Дехто вже писав листи просто у вестибюлі. Мокр відклав собі в пам’яті ідею: конверти з одразу наклеєними марками й аркушем чистого паперу всередині. «Миттєвий набір для листа: просто додай чорнил!» Це було важливим правилом гри: завжди забезпечувати людям найзручніший спосіб розлучитися з грошима. 

На чималий його подив — хоча логіка й підказувала, що нічого дивного тут немає, — крізь натовп проштовхався Тулумбас із невеликим, але явно важким шкіряним пакунком, запечатаним великою восковою печаткою з витисненими на ній гербом міста та великою літерою «В». Посилку було адресовано мерові Сто Лата. 

— Державна справа, — багатозначно заявив він, вручаючи пакунка. 

— Бажаєте купити для посилки марки? — поцікавився Мокр, приймаючи його. 

— А ви як думаєте, Поштмейстере? — своєю чергою, поцікавився клерк. 

— Я глибоко переконаний, що урядові замовлення виконуються безкоштовно, — сказав Мокр. 

— Дякую, пане Губперук. Правитель цінує тямущих учнів.  

Втім, решта відправлень до Сто Лата таки маркувалися. Чимало хто мав там друзів або бізнес. Мокр роззирнувся. Скрізь писали листи, дехто — навіть притуливши аркуші до стіни. Запас одно- і двопенсових марок танув на очах. У протилежному кінці вестибюля ґолеми сортували звалену неосяжними купами пошту... 

Власне, будівля знову сповнювалася метушні, хоч і поки в маленьких масштабах. 

Бачили б ви це, мій пане, бачили б ви! 

— Це ви — Губперук? 

Він отямився від роздумів про люстри й побачив просто перед собою непересічного здорованя, в якому не одразу ж, але впізнав власника «Дохідних стаєнь Гобсона»[43], найзнаменитішого і водночас найбільш сумнозвісного серед подібних закладів міста. Ні, можливо, «Стайні» й не були таким уже гніздом злочинності, яким їх зображував поговір, хоча їхня величезна територія частенько й видавалася місцем зосередження неохайних людей, які наче не мали іншої справи, крім як сидіти при вході й скоса позирати на перехожих. А ще, всі це знали, серед робітників «Стаєнь» був Ігор — що було логічним, коли врахувати значну потребу в послугах ветеринара, от тільки ж чутки...[44]  

— О, вітаю, пане Гобсоне, — сказав Мокр. 

— Ви, схож’, д’маєте собі, шо я ото підкидаю людям старих півдохлих шкап, ш’новний? — спитав Гобсон.  

Його посмішка була не дуже приязною. За його спиною стояв знервований Стенлі. Гобсон був тілистим чоловіком, але не гладким у прямому сенсі слова; швидше, він мав вигляд, який міг би мати повністю поголений ведмідь. 

— Якось я проїхався на коняці, яка... — почав Мокр, але Гобсон здійняв руку. 

— Схож’, вам треба кінь з вогнем, — сказав Гобсон. Його посмішка поширшала. — Ну, ви ж знаєте, я завжди даю клієнтові те, що хочу. Тому я привів вам Бориса. 

— Справді? — спитав Мокр. — І він довезе мене до Сто Лата, так? 

— О, як блискавка, ш’новний, — запевнив Гобсон. — Ви добре їздите? 

— Коли треба поїхати з міста, пане Гобсон, я найшвидший. 

— Це добре, ш’новний, це добре, — промовив Гобсон повільним голосом мисливця, який обережно заманює здобич до пастки. — Борис має пару маленьких недоліків, але я бачу, що ви досвідчений вершник і не матимете з ним проблем. То що, готові? Він надворі. З одним із моїх людей. 

Як виявилося, це був не один, а цілих четверо чоловіків, які намагалися втримати в цілому плетиві канатів гігантського вороного огира, що брикався, хвицався, гарцював і намагався кусатися. П’ятий чоловік нерухомо лежав на землі. Борис був справжнім убивцею. 

— Як я й сказав, ш’новний, він має пару маленьких недоліків, але ніхто не назве його... як же це... а, так, старезною перефарбованою шкапою. Все ще бажаєте коня з вогнем?  

Гобсонова посмішка відверто промовляла: «Ось як я поводжуся із зарозумілими виродками, які намагаються мене повчати. Побачимо тепер, як ти поїдеш на цьому коні, добродію Я-Все-Знаю-Про-Коней!». 

Мокр поглянув на коня, який саме намагався потоптатися по лежачому чоловікові, а тоді — на приваблений видовищем натовп. Триклятий золотий костюм. У такій ситуації Мокр фон Губперук міг зробити лише одне, а саме — підвищити ставки. 

— Зніміть сідло, — сказав він. 

