Якщо десь може існувати будь-який можливий світ, то десь можуть існувати й усі можливі листи. Десь є навіть усі ті банківські чеки, які ви нібито відправили поштою. 

І вони ринули потоком — листи з сьогодення, яке, однак, виявилися не цим сьогоденням, але яке могло б ним бути, якби в минулому свого часу змінилася якась дрібна деталь. Вимкнення машини, сказали чарівники, нічого не змінило б. Вона існувала в багатьох «зараз», а тут функціонувала завдяки... далі було довжелезне речення, якого листоноші геть не зрозуміли, але яке містило слова «портал», «багатовимірний» і «квантовий», причому «квантовий» повторювалося двічі. Не зрозуміти вони не зрозуміли, але ж зробити щось та мусили. Доставити всю цю пошту нікому було б не під силу. І кімнати Поштамту почали заповнюватися листами... 

Чарівники з Невидної академії страшенно зраділи виникненню цієї проблеми; так лікарі щиро радіють появі нової епідемії, тоді як пацієнти, щиро цінуючи цікавість лікарів, усе-таки набагато більше зраділи б одужанню — або хоч би припиненню курсу уколів.  

Чарівники оголосили, що зупинити машину неможливо, а зруйнувати — не можна взагалі. Адже знищення машини могло б автоматично і миттєво припинити існування всього всесвіту.  

Водночас Поштамт таки завалювало листами. І одного разу головний поштовий інспектор Дивнюк завалився до цього приміщення з ломиком в руках, витурив усіх чарівників і дав машині такого прочухана, що в неї завмерли всі рухомі частини. 

Потік листів нарешті припинився, дяка небесам. Це неабияк усіх потішило, проте в Поштамті діють правила, тож головного поштінспектора викликали до поштмейстера Зіщуля, а там спитали, чого це йому заманулося отак-от раз — і зруйнувати всесвіт.  

Згідно з поширеною на Поштамті легендою, Дивнюк відповів: «По-перше, мій пане, я вирішив, що якщо я раз — і знищу всесвіт, то ніхто і не встигне про це дізнатися; по-друге, щойно я вперіщив по цій штуці, всі чарівники прожогом побігли з кімнати, тож я припустив, що, оскільки навряд чи вони могли побігти в інший всесвіт, то не так уже й упевнені були в знищенні цього; а по-останнє, мій пане, ця бісова штука діяла мені на нерви. Ніколи терпіти не міг всілякі машини, мій пане». 

— На тому все й скінчилося, мій пане, — завершив Шеляг, коли вони виходили з приміщення з машиною. — Власне, я чув, як чарівники казали, що всесвіт дійсно раз — і зник, але негайно раз — і відновився. Вони казали, що це легко помітити, мій пане. Тож усе склалося якнайкраще, а старого Дивнюка лишили в спокої на тій підставі, що в Правилах Поштамту не прописано покарання за знищення всесвіту. Хоча — ха — бували поштмейстери, які ввели б такий пункт. Але ця історія вибила нас із колії, мій пане. Після того все пішло шкереберть. Всі занепали духом. Це нас зламало, мій пане, правду кажучи. 

— Хвилинку, — сказав Мокр, — а ті листи, що ми доручили вашим колегам, не з якого-небудь там іншого виміру чи... 

— Не турбуйтеся, я звечора їх перевірив, — відповів Шеляг. — Це просто старі листи. Зазвичай це видно по штампах. Я добре вмію відрізняти справжні листи, мій пане. Мав чимало часу, щоб навчитися. Питання досвіду, мій пане. 

— А інших ви могли б навчити? 

— Смію припустити, що так. 

— Пане Шеляг, листи розмовляли зі мною, — наважився Мокр. 

На його подив, старий схопив його за руку і почав її трусити. 

— Чудово, мій пане! — вигукнув він, і на його очах зблиснули сльози. — Я ж сказав, що це питання досвіду, еге ж? Слухати їхній шепіт — це половина справи! Вони живі, мій пане, живі. Не в тому сенсі, як люди, а живі як... як кораблі, мій пане. Готовий заприсягтися, всі ці листи, якими тут усе забито, вся їхня... пристрасть, мій пане, — все це якось дає, я впевнений, цьому місцю щось на кшталт душі. Мій пане, я справді в цьому впевнений... 

По щоках Шеляга котилися сльози. «Це божевілля, авжеж, — подумав Мокр. — Але тепер ним заразився і я». 

— Ах, я бачу це у ваших очах, мій пане, так, бачу, — продовжував Шеляг, усміхаючись крізь сльози. — Поштамт знайшов вас, мій пане! Він уклав вас у конверт, еге ж, мій пане, саме так. Тепер ви ніколи його не покинете, мій пане. Деякі сім’ї працювали тут сотні й сотні років, мій пане. Якщо вже Поштамт промаркував вас, мій пане, шляху назад немає... 

