Але допоки нічого не свідчило про те, що йому тут приготували пекельну зустріч. Вітер дев’ять метрів за секунду, видимість під хмарами добра, ніде ніякої отрути, мін, зарядів під прозондованою за допомогою ультраакустики підстилкою місця посадки. Розлігся свист — це зовнішній тиск урівноважився з кабінним, над люком загорілися три зелені лампочки, важкий диск зробив півоберта й відскочив угору. До кабіни долинув гуркіт трапа, що спускався, і тріск, з яким його ніжки вперлися навскоси у бетон. Темпе визирнув назовні. Крізь скло шолома у вічі вдарило ясне світло дня. З висоти чотириповерхового будинку він побачив величезну рівнину космодрому під знову спохмурнілим небом, пагорб на півночі щез у тумані, вдалині з довгої шереги низьких отворів колодязів підіймалися руді й червонясті дими, а на їхньому тлі за милю звідси стриміла велетенська вежа, нахилена ще дужче, ніж вежа в Пізі. То був «Гермес», який самотньо застиг серед цієї пустки. І ніде ані душі.
Там, де за низькими хмарами ховалися пагорби, на самому краю бетонної площини стояв низький циліндричний будинок, схожий на ангар для цепелінів. Позаду нього у небо здіймалися тонкі стрижні щогл, з’єднані блискучими нитками, мов павутинням, що заснувало чверть обрію. Сепієподібна метрополія з її оком зникла за повитим димом обрієм, і Темпе подумав, що тепер за ним спостерігають за допомогою цієї павутини. Він уважно розглядав її в бінокль із трапа, вражений нерівномірною мережею. Вона звисала неоднаково, творячи менші й більші вічка, і скидалася на старий невід, який велетень-рибалка розвішав на щоглах, що аж повигиналися в різні боки під вагою невода. Картина була дуже неприваблива. А втім, космодром здавався порожній, наче територія, яку покинули ворогові. Переборовши в собі однаковою мірою огидне й невідчепне враження, що замість системи антен він бачить роботу страхітливих комах, Темпе зійшов задки трапом, зігнувшись під вагою контейнера, якого ніс на плечах і який важив майже центнер. Розстебнувши лямки, опустив контейнер на бетон і покотив його прямо до перехнябленого «Гермеса», який угруз розтрощеною кормою в бетон. Ішов розміреним кроком, без особливого поспіху, не даючи тим, хто за ним стежив — а він не сумнівався, що на нього дивляться невидимі очі, — підстави навіть для найменшої підозри.
Вони знали, що він має обстежити розбитий «Гермес», але не знали, як саме він це зробить. Біля корми, що сплющеними соплами ввігналася в радіально потрісканий бетон, Темпе зупинився і роззирнувся навсібіч. Крізь шолом до нього долинав шум рвучкого вітру. Писк хронометра повернув його до дійсності. Складана дюралева драбинка виявилася зайвою. У кормі, зразу ж над муфтами сопел, стисненими, як міхи величезного акордеона, зяяла обпалена пробоїна з язиками виверненої назовні броні та зігнутим від вибуху обрубком корпусного шпангоута. У крайньому разі можна було заповзти крізь цей отвір досередини, пильнуючи тільки, щоби не розірвати скафандра об сталеві задирки. Він виліз нагору по заківці кормової лапи, яка не встигла висунутися до кінця — під час посадки квінтяни надто швидко відкрили вогонь. Зрештою, це було мудре рішення, бо корабель найбільш беззахисний у ту хвилину, коли гасить хід, переносячи всю свою могуть на висування підпори. Утягнуши за собою контейнер, Темпе, наскільки це було можливо, задер голову, щоби перевірити, в якому стані корпус. Носових люків, приварених наглухо, знизу він не бачив, зате ворота трюму бачив добре і здивувався, що вони замкнені й не зламані. Так просто відчинити їх іззовні не вдалося б. Це його здивувало. Виходить, вивівши з ладу машинне відділення одним потужним пострілом, вони навіть за такого крену корабля проникли всередину через радіоактивну пробоїну метрового діаметра, хоча могли би спершу підперти його надійним риштуванням і проникнути до трюмів? Провоювавши сто років, не мають ані саперів з належним оснащенням, ані пристойної інженерної техніки? Не перестаючи дивуватись із тутешньої армії, він вовтузився з контейнером, уже всередині корабля, й нарешті спрямував у сутінь радіометр. Реактор одноразового