Я знову запав у тяжку зажуру, з якої, власне, й не виходив, відколи мене замкнули в царській гробниці, і яка, наскільки я пригадую, тривала певний час і після того, як я звідти вийшов.
Зненацька я сказав Ромілаю:
— Чоловіче, царева смерть не була нещасливим випадком.
— Що твоя каже, пане?
— Цар загинув не внаслідок нещасливого випадку. Це влаштували умисне, я майже переконаний. Тепер вони казатимуть, що небо покарало його за Атті, за те, що він тримав її в підвалі палацу. Ти ж бо знаєш, убити людину для них нічого не варто. Вони думають, я буду слухняніший, ніж Дафу. Чи ти гадаєш, вони на таке нездатні?
— Моя думай, що здатні.
— Авжеж, здатні, та ще й як здатні. Якби мені потрапив до рук котрийсь із тих двох, я б його розчавив, як порожню бляшанку від пива.
Я стулив долоні, показуючи, що я з ними вчинив би, вищирив зуби й загарчав. Мабуть, я все-таки дещо запозичив від левів, та оскільки я не мав тривалого досвіду спілкування з ними, то, на відміну від Дафу, взяв від них не силу та граційність рухів, а їхню лютість і невблаганність. Коли людина потрапляє в незвичні обставини, вона не може вгадати, які саме риси чужого впливу на ній відіб’ються. Мабуть, Ромілаю був прикро вражений таким раптовим переходом від журби до вибуху мстивої люті, але думаю, він розумів і те, що я не владав своїми почуттями та вчинками; будучи людиною великодушною, мудрою і добрим християнином, він, гадаю, не засуджував мене за ці вибрики.
— Нам слід подумати про те, як винести звідси ноги, — сказав я. — Нумо обміркуємо становище. Де ми перебуваємо? Що ми можемо вдіяти? І що ми маємо?
— Моя май ніж, — сказав Ромілаю і показав свого мисливського ножа — він зумів сховати його у своїй чуприні, коли Бунамові люди схопили його на околиці села.
— Ну, ти молодець, — мовив я і, взявши у нього ніж, змахнув ним, мов угороджуючи в чиїсь груди.
— Краще колупай, — порадив мій супутник.
— Атож, думка слушна. Ти маєш рацію. Ех, якби мені зараз попався Бунам! — сказав я. — Але то була б розкіш. Помста — розкіш. Мені слід бути хитрішим. Ти зупиняй мене, Ромілаю. Ти повинен стримувати мене. Ти ж бачиш, що я сам не свій, правда ж, бачиш? Цікаво, що там у сусідній кімнаті?
Ми почали уважно обдивлятися стіну і майже відразу високо вгорі знайшли між кам’яними плитами шпарину й стали по черзі колупати в ній ножем. Коли працював Ромілаю, я або тримав його на руках або опускався навкарачки, і він стояв у мене на спині. Стояти на моїх плечах йому було б незручно через низьку стелю.
— Атож, хтось пошкодив блок на отій споруді в хопо, — міркував я вголос.
— Може, й шкодив, пане.
— Ніяких «може»! А навіщо тоді Бунам звелів схопити тебе? Бо вони влаштували змову проти Дафу й проти мене. Звичайно, й цар накликав на мою голову багато лиха, дозволивши мені перенести Мумму. Це він-таки зробив.
Ромілаю все розколупував і розколупував дірку, повертаючи ніж у застиглому вапні, а потім вишкрібаючи лезом порох і струшуючи його наниз пальцем. Порох сипався на мене.
— Але цареві й самому постійно загрожувала смерть, а коли він так жив, то і я міг так жити. Він був моїм другом.
— Він — твоя другом?
— Любов виявляється іноді й так, чоловіче, — пояснив я. — Думаю, мій батько хотів би, я навіть певен, він хотів би, щоб у тому чорториї поблизу Платсбурґа втопився я, а не мій брат Дік. Та хіба це означає, що він мене не любив? Аж ніяк. Адже я теж доводився йому сином, і старому було, мабуть, дуже прикро, що він цього бажає. І якби й справді втопився я, він журився б не набагато менше. Він любив обох своїх синів. Але Дік повинен був жити. Він оскаженів лише один раз у своєму житті; може, через те, що викурив цигарку з марихуаною. І за ту одну цигарку йому довелося сплатити надто високу ціну. Повір, я не звинувачую нашого старого. Життя є життя. І яке ми маємо право дорікати життю?
— Ага, пане, — сказав Ромілаю.
Він ретельно колупав стіну, і я знав, що він мене не слухає.
