Голос належав справді йому, але він не знав, ким він є, і не розумів, як це може бути. Спробував вивільнитись із сповитка, кілька разів напруживши м’язи. Тоді його огорнула якась важка, дивна, несподівана сонливість, і він знову погас у собі, немов догоряючий вогник лампи.
Він не лічив днів. Ритм життя на кораблі був розподілений умовно, звичним — земним — способом. Удень усі палуби, коридори й тунельні переходи між сегментами яскраво освітлювались. О десятій починало сутеніти — золотаве світло, що линуло зі стелі та стін, поволі блякло, впродовж якоїсь години скрізь панувала блакитна напівтемрява, аж поки освітлення зовсім згасало, й тільки лампочки, вмонтовані посередині склепіння, показували дорогу самотньому перехожому. Цю пору він любив найбільше. Міг вивчати «Евридіку» і вдень — усі приміщення були доступні, його запевняли, що він нікому не заважає, навпаки, може ходити, де хоче, розпитувати про все, що його цікавить. Однак він надавав перевагу нічним прогулянкам.
Збадьорений ранковими тренуваннями у спортзалі, йшов до школи. Він сам це так назвав. Сідав перед Мемнором і починав відновлювати пам’ять грою картин та слів, які викликали різні асоціації, а водночас навчався того, що було зовсім новим і незнайомим. Перед машиною, безмежно терплячою, неспроможною виявляти ні подиву, ні зверхності, він не почувався неповноцінним. Якщо чогось не вловлював, Мемнор використовував образи, прості схеми, вміло застосовував скорочені навчальні програми, користувався архівами інших машин корабля. Голотека містила в архівному відділі десятки тисяч касет із зображеннями. Але то не були звичні для нього фотографії чи фільми — кожне зображення ставало реальним середовищем людини, а кожне слово — хоч на мить — оживало. Якби хотів, то міг би побувати всередині пірамід, готичних соборів, замків Луари, на супутниках Марса, в будь-яких містах чи лісах, однак якщо він і робив це, то не з цікавості, а тому, що ці видива становили важливу частину лікувальної терапії. Лікарі намагалися поводитися з ним як із членом екіпажу, а не пацієнтом. У нього навіть склалося враження, ніби вони навмисно уникають його, бажають підкреслити, що він нічим не відрізняється від інших людей.
Зорова пам’ять повернулася до нього разом із життєвим досвідом, професійними навичками астронавта й водія велетоходів. Щоправда, космічні кораблі змінилися не менше, ніж планетні машини, і він поруч із цими людьми почувався, як моряк вітрильного флоту, котрий потрапив в епоху трансатлантичних пасажирських велетнів. Ці прогалини неважко було заповнити. Застарілі відомості він заміняв новими. Однак щоразу болючіше усвідомлював утрату найбільшу і, може, безповоротну. Він не міг воскресити в пам’яті жодного імені чи прізвища, навіть свого власного. Дивно, але його пам’ять ніби розділилася навпіл. Те, що він пережив колись, повернулося до нього. Спогади були бляклі, хоча й відновились у найдрібніших деталях — так інколи стара дитяча іграшка, знайдена на горищі батьківського дому, повертає не лише спогади, а й емоційну атмосферу минулих подій. Якось у лабораторії фізиків паруюча рідина з дистилятора, гіркуватим чадом торкнувшись ніздрів, миттєво викликала щось більше, ніж просто картину. То була ілюзія присутності — чітка й виразна — на зручному посадковому полі. Була ніч, він стояв під ще не охололими соплами своєї ракети, яку щойно врятував, відчував той самий сморід нітродиму і був щасливий, хоча тоді не розумів цього, а осягнув це аж тепер, у спогаді. Пацієнт не розповів про це докторові Ґерберту, хоча й треба було б. Лікар вимагав, щоби він у таких випадках щоразу приходив до нього. Кожен такий спалах пам’яті — це ніби шматочок, розчищений серед завалів. Отож слід пробиватися крізь такі отвори, аби з часом очистити всі засипані стежки у мозку. І не з міркувань психотерапії, а щоб за допомогою відтвореної пам’яті відшукати самого себе. Порада була слушна, раціональна, одначе пацієнт приховав від лікаря цю подію. Стриманість належала, безперечно, до основних рис його вдачі. Він ніколи не був схильний до звірянь — та ще й таких інтимних. Зрештою, пообіцяв собі, що коли й пригадає, хто він такий, то не за допомогою нюху, як пес. Розумів, що це дурість, і лікареві він довіряв, та все ж рішення свого не змінив.
