Спершу крізь вузький отвір хопо проскочили, охоплені нестямним жахом, самець і три кози, потім надбіг табун дрібної звірини; вони посунули у відчинені ворота, мов натовп переселенців. Далі з трави виринула сторожка гієна і, на відміну від інших звірів, які не знали, що ми тут, зиркнула на нас і ощирила пащу бридким, мов у вампіра, вищиром. Мені закортіло чимось пожбурити в неї. Але напохваті нічого не знайшлося, і я лише плюнув униз.
— Лев — онде він, лев!
Цар випростався, показуючи кудись пальцем, і я побачив, як ярдів за сто від нас ворушиться трава — то було не поривчасте пульсування під натиском звіриного дріб’язку, а кругове важке погойдування, спричинене могутнім тілом.
— Ви думаєте, це Гміло? Невже то справді він? Ви зловите його, царю. Я знаю, ви його зловите.
Я звівся на ноги, стоячи на вузенькій смузі помосту, що виступала з-під стріхи. Говорячи, я розтинав повітря рукою, вниз і вгору.
— Сядьте, Гендерсоне, — сказав він.
Проте я ступив крок до нього, і тоді він крикнув на мене; його обличчя було сердите. Отож я присів навпочіпки і стулив губу. Кров у мене кипіла, ніби текла не в жилах, а у відкритих жолобках під палючим сонцем.
А цар тим часом ступив на тонку жердину, двічі обмотав навкруг руки линву, на якій висіла клітка, і став розв’язувати вузол, що на нього спирався головою, коли ми сиділи й чекали. Клітка з її великими та нерівними лозяними вічками, обтяжена кам’яними грузилами у формі підків, звисала з грубшої і не такої гнучкої жердини. Якби не камені, то клітка могла б видатися майже невагомою; вона була зроблена наче з самого повітря — так португальський військовий корабель здається виготовленим з води. Цар скинув капелюха — він би йому заважав, — і голубе повітря ніби згустилося навколо кучми густого чуба, що стримів над його черепом не більше, ніж на одну восьму дюйма, — так буває, коли запалюєш у лісі кілька чорних прутиків, і голубінь навколо них починає зморщуватися.
Від пекучого сонця й перенапруги моє обличчя перекривилося, коли я визирнув з-під затінку стріхи, і моя голова зависла над закутнем хопо, мов чудернацька паща, які зображують на розтрубах ринв. Сонце пряжило так нещадно, що я відчував, як моя шкіра шкварчить і на ній утворюються опіки. Незважаючи на гучний гармидер, який здіймали загонщики, все ще було чути сюрчання цикад, що закручувалося в оті дивовижні спіралі. На скельному боці хопо камінь виявляв свою незламну вдачу. Він мурмотів, що не пропустить нікого й нічого. Всі істоти й усі речі повинні зупинитися перед ним. Дрібненькі квіти кактусів в ущелині, — якщо то були квіти, а не ягоди, — пінилися червоною барвою, а їхні шпичаки вгородилися мені в тіло. Вся природа, здавалося, заговорила до мене. Я мовчки запитував її, чи все обійдеться гаразд для царя, якого опанувала божевільна думка, що він повинен ловити левів. Але відповіді я не дістав. Речі озивалися до мене не для того, аби мені щось повідомити. Вони лише заявляли про своє існування, кожна на свій манір. Про царя мови не було. Отож я сидів там навпочіпки, хворий від спеки й страху. Почуття любови до царя витіснило з моєї душі решту почуттів, пригнітило мою здатність сприймати те, що відбувалося навколо мене.
Загонщики наближалися — з барабанним гуркотом, суремними згуками, з криками, брязкотом і атуканням; ті, які йшли останніми, вистрибували з трави — вона була їм по плечі — і видобували з червонястих сурем, покритих зеленими окислами, різкі деренчливі звуки. Бахкали постріли в повітря — можливо, стріляли з моєї рушниці, обладнаної оптичним прицілом. А ті, які йшли попереду, вимахували списами.
— Грива! Ви бачите гриву, Гендерсоне?
З линвою, намотаною на руку, Дафу ступив на нижню жердину, й камені-грузила стукнулись один об один майже в нього над головою. Мені було нестерпно дивитись, як він балансує на жердині, не набагато товщій за палицю, а вгорі над ним цокотять та обкручуються важкі камені, звисаючи торочками з округлого, відкритого дна клітки-пастки. Будь-який з тих каменів міг оглушити його.
— Царю, я не можу на це дивитися. Ради Бога, будьте обережні! З цим причандаллям жарти погані.
«Хіба мало того, що цей благородний чоловік ризикує життям, маючи справу з таким недосконалим приладдям? — думав я. — І йому нема потреби збільшувати небезпеку, яка й так йому загрожує».
