— Е... ваша правда, мій пане, — сказав Шеляг. — Вам доводилося чути про Клятого Тупака Джонсона? У цьому місті він досить знаменитий. 

— Це не він був архітектором? І постійно будував усе не так, як слід? Я точно щось про нього читав... 

— Саме він, мій пане. Він будував що завгодно, але в кожному його творінні обов’язково був який-небудь здоровенний ляп. 

У Мокровому мозку один зі спогадів дав копняка якомусь нейрону. 

— Це не він затвердив до використання на будівництві пливун замість звичайного піску, бо вирахував, що швидше буде подавати будматеріали по трубах, аніж возити вантажними возами? — спитав він. 

— Саме так, мій пане. Власне, зазвичай головним ляпом в усіх проєктах із залученням Клятого Тупака Джонсона було саме те, що його до них залучали. Ляпи, я б сказав, були частиною його роботи. Якщо чесно, то насправді більшість його творінь працювали непогано, от тільки вони не робили саме того, для чого створювалися. Оця штука, мій пане, дійсно почала своє життя як орган, а от закінчила як машина для сортування листів. Ідея полягала в тому, що мішок листів висипали в оцей засипний кіш, і вони швиденько розсортовувалися по отих лотках. Кажуть, поштмейстер Зіщуль хотів як краще. Він був фанатом швидкості та ефективності, той чоловік. Мій дідусь розповідав, що Поштамт цілу купу грошей витратив, аби змусити цю штуку працювати. 

— І дарма, еге ж? — припустив Мокр. 

— О ні, мій пане. Вона працювала. Еге ж, вона працювала чудово. Так чудово, що врешті-решт люди почали божеволіти. 

— Дайте вгадаю, — сказав Мокр. — На листонош звалилося забагато роботи? 

— О, у листонош завжди забагато роботи, мій пане, — не зморгнувши оком, сказав Шеляг. — Ні, людей стурбувало те, що листи опинялися в сортувальному візочку за рік до того, як їх мали написати.  

Запала тиша. В цій тиші Мокр перебрав чимало варіантів відповіді — від «Пе-ре-кла-ди» до «Не може цього бути!» — і вирішив, що всі вони звучать по-дурному. Шеляг був збіса серйозним. Тож натомість Мокр просто спитав: 

— Як це? 

Старий листоноша вказав на блакитне сяйво. 

— Зазирніть швиденько всередину, мій пане. Самі побачите. Тільки в жодному разі не підходьте впритул. 

Мокр трохи наблизився до машини і втупився в її нутрощі. В самому серці сяйва він не без зусиль роздивився маленьке коліщатко. Воно повільно оберталося. 

— Я зростав на Поштамті, — сказав Шеляг з-за його плеча. — Народився у сортувальному залі, зважений на вагах для посилок. Літери вивчив за адресами на конвертах, цифри — за старими гросбухами, гегеграфію — за мапами міста, історію — з розповідей старих людей. Краще за будь-яку школу, мій пане, краще за будь-яку школу. Але ніколи не вчився гемеметрії, мій пане. Це трохи дірка в моїх знаннях, усі ці штуки про кути й таке інше. Але тут, мій пане, вся справа в Пе. 

— Це літера така, чи що? — спитав Мокр, відсуваючись подалі від зловісного сяйва. 

— Ні-ні, мій пане. Це цифра така з гемеметрії.  

— А, ви про «пі», число, яке отримуєш, коли... — Мокр помовчав. 

Він мав непогані, але дуже вибіркові пізнання в арифметиці — тобто вмів дуже й дуже швидко прикинути ставки у картковій грі або вирахувати вартість обміну валюти. В його шкільному підручнику з математики був і розділ «Геометрія», але він ніколи не бачив сенсу туди заглядати. Проте зараз все одно спробував пригадати. 

— ...це пов’язано з тим, що... це число, яке отримуєш, коли радіус круга... ні — коли довжина обводу колеса складає три і скількись там від величини... е... 

— Десь так, цілком можливо, мій пане, що десь так, — погодився Шеляг. — Три з чимось, у тому ж і річ. Але Клятий Тупак Джонсон вирішив, що це якось нечітко, і створив колесо, в якому Пе дорівнює рівно трьом. Оце там усередині воно і є. 

— Але не може цього бути! — вигукнув Мокр. — Це неможливо зробити! «Пі», воно ніби як... вбудоване в природу! Його не можна змінити. Для цього треба змінити всесвіт! 

— Так, мій пане. Мені пояснювали, що саме це і сталося, — спокійно відповів Шеляг. — Я зараз вам один фокус покажу. Відійдіть-но, мій пане. 

