— Вау, мій пане! — відреагував Шеляг. 

Мокр обдарував його своєю фірмовою сонячною усмішкою. Вона майже відбилася в його костюмі. 

— До справи. Нам знадобиться більший штат, поштовий інспекторе Шеляг. Значно більший штат. Вище носа, чоловіче. Поштамт повертається! 

— Достоту так! — вигукнув Шеляг, сп’янілий від ентузіазму. — Ми... ми робитимемо щось нове, і в цікавий спосіб! 

— О, ви швидко вхопили суть справи! — промовив, закотивши очі, Мокр. 

За десять хвилин після цього Поштамт отримав першу посилку. 

Це був старший листоноша Гнівс; його обличчям струмувала кров. Його принесли на саморобних ношах двоє вартових. 

— Виявили його, коли він брів по вулиці, пане, — сказав один з них. — Сержант Колон, пане, до ваших послуг. 

— Що з ним? — нажахано спитав Мокр. 

Гнівс розплющив очі. 

— Даруйте, мій пане, — пробелькотів він. — Я тримав її міцно, але вони заїхали мені по головешці чимось важким! 

— На нього стрибнули двійко гопників, — пояснив сержант Колон. — А його сумку вони викинули в річку. 

— І що, це звичайна справа для листонош? — поцікавився Мокр. — Я думав... О, ні... 

Наступною, до болю повільною, посилкою виявився старший листоноша Домахайс. Він волочив одну ногу, бо на тій висів бульдог. 

— Даруйте, мій пане, — промовив він, шкандибаючи ближче. — Боюся, мої формені брюки зіпсовано. Я оглушив цього покидька сумкою, але спробуйте-но змусити його розчепити зуби.  

Очі бульдога були заплющені; здавалося, він глибоко замислився про щось зовсім стороннє. 

— Добре, що у вас є обладунки, еге ж? — сказав Мокр. 

— На іншій нозі, мій пане. Але не хвилюйтеся. В районі литок я н’пробивний від природи. Там усе в шрамах, мій пане, об них сірники можна запалювати. От у Джиммі Тропса справжні проблеми. Він сидить на дереві в Сховному парку. 

Мокр фон Губперук крокував вулицею Ринок, несучи на обличчі печать суворої рішучості. Вікно Трасту ґолемів усе ще закривали дошки, але на них уже були нові графіті. А нова фарба на дверях встигла обгоріти й піти пухирями. 

Він відчинив двері, і тут інстинкт змусив його пригнутися. Він почув, як між крильцями на його капелюсі шугнула арбалетна стріла.  

Панна Любесерце опустила арбалет. 

— О боги, це ви! А я вже подумала, що на небі зійшло друге сонце! 

Вона відклала арбалет, і Мокр обережно випростався. 

— Вчора вночі нам кинули запалювальну бомбу, — ніби між іншим, пояснила вона свою спробу прострелити йому череп. 

— Панно Любесерце, скільки ґолемів можна замовити на цей момент? — спитав Мокр. 

— Га? О... десь... близько дюжини... 

— Чудово. Я їх беру. Можете не упаковувати. Нехай з’являться до Поштамту якомога скоріше. 

— Що? — на обличчя панни Любесерце повернулася звична гримаса перманентного роздратування. — Послухайте, не можна просто прийти, клацнути пальцями і отак-от замовити дюжину людей...  

— Вони вважають себе власністю! — заперечив Мокр. — Ви ж самі мені так сказали. 

Їхні погляди зіткнулися. Потім панна Любесерце почала знічено порпатися в лотку з папками. 

— Можу допомогти вам замо... найняти чотирьох просто зараз, — сказала вона. — Двері-1, Пилка-20, Дзвіниця-2 і... Анґхаммарад. Тільки поки що з них вміє говорити лише Анґхаммарад; решті вільні ще не допомогли... 

— «Не допомогли»? 

Панна Любесерце знизала плечима. 

— Багато культур, у яких створювалися ґолеми, вважали, що інструменти не повинні розмовляти. Ґолеми не мають язиків. 

— І ваш Траст надає їм ще по шматочкові глини, еге ж? — весело поцікавився Мокр. 

Вона поглянула йому у вічі. 

— Тут справа трохи містичніша, — серйозно сказала вона. 

— Ну, хай не розмовляють, аби розуміли, — сказав Мокр, намагаючись зберігати серйозний вигляд. — А цей Анґхаммарад має ім’я? Не просто опис?  

— Серед дуже старих ґолемів імена має багато хто, — пояснила співрозмовниця. — Скажіть-но, а яку роботу ви для них пропонуєте? 

— Листонош, — відповів Мокр.  