— Що? — здивувався Гобсон. 

— Зніміть сідло, пане Гобсон, — твердо повторив Мокр. — Сумка з поштою й без того достатньо важка, тож обійдімося без сідла. 

Гобсонова посмішка не зникла, але решта обличчя наче намагалася відсунутися від неї подалі. 

— Тобто у вас уже достатньо дітей, еге ж? — сказав він. 

— Просто дайте мені попону та підпругу, пане Гобсон. 

Посмішка пана Гобсона зникла остаточно. Скидалося на те, що результат його задуму буде надто схожим на умисне вбивство. 

— Може, ви таки п’думаєте, ш’новний, — сказав він. — Торік Борис відкусив одному пару пальців. Ще він брикається, впирається, рве вудила і скидає з себе вершника за першої ж нагоди. В ньому сидять демони, я вам точно кажу. 

— Але він поскаче? 

— Не так поскаче, як полетить, ш’новний. Це природжений біс, а не кінь, — запевнив Гобсон. — А ще вам знадобиться лом, щоб керувати ним на поворотах. Слухайте, ш’новний, жарти жартами і все це дуже добре, але в мене повно... 

Мокр обдарував Гобсона однією зі своїх спеціальних посмішок, і той здригнувся. 

— Його обрали ви, пане Гобсон. І я поїду на ньому. Буду вдячний, якщо ваші люди розвернуть його вздовж Брод-Вею, а я ще залагоджу пару питань по роботі. 

Мокр зайшов у будівлю, прожогом злетів по сходах до свого кабінету, грюкнув за собою дверима, запхав собі в рота носовичка і кілька секунд тихо рюмсав, доки йому не полегшало. Він таки їздив кілька разів без сідла — коли серйозно припікало, — але Борис мав очі абсолютно божевільної потвори. 

Але якщо от зараз відступити, перетворишся на... просто блазня в блискучому костюмі. Ти мусиш дати їм образ, виставу, щось, що закарбується в пам’яті. Все, що потрібно, — це втриматися в сідлі, доки місто не залишиться позаду і не підвернеться годящий кущ, щоб у нього зістрибнути. Так, це має спрацювати. А тоді пришкутильгати до Сто Лата із запізненням на кілька годин, але з поштовою сумкою, яку героїчно захистив від розбійників. У це повірять, бо це звучатиме гарно... Бо люди схильні вірити в подібне, бо з цього вийде чудова історія, бо якщо вміло відполірувати скло, воно більше схоже на діамант, ніж справжній діамант. 

Коли він знову вийшов на ґанок Поштамту, натовп вітально зашумів. Саме цієї миті сонце вирішило вийти з-за хмар і засяяло на крильцях його капелюха.  

Тепер Борис мав наче спокійний вигляд — просто стояв і жував вудила. Мокр, однак, на цю вудочку не спіймався; якщо кінь на кшталт Бориса стоїть спокійно — то тільки тому, що щось задумує. 

— Пане Помпо, мені знадобиться, щоб ви мене підсадили, — сказав він, перекидаючи ремінь поштової сумки через шию. 

— Так, Бане Губберук, — сказав ґолем. 

— Пане Губперук! 

Мокр обернувся і побачив Сахарису Кріпслок, яка поспішала до нього вулицею з нотатником у руці. 

— Завжди радий бачити вас, Сахарисо, — промовив Мокр, — але цієї миті я трохи зайнятий... 

— Ви знаєте, що «Великий шлях» знову не працює? — спитала вона. 

— Авжеж, про це було в газеті. А тепер... 

— Отже, ви кидаєте семафорній компанії виклик? — її олівець прицільно завис над нотатником.  

— Просто доставляю пошту, панно Кріпслок, тобто, як і казав, роблю свою роботу, — твердим і мужнім голосом відповів Мокр. 

— Але хіба не дивно думати, що вершник може бути надійнішим за... 

— Я вас прошу, панно Кріпслок! Ми ж — поштова служба! — вигукнув Мокр своїм найшляхетнішим тоном. — Ми працюємо не заради дріб’язкового суперництва! Ми щиро шкодуємо, що наші колеги з семафорної компанії зіткнулися з тимчасовими негараздами в своїй апаратурі, ми від усього серця співчуваємо їхньому становищу, і якщо вони побажають, щоб ми доставили їхні повідомлення, ми безумовно з радістю продамо їм відповідну кількість марок, які незабаром з’являться в цінових категоріях пенні, два пенні, п’ять пенні, десять пенні і один долар, придбати можна на Поштамті, клей вже нанесено. Між іншим, ми плануємо почати використання клею зі смаками лакриці, апельсина, кориці та банана, а от полуничного смаку не буде, бо я терпіти не можу полуницю.