— Е... Що? — спитав Мокр, з дивною потойбічною посмішкою роздивляючись стіну. 

— З вами все нормально, шефе? 

— Що? О. Так. Так, чесно. Е... як ти гадаєш, нам потрібні ще більші марки? Скажімо, за п’ять доларів?  

— Ха, я думаю, з такою маркою можна послати дійсно великого листа, і то хоч на Останній континент, пане Губперук! — радісно відповів Стенлі. 

— Тоді треба буде це обдумати, — сказав Мокр. — Я маю на увазі, раз уже ми взялися за розробку марок... 

Але увагою Стенлі вже заволоділа «скринька пана Робінсона». Скринька і Мокр були разом вже давно. Він ніколи не використовував псевдонім «пан Робінсон» інакше, як для того, щоб лишити скриньку на зберігання якому-небудь відносно чесному крамареві чи шинкареві — тож вона лишалася в безпеці навіть тоді, коли її власнику доводилося поспішно забиратися з міста. Для пройдисвіта і шахрая ця скринька була тим самим, чим є набір відмичок для грабіжника, тільки вміст цієї скриньки допомагав проникати в людський мозок. 

Це був витвір мистецтва сам по собі: чого варто було лише те, як підіймалися і висувалися його численні крихітні відділення, досить було підняти кришку. Звичайно ж, там були пера й чорнила, але також — і крихітні глечики з фарбами, тональними кремами, тінями та розчинниками.  

Також там містилися вкрай акуратно вкладені аркушики паперу тридцяти шести різноманітних видів, декотрі з яких було зовсім не легко дістати. Папір був важливою річчю. Помилишся зі щільністю та відтінком — і жодні навички вже не врятують. Той же поганий почерк становить меншу загрозу, ніж неправильний папір. Власне, поганий почерк часто спрацьовує навіть краще, ніж цілий тиждень безсонних ночей, протягом яких ви намагатиметеся як слід промалювати кожну рисочку — бо людський мозок влаштовано так, що в акуратно написаному тексті він зауважить найменшу неакуратність, але цілком вдовольниться каракулями. Комунікація, інтерпретація і презентація — ось що все вирішує. 

«Ця скринька — геть як я сам», — подумав Мокр. 

У двері постукали, причому так, що вони відчинилися. 

— Так? — гаркнув Мокр, не підводячи погляду. — Я зайнятий, ясно чи ні, я тут гро... тобто марки малюю! 

— Там до вас дама, — відсапуючись, повідомив від дверей Шеляг. — З ґолемами!  

— А, це, певно, панна Любесерце, — сказав Мокр, кладучи перо. 

— Саме так. Вона сказала: «Повідомте панові Сонячному, що я привела його листонош», — мій пане! Ви збираєтеся зробити з ґолемів листонош, мій пане? 

— Так. Чом би й ні? — відповів Мокр, суворо поглянувши на Шеляга. — З паном Помпою ви ж спрацювалися, чи не так? 

— Ну, з ним у нас все гаразд, мій пане, — пробелькотів старий. — Я маю на увазі, він підтримує Поштамт у чистоті, завжди привітний... Але скажу вам, як думаю: люди трохи недолюблюють ґолемів, мій пане, з оцими їхніми вогняними очима і всім таким, і що вони ніколи не відпочивають. Хлопці можуть з ними не порозумітися, мій пане, ось я про що. 

Мокр здивовано дивився на нього. Ґолеми були скрупульозними, надійними і, бачать боги, завжди виконували накази. І він матиме шанс отримати ще одну усмішку панни Любесерце... Та думай про ґолемів! Ґолеми, ґолеми, ґолеми! 

Він усміхнувся і сказав: 

— Навіть якщо я покажу, що вони справжні листоноші? 

За десять хвилин по тому кулак першого ґолема, якого звали Анґхаммарадом, пройшов крізь поштову скриньку і кілька квадратних дюймів деревини, що розлетілася на друзки. 

— Пошту Доставлено, — оголосило створіння і застигло непорушно. Його очі пригасли. 

Мокр обернувся до купки листонош-людей і вказав у напрямку імпровізованого Маршруту Листоноші, який він обладнав у вестибюлі. 

— Зверніть увагу, панове, на розплющені ролики. Зверніть увагу на купку покришеного скла там, де лежала пивна пляшка. Навіть не додаватиму, що пан Анґхаммарад зробив це з мішком на голові. 

— То так, але його очі пропалили в мішку діри, — вказав Шеляг. 

— Ніхто з нас не здатен змінити свою природу, — формальним тоном сказала Коханна Краса Любесерце. 

