На обличчі в мого супутника не відбилося навіть найменшої радости, коли я сказав про подарунок. Навпаки, воно ще дужче збіглося зморшками, а що я вже добре його вивчив, то сказав:

— К бісу, хлопче, ну чого ти став такий тонкосльозий? Чого плачеш?

— Твоя в біді, пане, — сказав він.

— Та хіба я цього не знаю? Мабуть, я надто впертий, і життя вирішило вжити проти мене суворих заходів. Я звик слухатися лише свого внутрішнього голосу, Ромілаю, — отже, так мені й треба. А що, друже, у мене поганий вигляд?

— Ажеж, у твоя вигляд погана.

— Мої почуття завжди відбивалися в мене на обличчі, — промовив я. — Таким я вродився. Тебе налякала Ота жіноча голівка, яку вони нам показали?

— Їхня, мабуть, хоче твоя убий.

— Скидається на те, адже актор з цього Бунама кепський. Дуже-бо він схожий на скорпіона. Але ти не забувай, що я — сунго. Хіба Мумма не захищає мене? Може навіть, моя особа священна. Крім того, їм знадобиться не менше двох душогубів, щоб упоратися з моєю двадцятидводюймовою шиєю. Ха-ха! Не турбуйся за мене, Ромілаю. Як тільки я закінчу справи з царем і допоможу йому зловити свого таточка, я прийду в Бавентаї, і ми там зустрінемося.

— Дай Боже, щоб його лови батька скоріш, — сказав Ромілаю.

Коли я заговорив з царем про Бунама, він засміявся.

— Ось упіймаю Гміло, і я тут — повноправний володар, — сказав він.

— Але ж цей звір і досі полює собі в савані, — заперечив я, — а ви поводитеся так, ніби він уже сидить у вас у клітці.

— Леви рідко міняють місце, де вони живуть, — сказав Дафу. — А Гміло ходить поблизу. Не сьогодні-завтра мої люди його перестрінуть. Напишіть-но ви краще листа своїй жінці, — порадив мені Дафу, тихо засміявшись.

Він лежав на своїй зеленій канапі в оточенні чорних, як смола, голих красунь.

— Сьогодні я їй напишу, — сказав я.

І пішов наниз снідати з Бунамом і Хорко. Хорко, Бунам та його чорношкіряний поплічник, як і щодня, чекали мене, сидячи за картярським столом у затінку під парасолею. Ми обмінялися звичними привітаннями.

— Доброго ранку, панове.

— Асі сунго, — відповіли вони.

Мені весь час не давала спокою думка про те, що ці люди чули, як я ричав, і відчували, звичайно, як від мене смердить левом. Але я тримався зухвало й невимушено. Бунам поглядав на мене дуже рідко, і в його погляді я завжди читав погрозу. «Ліпше ти мене не чіпай, — думав я. — Ще хтозна, як воно все обернеться, і, може, ти перший попадешся мені в руки». Хорко, навпаки, завжди поводився дуже приязно: висолоплював свого червоного язика і перехилявся через стіл, спираючись на нього суглобами пальців, круглими, як м’ячі, аж поки стіл починав хитатися під його вагою. Під прозорим шовком парасолі панувала атмосфера інтриги, а тим часом почет Хорко робив усе, щоб нас розвеселити й розважити: танцюристи й танцівниці вистрибували під гарячим сонцем, блискаючи босими ногами з-під довгих спідниць, старий музика цигикав на своїй дикунській віолончелі, а решта били в барабани та дуділи в ріжки на подвір’ї палацу, де громадилися вапнякові брили, схожі на закам’янілі людські мізки, та росли в угноєному ґрунті ясно-червоні квіти.

Поснідавши, я приступив до своїх щоденних обов’язків — вирушив роздавати воду. Дужі жінки з глибокими продавинами на плечах від жердин понесли мене вуличками села, де глина, розтовчена безліччю ніг, давно вже перетворилася на дрібнесенький порох. Одинокий барабан бухкав позад мене; здавалося, він остерігав людей, щоб вони тримались якнайдалі від цього Гендерсона-сунго, рознощика лев’ячої зарази. Люди й тепер збігалися повитріщатись на мене, але вже не такими юрмами, як у перші дні, не виявляли вони й особливого бажання, щоби божевільний повелитель дощу покропив їх водою. Та коли мій кортеж підійшов до купи гною в центрі села, де містився суд, я умисне вибрався з гамака й став розбризкувати воду на всі боки. Ніхто не кричав від радости, але ніхто й не протестував. Суддя в своєму малиновому халаті всім своїм виглядом показував, що він би зупинив мене, якби мав таке право. Проте він мовчав. Обвинувачуваний з дерев’яним кляпом у роті уткнувся обличчям у стовп, до якого був примоцований.

