Фізики силкувалися підтримати GODa найкарколомнішими гіпотезами. Можливо, жителі Квінти настільки принципово відрізняються від людей своєю анатомією та фізіологією, що образи й мову їм замінюють якісь інші, неакустичні, позазорові відчуття чи коди? Може, тактильні? Нюхові? Перцепційно пов’язані з тяжінням? Може, шум — це пересилання енергії, а не інформації? Може, інформація біжить по хвилеводах потоками, яких не можна виявити астрофізично? Може, не варто всіма способами фільтрувати це ніби безглузде електромагнітне ревіння, а слід провести принципову ревізію всієї аналітичної програми? GOD відповідав зі звичною бездушною терплячістю. Чимало знаючи про людські емоції, сам він не звідав жодної.
Якщо це — передача енергії, то повинні діяти приймальні системи, котрі давали би певний мінімум витоків або втрат, оскільки стовідсоткова передача неможлива. Але на планеті не видно було жодних установок, здатних приймати відповідні потужності. Частина енергії, подолавши атмосферу, йшла до багатьох орбітерів. Але інші передавачі й інші орбітери заглушували те цільове випромінювання, до того ж вельми ефективним способом. Складалося враження, мовби перемовлявся величезний натовп, причому говорили всі люди зразу й дедалі голосніше. Якби навіть кожен із них був мудрецем, рівнодіюча утворювала б дикий хоровий вереск.
По-друге, коли б якісь лінії служили для зв’язку, вони при заповненні передавальних каналів могли б нагадувати білий шум, а квінтянський шум виявляв цікаву характеристику. Це не був «абсолютний хаос». То була радше рівнодіюча протибіжних випромінювань. Довжину хвилі кожний передавач витримував надзвичайно точно. Інші передавачі заглушували його або забивали шляхом змін у фазі амплітуди передавання. GOD наочно продемонстрував цей стан електромагнітних речей, пересунувши радіоспектри в оптичну сферу. Білу, спокійну повню планети змінило зображення різнобарвних коливань. Коли GOD надав коґерентним випромінювачам зеленого кольору, реле — білого, а контрвипромінювачам — пурпурового, то диск Квінти зарябів од їхньої взаємодії. Розлитий пурпур огортав ретранслятори, рум’янячи їхню білину, і водночас туди вливалася зелень; виникала павутина кольорів, що розмазувались; іноді один з них починав сильно контрастувати, і його відразу ж затирали.
Тим часом надійшла інформація від зондів, посланих на дистанційну розвідку Місяця Квінти. Два з п’яти загадково зникли в периселенії[61], невидимому з «Гермеса». За цю необережність Стірґард вичитав Гаррахові: той не послав услід за дозором резервного зонда, що дав би змогу провадити постійний нагляд також у позамісячному просторі. Однак три зонди облетіли довкола природного супутника планети і, неспроможні пробити своїми сигналами гущу шумів, переслали одержані знімки лазерним кодом. Спершу інформацію було так стиснено, що один імпульс містив тисячу бітів у наносекунді. Через неповну хвилину, впродовж якої тривало випромінювання, GOD доповів, що з апоселенію в бік патрульних зондів стартували три квінтянські орбітери, яких він досі не помічав, бо вони були надто маленькі. Виявити їх йому допомогло тепло їхніх двигунів, а також прискорення за ефектом Доплера[62]. Ніщо не свідчило про те, що квінтяни вирішили перехопити земних дозорців. А втім, на це не вистачило б уже й часу, бо сліпучі цятки йшли на лобове зіткнення. Командир наказав уникнути зіткнення. Отож дозір із трьох зондів пустив у хід свою бутафорію, плюючи перед собою великою кількістю металевої фольги та повітряних куль. Це не вплинуло на перехоплювачів, і тоді дозорці вистрелили хмару натрію й упорснули в неї кисень. Утворилася вогняна хмара. Тільки-но в ній зникли квінтянські ракети, дозорці по спіралі вислизнули з хмари вогню, однак не полетіли до корабля, а на повній швидкості зіткнулися між собою, щоб розвіятися димом. Стірґард стягнув на борт корабля всі спостережні зонди з їхніх орбітальних пунктів, а GOD тим часом демонстрував дані розвідки. На зворотній пустельній півкулі Місяця, поритій кратерами, снував туди-сюди вогник зі спектром ядерної плазми. Він рухався так швидко, що якби його не затримувало належно сконцентроване магнітне поле, то він вилетів би у простір і відразу б згас. Що, власне, рухалося там, між двома старими кратерами, зі швидкістю шістдесят кілометрів за секунду? Що це був за мандрівний пломінець? GOD запевняв: планета ще не виявила «Гермеса», принаймні ніщо не свідчило про це. Тим часом GOD фіксував постійний шум і потріскування, яке було спричинене входженням супутників у атмосферу, а також їхнім зіткненням з льодовим диском, бо атмосфера Сексти замінювала йому лінзи радіоскопів.