— Мушу визнати, мені аж серце тішилося, коли він пройшов крізь ті зачинені двері, — повідомив старший листоноша Гнівс. — Це б відучило декого робити щілини для пошти так низько і з гострими краєчками. 

— І з собаками, думаю, він не мав би проблем, — додав Джиммі Тропс. — Він бо не допустить, щоб усі дивилися на його зад у подертих штанях.  

— Отже, всі тут згодні, що ґолем може бути листоношею? — спитав Мокр. 

Та тут усі обличчя раптом скривилися, і листоноші неодностайно загомоніли: 

— Ну розумієте, вони ж не такі, як ми... 

— ...справжнім людям можуть не сподобатися, е, глиняні люди... 

— ...і вся ця тема про те, що вони забирають роботу у справжніх людей... 

— ...я нічого не маю ось проти цього ґолема, але... 

Вони замовкли — бо ґолем Анґхаммарад зібрався заговорити знову. На відміну від пана Помпи, він потребував певного часу на досягнення нормального темпу мовлення. Коли ж його голос таки пробивався назовні, він лунав ніби звідкись здалеку і здавна, як шум прибою в давній скам’янілій мушлі. 

Ґолем запитав: 

— Що Таке Листо Ноша? 

— Посланець, Анґхаммараде, — сказала панна Любесерце.  

Мокр помітив, що з ґолемами вона розмовляла зовсім не так, як із людьми. В її голосі відлунювала справжня ніжність. 

— Панове, — звернувся він до листонош, — я розумію, ви відчуваєте... 

— Я Був Посланцем, — прогуркотів Анґхаммарад. 

Його голос відрізнявся від голосу пана Помпи — як відрізнявся і колір його тіла. На вигляд він був неоковирно зліпленою й недбало обробленою брилою з різноманітних шматків глини, від майже чорної до світло-сірої, з вкрапленнями коричневої.  

Анґхаммарадові очі, на відміну від вогняних, як жар у горнилах, очей інших ґолемів, палали густо-рубіновим червоним. Він мав древній вигляд. Понад те, від нього віяло древністю. Він просто-таки випромінював холод століть. 

На його руці, одразу над ліктем, містилася металева коробочка, закріплена на роз’їденому корозією обручі, з якого по глині пішли іржаві патьоки. 

— На побігеньках був, еге? — нервово спитав Шеляг. 

— На Останній Своїй Роботі Я Доставляв Декрети Хета, Короля Тутського, — повідомив Анґхаммарад. 

— В житті не чув про короля Хета, — сказав Джиммі Тропс. 

— Ймовірно, Це Тому, Що Королівство Тутське Змило В Океан Дев’ять Тисяч Років Тому, — урочисто прорік ґолем. — Таке Буває. 

— Най шляк мене трафить! — вигукнув Шеляг. — Тобі дев’ять тисяч років? 

— Ні. Мені Майже Дев’ятнадцять Тисяч Років, Бо Я Народжений У Полум’ї Жерцями Упси У Третій Нінґ Гоління Цапа. Вони Дали Мені Голос, Щоб Я Міг Передавати Повідомлення. Так Влаштовано Світ. 

— Про цих жерців я теж уперше чую, — заявив Тропс. 

— Упсу Було Знищено Вибухом Гори Шіпуту. Я Провів Два Століття Під Купою Пемзи, Поки Мене Не Вимило Звідти Ґрунтовими Водами, Після Чого Я Став Посланцем Королів Рибальського Народу В Священному Ульмі. Могло Бути Гірше. 

— Ви, мабуть, стільки всього бачили, пане! — втрутився Стенлі. 

Вогненний погляд звернувся до хлопця і освітив його обличчя. 

— Морські Їжаки. Я Бачив Багато Морських Їжаків. І Морських Огірків. І Мертві Кораблі Вгорі. Одного Разу Бачив Якір. Все Минає. 

— Довго ви перебували на дні моря? — проказав Мокр. 

— Близько Дев’яти Тисяч Років. 

— Тобто... просто там сиділи, і все? — спитав Домахайс. 

— Мені Ніхто Не Сказав Цього Не Робити. Я Чув Пісні Китів Над Головою. Було Темно. Потім З’явилася Сітка, І Підйом, І Світло. Буває Й Так. 

— А вам там не було... ну, нудно? — спитав Шеляг.  

Решта листонош втупилися в ґолема. 

— Нудно, — без виразу повторив Анґхаммарад і обернувся до панни Любесерце. 

— Він уявлення не має, про що ви, — пояснила вона. — Ніхто з них не має. Навіть наймолодші.