— Сподіваюся, тебе виправдають, хлопче, — сказав я йому й заліз у свій гамак.

Того полудня я написав Лілі такого листа:

«Золотко, ти, мабуть, турбуєшся за мене, але я переконаний: ти ніколи не сумнівалася в тому, що я живий».

(Лілі твердить, ніби в будь-яку хвилину може сказати, як мені ведеться. Вона обдарована своєрідною і винятковою інтуїцією кохання.)

«Політ до Африки був надзвичайно видовищним».

(Так ніби я проник усередину велетенського самоцвіта й вільно там ширяв…)

«Ми — перше покоління людей, які мають змогу милуватися хмарами не тільки знизу, а й згори. Як нам пощастило! Колись людські мрії злітали вгору. Тепер вони пориваються не лише у височінь, а й униз. Це має призвести до не знаю яких, але дуже істотних змін у нашому сприйнятті світу. Для мене вся подорож була наче сон. Дуже сподобався Єгипет. Люди в простих білих накидках. Гирло Ніла згори було схоже на розплутану мотузку. Подекуди долина буяла зеленню, а подекуди була жовта. Водоспади здавалися струменями зельтерської води. А коли літак приземлився в глибині справжньої Чорної Африки і ми з Чарлі вирушили далі, то все виявилося не таким, яким уявлялося мені вдома».

(Коли я ввійшов у дім до старої жінки і вдихнув сморід, то відразу зрозумів, що повинен або знайти якийсь вихід зі своєї безвиході, або визнати поразку.)

«Чарлі мав багато роботи в Африці. Я прочитав «Перші кроки по Східній Африці» Бертона та «Щоденника» Спіка, але не зійшовся поглядами в жодному питанні ні з ними, ні з Чарлі й тому вирішив мандрувати сам. Бертон був про себе дуже високої думки. Він чудово фехтував на рапірах та шаблях і розмовляв усіма мовами. Мені здається, що вдачею він скидався на генерала Макартура: йому страшенно хотілося залишити помітний слід у історії і бути схожим на героїв античної Греції та Стародавнього Риму. Особисто для себе я мусив обрати інший шлях, який більше відповідав би моїм уподобанням. Генії теж прагнуть до простоти».

(Коли Спік повернувся до Англії, він пустив собі кулю в лоб. Я пощадив Лілі, не повідомивши її про цю деталь у його біографії. Під геніями я розумію таких людей, як Платон або Ейнштейн. Ейнштейн потребував тільки світла. Чи можна уявити собі простіші запити?)

«Я зустрів тут чоловіка на ім’я Ромілаю, і ми заприятелювали, хоча спершу він остерігався мене. Я попросив його привести мене в такий куточок Африки, куди ще не проникла цивілізація. Таких куточків залишилося дуже мало. Тут повсюди виникають сучасні держави, шириться освіта. Мені доводилося стрічати досить освічених африканських вождів, а нині я гість тубільного царя, який мало не доктор медицини. Одначе, поза всяким сумнівом, мені пощастило звернути з торованого шляху, і за це я повинен дякувати Ромілаю (він чудовий хлопець) і — непрямо — самому Чарлі. Довелося мені пережити й жахливі хвилини, і я ще не пройшов усіх випробувань. Не раз душа могла вилетіти з мене так само легко, як із рота в риби вилітає повітряна бульбашка. А знаєш, Чарлі, по суті, не така вже й погана людина. Проте мені не слід було приєднуватися до молодят, які вирушили у весільну подорож. Я був п’ятим колесом до воза. Дружина Чарлі належить до тих лялечок, яких можна побачити на Медісон-авеню і які виривають собі кутні зуби, щоб мати модний вигляд (запалі щоки)».

(Але я, згадуючи про ту подорож тепер, усвідомлюю, що молода ніколи в світі не простила б мені за мою поведінку на весіллі. Я був старшим дружком, і я нехтував свої обов’язки й не лише в ту хвилину, коли забув її поцілувати, а й уже після церемонії, коли ми їхали до ресторану Джеміньяно і я чомусь опинився в кебі на самоті з нею, а не з Чарлі, як мені належало. В моїй внутрішній кишені лежав згорнутий У рурочку нотний запис — «Турецьке рондо» Моцарта для двох скрипок. Я був уже п’яний — дивно, як мені ще вдалося відбути урок музики. В ресторані я поводився нестерпно. Я запитав: «Це який сир — пармезан чи рензо?» — і виплюнув його на скатерть, а тоді висякався в свою хусточку. Чорти б забрали мою пам’ять за таку її точність!)