використання розплавивсь, як це й передбачали проектувальники, і витік через спеціальні кінгстони на потріскані плити космодрому, утворивши не дуже велику радіоактивну пляму. Похваливши в думці Поласара й Накамуру за те, що так гарно все продумали, він освітив інтер’єр невеликим переносним рефлектором. Його оточувала похмура тиша. Від машинного відділення не залишилося навіть уламків. Конструкції було надано саме такої міцності, щоби вона могла нести дві тисячі тонн порожнього макета й розлетітися на шматки від ударної хвилі. Стрілка Ґайґера підстрибнула на шкалі й запевнила його, що впродовж години він одержить не більше ста рентгенів. Темпе вийняв із контейнера дві пласкі металеві касети й висипав усе, що в них було; на підлозі аж зашипіло від синтивів — синтетичних комах з мікросенсорами. Він опустився між них навколішки, немовби віддавав останню шану розбитому кораблеві, й увімкнув систему активації, що містилася на дні більшої касети. Мурашник, висипаний на пожолоблену плиту, ожив. Безладно, швидко дриґаючи дротинками ніжок, наче справжні жуки, коли вони, кинуті на спину, намагаються перевернутися, синтиви розбіглися навсібіч. Темпе терпляче чекав, коли зникнуть останні. Нарешті, побачивши, що біля його колін безпорадно крутиться хіба кілька штук, видно, дефектних, він підвівся й вийшов на денне світло, тягнучи за собою майже порожній контейнер. На півдорозі вийняв з нього великий обруч на тринозі, розставив його, спрямував на корму й повернувся до «Землі». Із моменту посадки минуло 59 хвилин. Упродовж наступної півгодини він, раз по раз змінюючи фільтри та об’єктиви, фотографував околиці, головним чином павутинну сіть, що сягала неба. Потім піднявся трапом у ракету. У темнуватій кабіні вже світився аускультаційний монітор. Синтиви доповідали про себе інфрачервоним випромінюванням через обруч-реле, для кращої коґеренції розташоване на половині відстані. Разом з комп’ютером і його програмою вони творили електронний мікроскоп. Особливість його полягала в тому, що він був розділений на окремі підвузли. Десять тисяч жучків никало по всіх закамарках «Гермеса», риючись у сажі, смітті, уламках, пилу, послідках і застиглих кульках розплавлених металів, щоби виявити те, чого там раніше не було. Їхні електронні хоботки демонстрували «ордофілію» — потяг до молекулярного порядку, такого характерного для всіх живих та мертвих мікроорганізмів. Надто дурні для того, щоби діагностувати, жучки були тільки об’єктивами мікроскопа й аналізатора в ракеті, а той малював уже перші кристалічні мозаїки знахідок і ставив їм діагноз. Технобіотична вправність місцевих інженерів смерті заслуговувала поваги. Жучки дали змогу ідентифікувати у безвинному смітті віруси повільної дії. Їх були мільйони, і кожен з них ховався під маскою звичайного бруду. Комп’ютер іще не встиг визначити часу їхньої латенції. Це були спори, які спали в молекулярних пелюшках, щоби вилупитися з них через кілька тижнів або місяців. Із цього відкриття Темпе зробив важливий висновок: за програмою він мав повернутись із планети неушкодженим, щоби принести на борт корабля інфекцію. Це логічно бездоганне розмірковування спонукало до сміливих дій — адже тільки повернувшись на корабель, він міг стати призвідцем загибелі його екіпажу. Але тут у нього виник сумнів. Віруси могли бути справжні й фальшиві, і коли він їх виявить, його може охопити бажання робити невиважені вчинки. Як просто легковажному сміливцеві спричинити фатальну подію! Він опинився в ситуації, типовій для алгебри структур конфлікту: гравець створює собі модель супротивника разом з моделлю супротивникової ситуації, відповідає на неї, будуючи модель моделі моделі, й так без кінця. У цій грі нема вже жодного факту безперечної достовірності. Це диявольські трюки, подумав він. Тут знадобилося б щось краще за інструменти, ну, скажімо, обряд вигнання диявола. Хронометр писнув у вухо Темпе: минало сто хвилин. Він приклав обидві долоні до пластинок і відчув тонке вібрування струму, яким заряджався комп’ютер, щоби послати «Гермесові» сигнал в один біт про те, що його розвідник живий.