— Як ми можемо йому дорікати? Воно заслуговує на нашу пошану. Воно робить те, що належить йому робити — і більш нічого. Я розповідав чоловікові, який лежить тепер за стіною, що в мені озивався внутрішній голос і знай повторював: «Я хочу!» Чого він хотів?
— Ага, пане. — І на мене посипалася нова порція вапняного пороху.
— Він хотів реальності. Скільки нереальності міг я витримати?
Ромілаю все колупав і колупав стіну. А я стояв навкарачки і говорив у підлогу.
— Нас привчили думати, що благородство — це щось нереальне. Але воно є таке, яке воно є. Ілюзія зовсім в іншому. Нас переконують, ніби ми прагнемо ілюзій — нових і нових ілюзій. А я, наприклад, зовсім їх не прагну. Нам твердять: «Мисліть грандіозно». Це ще одна нісенітниця, ще одне пусте гасло. Але велич — це щось зовсім інше! Їй-Богу, інше! Я маю на увазі не роздуту, розбухлу, фальшиву велич. Ідеться не про гонор, не про те, щоб випинати своє черево скрізь і всюди. Та оскільки в кожному з нас закладено всесвіт, він дає про себе знати. Ми невід’ємні од вічности, і вона вимагає своєї частки. Ось чому люди не хочуть миритися зі своєю нікчемністю. І я мусив знайти для себе якийсь вихід. Можливо, мені слід було залишитися вдома. Можливо, я мав би навчитися цілувати землю. (Я поцілував її тепер.) Але мені здавалося там, удома, що я ось-ось вибухну. О Ромілаю, який жаль, що я не встиг повністю розкрити своє серце тому чоловікові. Його смерть глибоко вразила мене. Ніколи не почував я себе так зле. Але я віддячу тим падлюкам, якщо мені випаде така нагода, ох, і віддячу!
Ромілаю спокійно колупав і колупав стіну, потім припав оком до дірки й тихо сказав:
— Моя бачу.
— Що ти бачиш?
Він нічого не відповів і зліз із моєї спини. Я звівся на ноги, обтрусився від пороху й заглянув у дірку. По той бік стіни я побачив тіло мертвого царя, загорнуте в шкіряний саван; обличчя не видно було, бо його затуляв краєчок савана. Ноги біля ступнів і на стегнах були стягнуті ремінцями. Бунамів поплічник виконував обов’язки сторожа смерти й сидів на ослінчику біля дверей. Він спав. У обох кімнатах було дуже жарко. Біля вартового стояли два кошики з холодним смаженим ямсом, а до ручки одного з кошиків було прив’язане дитинча лева, ще плямисте, як то властиво зовсім малим левенятам. Я прикинув, що віку йому було тижнів два або три. Бунамів попихач спав міцно, хоча сидів на ослінчику без спинки. Його руки безвільно обвисли, долоні з набряклими венами майже торкалися землі. З ненавистю дивлячись на нього, я сказав подумки: «Стривай-но, доберуся я до тебе, мерзотнику!» Світло, просотуючись у приміщення, створювало такі химерні відтінки, що сторож смерти виглядав єдвабно-білим; тільки ніздрі та рубці на щоках були чорні.
«Я ще влаштую тобі похорон!» — пообіцяв я йому.
— Ну, Ромілаю, поворушімо мізками. Ми тепер поведемося інакше, ніж у ту першу ніч, коли нам підкинули труп мого попередника сунго. Нумо поміркуємо. По-перше, мене ладять у наступники престолу. Отже, поки що вони мене не вб’ють, адже я маю стати головною персоною в племені, і вони нізащо не відмовляться від пишної церемонії, якою коронують своїх царів. Вони вже мають левеня, в якому оселиться душа мого друга, отже, баритися не стануть, і нам теж баритися не слід. Ми повинні випередити їх, чоловіче.
— А що твоя робити? — спитав Ромілаю, стривожений моїм тоном.
— Ми чкурнемо звідси, бо іншої ради в нас немає. Як ти гадаєш, ми дійдемо до Бавентаї, отак, як ми є?
Мій супутник не знав, що мені відповісти, чи не хотів, і я запитав:
— Ти думаєш, у нас нічого не вийде, так?
— Твоя хворий, — сказав Ромілаю.
— Ет! Я зможу дійти, якщо ти зможеш. Мені досить тільки завестися. Ти хіба досі мене не вивчив? Та я здатний, ідучи на руках, перетнути Сибір. Зрештою, друже, вибору в нас немає. А в такі хвилини виявляються найкращі мої якості. Я ніби маю в собі заряд прихованої життєвої снаги. Дорога буде тяжка, ну то й нехай! Ми прихопимо отой ямс. Це нам допоможе. Ти ж тут не залишишся без мене, чи не так?