Ґерберт швидко все зрозумів. Дав пацієнтові слово честі, що розмови з Мемнором не записуються і що він сам може стерти з пам’яті механічного педагога зміст кожної бесіди. Пацієнт так і робив. Від машини таємниць не мав. Мемнор допомагав йому відтворити безліч спогадів, однак імен та прізвищ пацієнт пригадати так і не зміг. І своїх теж. Урешті запитав про це у свого співрозмовника навпростець.
Той довго мовчав. Відновлення пам’яті, яке називали тренуванням, відбувалося в дивно обладнаній каюті. Там стояли старомодні меблі, справжні музейні експонати, виконані ледве не в бароковому стилі, позолочені крісельця з гнутими ніжками, кожну стіну оздоблювали картини старих голландців. Їх він сам назвав серед улюблених, і згодом вони з’явилися в каюті, ніби прийшли йому на допомогу. Картини змінювалися кілька разів. Полотно, оправлене в різьблену раму, було зовсім не полотном, хоча достеменно відтворювало фактуру тканини й мазки олійної фарби. Мемнор пояснив, як з’являються ці довершені копії. Машинний дидактик був невидимий для учня. Отож аби пацієнт не розмовляв з порожнечею, не говорив до мікрофона чи до стіни, перед його очима було погруддя Сократа, знайоме йому ще з хрестоматії давньогрецької літератури. А може, філософії. Погруддя з кудлатою головою здавалося вирізьбленим з каменю, проте вряди-годи Сократ кліпав і ворушив губами. Учневі його гримаси були неприємні — здавалися несмаком, та він не знав, чим той бюст замінити і, не маючи іншого виходу, мусив терпіти. До того ж не хотілося зайвий раз турбувати Ґерберта. Згодом пацієнт звик до Сократа і лише тоді, коли хотів почути щось дуже важливе, ходив перед ментором та говорив до нього, не дивлячись йому в обличчя, ніби розмовляв сам із собою. Зараз псевдо-Сократ, здавалося, вагався, ніби не міг знайти відповіді на складне запитання.
— Можливо, моя відповідь тебе не задовольнить. Однак людині не варто знати все про свій тілесний і духовний механізм. Абсолютне пізнання — то межа людських можливостей, і сприймати це особливо складно тому, хто не звик підкорятися будь-яким обмеженням. Це по-перше. По-друге, імена зберігаються інакше, ніж усі інші поняття, втілені у слова. Чому? Бо імена не становлять жодної цілісної системи. Адже вони суто умовні. Кожна людина якось називається, проте вона могла б називатися зовсім інакше і бути при цьому тією ж самою. Власні імена залежать від випадку, і дають їх батьки. Тут нема закономірності. Коли дозволиш зробити невеличке філософське узагальнення, я поясню тобі, що існують лише певні речі та зв’язки між ними. Бути людиною — це те саме, що бути певною річчю, незалежно, жива вона чи ні. Бути братом чи сином — це вже певна інформація про родинні зв’язки. Досліджуючи немовля всіма можливими методами, виявивши в ньому все, дійдеш до його спадкового коду, але імені не дізнаєшся ніколи. Світ можна пізнати. Натомість до імені можна лише звикнути. У звичайному житті цієї різниці майже не відчуваєш. Однак той, хто двічі прийшов у світ, відчуває це на собі. Ймовірно, ти згадаєш, як тебе звати. Це може статися щомиті. А може не статися взагалі. Тож я порадив би тобі взяти тимчасове ім’я. У цьому не буде нічого нечесного чи фальшивого. Ти опинишся в ситуації власних батьків, які стояли над твоєю колискою. Вони також не знали перед тим, як побратися, яке ім’я тобі дадуть. Зробивши вибір, вони через багато років й уявити не могли б, що ти колись мав якесь інше ім’я, а не те, що вони тобі дали.
— Ти говориш, як Піфія[27], — відказав пацієнт, силкуючись приховати, як прикро він уражений словами про свою смерть.
Не розумів, чому так реагує на добре знаний факт. Власне, мав би відчувати безмежне щастя воскреслого з мертвих.
— Мене хвилює не ім’я. Знаю, моє прізвище починалося на П. Воно мало від п’яти до восьми літер. Парвіс або Піркс. Знаю, що решту загиблих врятувати не пощастило. Було б краще, якби мені не показували того списку.