Думки про те, що робити далі, розділилися. Повідомляти квінтян про своє прибуття не хотілося. Не слід було виявляти себе доти, доки пощастить розгадати бодай одну із безлічі загадок. Аргонавти розмірковували: послати безпілотний спускний апарат на зворотний бік Місяця чи краще посадити на нього корабель? Про шанси цієї альтернативи GOD знав рівно стільки, скільки й люди; відверто кажучи, нічого. Аускультація[63], здійснена дозором, давала підстави вважати Місяць незаселеним, хоча він і мав атмосферу. У півтори рази масивніший од земного, він, однак, не міг її утримати. До того ж новим ребусом виявився й склад атмосфери: інертні гази аргон, криптон і ксенон з домішкою гелію. Без постійного поповнення ця атмосфера розсіялася б упродовж кількох сотень років.
Про інженерну діяльність на Місяці ще переконливіше свідчив отой вогник плазми, однак сам Місяць мовчав; не мав він і магнітного поля, й Стірґард зважився на посадку. Якщо там і жили якісь істоти, то тільки в підземеллях, глибоко під скелястим панцирем, подірявленим кратерами й кальдерами. Вилискували моря застиглої лави, які величезними колами розбігалися від найбільшого кратера. Стірґард вирішив сідати, обернувши «Гермеса» на комету. Корпусні кінгстони, відкриті вздовж бортів, почали випускати з резервуарів піну; вона оповила весь корабель великим коконом з нерівномірно затужавілих пухирів. У цій губчастій масі «Гермес» стримів, як кісточка в плоді. Навіть зблизька він скидався на довгасту брилу, вкриту воронками кратерів. Тріснуті пухирі зробили його оболонку схожою на астероїд, справіку бомбардований хмарами пилу й метеоритами. Шлейф викидних газів мав прибрати подобу хвоста комети, що в міру її руху до перигелію відхиляється з орбіти в афелій. Цю ілюзію створювали дефлектори тяги. Щоправда, детальний спектральний аналіз виявив би імпульс і склад газів, який не трапляється в комет. Але такої можливості важко було уникнути. «Гермес» із гіперболічною швидкістю перейшов від Сексти до орбіти Квінти — врешті-решт бувають, хоч і рідко, такі спритні позасистемні комети, — після двох тижнів навігації, загальмувавши за Місяцем свій стрімкий рух, висунув назовні маніпулятори з телевізійними очима. Ілюзія старої, пощербленої скелі була просто-таки чудова — тільки під енергійним ударом псевдовалуни еластично вгиналися, мовби повітряна куля. Самої посадки приховати не пощастило. Входячи кормою в атмосферу Місяця, «Гермес» вогнем спалив кожух своїх сопел, решту довершило тертя об атмосферу. З корабля здерло розпечений камуфляж, і голий броньований велет, спресовуючи під собою полум’я, шістьма розчепіреними лапами став на ґрунт, попередньо випробувавши його міцність серією снарядів. Із корабля дощем посипалися рештки кожуха. Коли цей дощ ущух, люди оглянули місцевість аж до обріїв. Від плазмового маятника їх відділяв випуклий край великого кратера. При тискові чотириста гектопаскалів, який тут існував, для повітряної розвідки можна було застосувати вертольоти, і то відкрито: починалася гра за невідомими правилами, хоча й із відомою ставкою. Вісім гвинтокрилів, розісланих у тисячомильному радіусі, ніхто не зачепив. З їхніх знімків склалася карта, що охоплювала вісім тисяч квадратних кілометрів. Карта типового безповітряного небесного тіла з хаотичним розписом кратерів, частково заповнених вулканічним туфом. Тільки на північному сході відеомагнітофони зафіксували вогняну кулю, що літала над скелястим ґрунтом, розтопленим у неглибоку улоговину. Цей район гвинтокрили обстежили повторно, щоби зробити спектральний аналіз під час польоту й після посадки. Один із гвинтокрилів навмисне наблизили до плазмової кулі. Перш ніж спалахнути, апарат устиг передати докладно її температуру та силу випромінювання порядку тераджоуля. Її живило й спрямовувало змінне магнітне поле, яке сягало 1010 гаусів.