Мокр, як міг тактовно, вивільнив руку. 

— Саме так, — сказав він. — До речі, розкажіть мені про маркування.  

Ляп. 

Мокр дивився на папірець. Розмазані літери, щербаті й вицвілі, складалися в напис «Анк-Морпоркський Поштамт».  

— От і все, мій пане, — промовив Шеляг, змахнувши в повітрі важким штампом із металу й дерева. — Б’ю штампом по цій ось чорнильній подушечці, потім б’ю, мій пане, б’ю ним по конверту. Ось! Бачите? Ще один є. І так щоразу. Промарковано. 

— І за це платять цілий пенні? — здивувався Мокр. — О боги, та навіть дитина може підробити цей штамп, вирізавши його з картоплини! 

— Так, мій пане, це завжди було певною проблемою, — визнав Шеляг. 

— А чому взагалі маркування роблять листоноші? — спитав Мокр. — Чому ми не можемо продавати штампи всім охочим, і хай маркують свої листи самі? 

— Але тоді вони заплатять лише один раз, а маркувати листи зможуть скільки завгодно, — логічно зауважив Шеляг. 

У механізмі всесвіту з клацанням зчепилися коліщата неминучості... 

— Ну, тоді, — сказав Мокр, замислено роздивляючись проштампований аркуш, — як щодо... щодо штампу, яким можна користуватися лише раз? 

— Ви маєте на увазі, щоб на ньому було поменше чорнила? — спитав Шеляг.  

Від мисленнєвих зусиль він так зморщив лоба, що його шиньйон сповз на бік. 

— Я маю на увазі... якщо зробити багато відбитків на папері і вирізати ці відбитки... — Мокр прикрив очі, ніби в роздумах, а насправді лише щоб не бачити шиньйона, який повільно сповзав на Шелягову потилицю. — Доставка в будь-яку точку міста коштує пенні, так? 

— Крім Затінків, мій пане. Туди — п’ять пенсів, бо листоношам надається озброєний супровід, — пояснив Шеляг. 

— Чудово. О’кей. Гадаю, в мене може знайтися дещо... — Мокр перевів погляд на пана Помпу, який світив очима з кутка кабінету. — Пане Помпо, чи не були б ви такі ласкаві сходити в «Козу і дух», що над «Куркою та курчатами», і попросити у шинкаря скриньку пана Робінсона? Можливо, він попросить за це долар. А дорогою зазирніть у друкарську майстерню «Ливарник і Шпулькіс» і повідомте, що Генеральний поштмейстер бажає обговорити дуже велике замовлення. 

— «Ливарник і Шпулькіс»? Це дуже дорого обійдеться, мій пане, — сказав Шеляг. — Це ж вони роблять усі ті шикарні роздруківки для банків. 

— І їх страшенно важко підробити, я це добре знаю, — сказав Мокр, і швидко додав: — Принаймні мені так говорили. Водяні знаки, спеціальні волокна в папері, все що хочеш. Кхм. Отже... Марка за пенні, і ще одна — за п’ять... Як щодо доставки в інші міста? 

— До Сто Лата — п’ять пенсів, — відповів Шеляг. — Десять чи п’ятнадцять до інших міст. А, три долари, якщо аж до Ґеної. Зазвичай ми суму просто на конверті писали. 

— Отже, нам потрібна марка за долар, — сказав Мокр, починаючи щось шкрябати на папірці. 

— Марка за долар! Та хто ж стільки платитиме? — здивувався Шеляг. 

— Всякий, кому потрібно надіслати листа до Ґеної, — сказав Мокр. — Пізніше для цього доведеться купувати три такі марки. Але поки що я скидаю ціну до долара.  

— Всього долар! Але ж це тисячі миль, мій пане! — запротестував Шеляг. 

— Ага. Видається вдалою оборудкою, еге ж?  

Шеляга, схоже, розривало між захватом і відчаєм. 

— Але ми маємо тільки купку стариганів, мій пане! Вони всі парубки моторні, я вас запевняю, але... перш ніж бігати, мій пане, треба навчитися ходити!  

— Ні! — Мокрів кулак грюкнув по столу. — Ніколи цього не повторюйте, Толлівере! Ніколи! Бігайте, перш ніж ходити! Літайте, перш ніж повзати! Ви вважаєте, що ми маємо спробувати організувати нормальну поштову службу в цьому місті. Я вважаю, що ми маємо спробувати доставляти листи по всьому світу! Бо тоді, якщо ми провалимося, це буде великий провал! Все або нічого, пане Шеляг!