смерть від цієї хвороби настає лише у 87 відсотках випадків. — Чи можу ще чимось вам допомогти? 

Він встав, даючи зрозуміти, що час чарівників — річ цінна. 

— Ну, мені б дуже хотілося знати, куди поділися люстри, — сказав Мокр. — Було б добре їх повернути. Це символічно, так би мовити. 

— Тут я не зможу вам допомогти, але, не сумніваюся, зможе професор Зоб. Він — післяпрофесор патологічної бібліомантії. Можемо зазирнути до нього дорогою назад, якщо бажаєте. Він у Коморі чарівників.  

— А чому він «після»? — поцікавився Мокр, коли вони вийшли в коридор. 

— А він помер, — пояснив Пельц. 

— А... Я просто якось сподівався, що йдеться про щось метафоричне, — сказав Мокр. 

— Не переймайтеся, він сам погодився на «Ранню смерть». Там був дуже хороший пакет пропозицій.  

— Он як, — сказав Мокр. 

У подібній ситуації важливо не помилитися з моментом, зручним, щоб накивати п’ятами; але вони прийшли сюди через цілий лабіринт похмурих коридорів, і це було не те місце, де хочеться заблукати. Хтозна, що може тебе знайти. 

Вони зупинилися біля дверей, крізь які долинав приглушений шум голосів і брязкання склянок. Щойно професор відчинив двері, шум зник, і що його спричиняло, було загадкою. Це й справді виявилася комора, і в ній нікого не було, тільки вздовж стін тяглися полиці, заставлені банками. В кожній банці було по чарівнику. 

«От тепер саме час тікати», — подумав Мокрів спинний мозок, тим часом як Пельц узяв одну з банок, відкрутив кришку і почав виловлювати крихітного чарівника всередині.