Та, мабуть, уникнути небезпеки в цьому ділі було ніяк не можна. До того ж, балансуючи на тонкій жердині, цар здавався цілком упевненим у собі. Камені-грузила конвульсивно обкручувалися щоразу, як цар тягнув до себе або попускав линву. Цей грубий, але досить складний пристрій з цокотінням обертався то в той бік, то в той, і мережана тінь на землі теж оберталася.
Серце моє билося не частіше, ніж ударів двадцять на хвилину, і я майже не усвідомлював, ні де я, ні що навколо мене діється. Всю свою увагу я зосередив на тому, щоб не відводити погляду від царя, ладен кинутися вниз по драбині, якби він упав. Потім, десь на межі непритомности, я почув гарчання і, стоячи навколішках на тому накритому стріхою сідалі, глянув просто у величезну, люту, обрамлену шерстю лев’ячу пащу. Вона була поморщена, перекривлена; грізна смерть зачаїлася в отих зморшках. Губи були розтягнуті над вищиреними зубами, і до мене долинув подих звіра — гарячий, як забуття, смердючо-солоний, мов кров. Я почав молитися:
— О, Господи, навіть якщо Ти ставишся до мене погано, не допусти, щоб оті зуби перемололи мене на купу м’яса. Оборони й царя. Покажи йому Твоє милосердя!
І тут у мене майнула ще одна думка: мабуть, усьому людству було б корисно подивитися зблизька на такого лютого хижака, як той лев, що ричав під нашим помостом, — чи не впізнало б воно в ньому свій образ? Я так виразно бачив очі, які палахкотіли шаленою люттю, аж спробував переконати себе, що тільки видіння бувають такими моторошно-реальними. Але це було не видіння. Гарчання звіра скидалося на голос самої Смерти. І пригадалося мені, як я запевняв свою кохану Лілі, що люблю реальність. «Я люблю її більше, ніж ти», — казав я. Неправда, я завжди віддавав перевагу нереальності. Саме нереальність складала програму мого життя, шалапутного, але переповненого любов’ю до вічности. Та грізні лев’ячі рики били мене в потилицю, наче молотом, і незабаром усі думки повилітали з моєї голови. Заплетені ґратами ворота на виході з хопо опустилися. Дрібна звірота ще втікала, прослизаючи хутряними струмочками крізь вічка, вистрибуючи й корчачись, судомно звиваючись. Лев теж промчав під нами і всією своєю вагою кинувся на ґрати. Гміло це був чи не Гміло? Мені казали, що вуха в Гміло підрізано, коли він був дитинчам, перед тим, як Бунам випустив його на волю. Але для того, щоб зблизька подивитись на його вуха, треба було спіймати звіра. Звичайно, це міг бути й Гміло. Стоячи за опущеними ґратчастими ворітьми, тубільці підколювали його списами, а він бив лапою по держалнах і намагався перекусити їх зубами. Але рухи в воїнів були надто спритні. Сорок чи й п’ятдесят гострих наконечників штрикали його з першого ряду, а з задніх рядів летіло каміння, і коли якась каменюка влучала в лева, він струшував величезною головою, що була прикрита рудою зваляною гривою, завдяки якій такими величезними здавалися його лопатки. Підтягнуте черево в нього було охоплене торочками, а передні лапи скидалися на ноги ескімоса в оленячих штанях. Супроти цього звіра Атті видалася б не більшою, ніж рись.
Балансуючи на жердині у своїх пантофлях, Дафу відмотав з руки одне кільце линви; клітка-пастка схитнулася, камені заторохтіли, і це привернуло увагу лева. Загонщики закричали Дафу: «Єніту лебаг!» Не глянувши на них і міцно тримаючи в руці линву, він повернув основу клітки, яка була тепер на рівні його очей. Коли пристрій обертався навколо своєї вертикальної осі, камені бились один об один; лев звівся на задні лапи і спробував ударити передніми по грузилах. З гурту загонщиків виринув пофарбований у біле Бунамів помічник; він стрибнув уперед і тупим кінцем списа вдарив лева під вухо. Той пройдисвіт виквацявся в крейду з голови до ніг, вона вже вкрилася брудом і стала схожа на шкіру козеняти; чуб у нього теж був обліплений крейдяною пастою. Я відчув, як лев усією своєю вагою навалився на стовпи, що підпирали поміст. Ті стовпи були не товщі за диби, і коли звір ударився об них тілом, вони задрижали. Мені здалося, що вся споруда зараз обвалиться, і я припав до підлоги; в мене виникло дивне відчуття — ніби я лежу на верхній площадці водонапірної вежі, а товарний поїзд, зійшовши з рейок, з розгону врізався в неї, розбивши її на друзки, і тонни води бурхливим потоком шугнули вниз, підхопивши мене, мов скіпку. Жердина під ногами в Дафу захиталася, але він утримався на ній, балансуючи линвою та підвішеною на линві кліткою.