Шеляг вийшов кудись у сусіднє приміщення і незабаром повернувся з жердиною в руках. 

— Ще далі відійдіть, мій пане, — сказав він і кинув жердину в механізм. 

Звук був негучним. Щось на кшталт «луп!». Мокрові здалося, що, коли жердина пролетіла крізь сяйво, у ній щось змінилося. Якийсь натяк на кривизну...  

На підлогу зі стукотом звалилися уламки жердини, супроводжувані цілим дощем трісок. 

— Вони приводили сюди чарівника, щоб подивився, — сказав Шеляг. — Він сказав, що машина викривляє частинку всесвіту навколо себе так, щоб Пе могло дорівнювати трьом, мій пане, але це погано позначається на будь-якій речі, яка опиниться занадто близько. Якісь частини речі пропадають, бо лишаються в часо-просторо-контумимумі. Але з поштою такого не трапляється, бо вона проходить крізь машину в особливий спосіб. Це дуже довго пояснювати, мій пане, то я буду коротко. Деякі листи з’являлися з машини за п’ятдесят років до того, як їх відправили! 

— Чому ж ви її не вимкнули? 

— Не могли, мій пане. Це було як намагатися спинити піну, яка лізе з пляшки пива, коли її потрусиш. Та й усе одно, як сказав чарівник, якби ми це зуміли, могли б трапитися жахливі речі. То всьо через кванти, здається. 

— Ну гаразд, а припинити подавати в неї пошту ви ж могли, чи як? 

— Ах, мій пане, та отож-бо й воно, — відповів Шеляг, шкребучись у своїй бороді. — Ви, мій пане, влучили просто в хворе місце з оцим. Нам треба було так і зробити, мій пане, треба було, але ми намагалися змусити машину працювати на нас, розумієте. О, мій пане, наше керівництво мало власні плани. Як щодо того, щоб доставити листа в Лялечки за тридцять секунд після того, як його принесли до відділення у центрі міста, е? Звичайно, мій пане, якби ми доставляли листи ще раніше, ніж їх отримували, це було б нечемно, але ж ми могли показати, що робимо це майже миттєво, е? Ми ж працювали так добре, от і хотіли стати ще кращими... 

Для Мокра це звучало якось дуже знайомо... 

Він похмуро слухав. Врешті-решт переміщення в часі були лише одним із різновидів магії. Саме тому з ними завжди щось виходило не так. 

І саме тому існували листоноші, які пересувалися в звичайний спосіб, пішки. Саме тому семафорна система була довжелезною лінією веж, які коштували чимало. Коли на те пішло, саме тому селяни вирощували хліб, а рибалки закидали сіті. О, все це можна було б робити за допомогою магії, однозначно можна. Можна було б змахнути чарівною паличкою, і отримати свіжоспечену хлібину у вирі миготливих зірочок. Можна було б зробити так, щоб риба сама вистрибувала з моря, і то вже належно підсмаженою. Але потім — десь, колись, в якійсь країні — магія виставила б рахунок, і він обов’язково виявився б більшим, ніж ви здатні сплатити.  

Ось чому чари залишили чарівникам, тим, хто вмів поводитися з ними в безпечний спосіб. Головною задачею чарівників було взагалі не вдаватися до чарів — і не тому, що вони не могли, а саме в тих випадках, коли могли б, але таки не стали. Будь-який дурний неук може спробувати перетворити людину на жабу, і не зробити цього. А от коли знаєш, як це легко, потрібно чимало розуму, щоб від цього відмовитися. Деякі місця на світі зберігають пам’ять про часи, коли чарівники ще не були настільки мудрими — і в багатьох із цих місць трава не ростиме вже ніколи.  

Втім, у всьому цьому було дещо неминуче. Люди прагнули бути обдуреними. Вони всерйоз вірили, що золоті самородки валяються просто на землі, що зараз випаде дама потрібної масті, що перстень зі скельцем хоч раз та виявиться перснем зі справжнім діамантом.  

Слова сипалися з пана Шеляга, як листи з тріщини в стіні забитої поштою кімнати. Іноді машина видавала на-гора тисячі копій одного й того ж листа або ж завалювала приміщення листами з наступного четверга, наступного місяця, наступного року. Траплялися листи, які ще тільки мали бути написані, або могли б бути написані, або так і не були написані, хоча мали бути, або листи, які, як божилися ті чи інші люди, були написані, але насправді не були; проте всі вони були наділені примарним існуванням у якомусь дивному невидимому всесвіті пошти, а завдяки машині ставали реальними.