— Тобто роботу на людях? 

— Навряд чи бувають таємні листоноші, — сказав Мокр (на мить в його уяві промайнули невиразні фігури, що в сутінках крадуться від дверей до дверей). — А що, щось не так? 

— Та... ні. Звісно, ні! Це все через тих, хто трохи перебільшено нервується і постійно підпалює нашу установу. Я приведу ґолемів якнайшвидше, — вона помовчала. — Ви ж знаєте, що найнятим ґолемам належить один вихідний на тиждень? Ви ж прочитали брошуру, так?  

— Е... вихідний? — перепитав Мокр. — Але навіщо їм вихідні? У молотка не буває вихідних, авжеж? 

— Щоб залишатися ґолемами. Не питайте, що вони поробляють у цей час, — я думаю, просто сидять у якихось підвалах. Це... це спосіб показати, що вони — не молотки, пане Губперук. Ті, хто працював сам-один, забувають про це. Тоді їх навчають вільні. Але не турбуйтеся, всю решту часу вони навіть не сплять.  

— То... у пана Помпи скоро вихідний? — уточнив Мокр. 

— Звичайно, — сказала панна Любесерце; Мокр зафіксував це у пам’яті під заголовком «Корисно знати». 

— Чудово. Дякую вам, — промовив він.  

«Чи не бажаєте сьогодні повечеряти разом?» Як правило, Мокр не мав проблем зі словами, але ці примерзли в нього до язика. У поведінці панни Любесерце було щось шпичасте, як ананас. Крім того, щось у виразі її обличчя ніби промовляло: ти абсолютно не здатен чим-небудь мене здивувати. Я знаю про тебе все. 

— Ще щось? — спитала вона. — А то стоїте з роззявленим ротом, а нічого не кажете. 

— Е... ні. Все гаразд. Дякую, — промимрив Мокр. 

Вона усміхнулася, і Мокра пройняв трепет.  

— Тоді бувайте, пане Губперук, — сказала вона. — Осявайте дорогою світ, як промінчик. 

Четверо з п’яти листонош були тими, кого пан Шеляг називав «стара ля гвардія»; наразі вони заварювали чай у заваленій листами кімнатці, яку для сміху називали своєю кімнатою відпочинку. Домахайса, після відлучення бульдога від його ноги, відправили додому; Мокр звелів також занести йому кошик фруктів. Послати комусь кошик фруктів ніколи не зайве. 

Що ж, вони принаймні вразили навколишніх. Як і бульдог — декого з них. Але не можна було не визнати, що пошта почала потроху доставлятися. Не можна було не визнати й того, що це відбувалося з запізненням на довгі роки — та все ж процес пішов. Це відчувалося в усьому. Поштамт більше не справляв враження забутої гробниці. Тепер Мокр закрився у своєму кабінеті, де віддався творчості. 

— Горнятко чаю, пане Губперук? 

Він відірвався від свого заняття і поглянув у дещо дивне обличчя Стенлі. 

— Дякую, Стенлі, — сказав він, відкладаючи перо. — Бачу, цього разу ти доніс у чашці майже все! Чудова робота! 

— Що ви малюєте, пане Губперук? — поцікавився Стенлі, витягаючи шию, щоб роздивитися. — Схоже на Поштамт. 

— Молодець. Це буде на марках, Стенлі. А що скажеш про інші ескізи? 

Мокр підсунув до юнака решту малюнків. 

— Ого, ви чудовий ху-дож-ник, пане Губперук. Це ж викапаний Правитель Ветінарі! 

— Це марка за пенні, — сказав Мокр. — Я змалював портрет з однопенсової монети. На двопенсовій марці буде міський герб, на п’ятипенсовій — Морпоркія[35] зі своєю виделкою, на великій, за долар — Вежа мистецтв. Про десятипенсову марку ще треба подумати. 

— На вигляд дуже гарно, пане Губперук, — сказав Стенлі. — Всі деталі є. Як на маленьких картинах. А як називаються всі ці крихітні рисочки? 

— Перехресне штрихування. Так марки буде важче підробити. А коли лист із маркою приходитиме на Поштамт, ми братимемо один зі старих гумових штампів і ставитимемо відбиток зверху марки, щоб її не можна було використати ще раз, і... 

— Ну так, бо вони ж зовсім як гроші, — жваво сказав Стенлі. 

— Перепрошую? — Мокр не доніс чай до губ. 

— Як гроші. Ці марки будуть як гроші, бо ж марка за пенні — це і є пенні, якщо подумати. З вами все нормально, пане Губперук? У вас якось дивно змінилося обличчя. Пане Губперук?