Ні, терпцю до читання в мене ніколи не вистачало, і був час, коли я залюбки згодував би всі батькові книжки свиням, якби знав, що з цього їм буде користь. Перед такою кількістю книжок я просто губився. Тільки-но починав читати щось про Францію, як виявлялося, що я нічогісінько не знаю ні про Рим, який має давнішу історію, ні про ще давнішу Грецію, ні про Стародавній Єгипет, — і так мені доводилося відступати назад у часі аж до первісного хаосу. Щиро кажучи, мені бракувало знань, щоб прочитати бодай одну книжку. Справді цікавими видалися мені лише такі речі, як «Романтика хірургії», «Тріумф над болем» та життєписи лікарів: Ослера, Кашінга, Земмельвайса і Мечникова. А внаслідок свого захоплення Вілфредом Ґренфеллом я також зацікавився Лабрадором, Ньюфаундлендом, Полярним колом і, як наслідок, ескімосами. Я мав надію, що Лілі розділить мій інтерес до ескімосів, та вона лишилася до них байдужа, і я був вельми розчарований. Ескімоси дуже близькі до первісної людської суті, і я гадав, що вони припадуть їй до серця, адже вона в усьому якраз і прагне докопатися до основ.

Може, прагне, а може, й ні. Вона часто буває неправдива. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, як вона брехала мені про своїх женихів? І я не певен, що Газард справді підбив їй око, коли вони йшли вінчатися. Хіба я можу вірити їй на слово? Адже сказала вона мені, що її мати померла, тоді як та стара жінка була ще жива. Збрехала Лілі й про килим, бо то був той самий, на якому її батько пустив собі кулю в лоб. У мене спокуса заявити, що любителі високих ідей, як правило, бувають неправдиві. Атож, ідеї часто штовхають людей на брехню.

Лілі почасти ще й шантажистка. Ви знаєте, я ніжно люблю цю здоровенну дівку, і мені буває іноді приємно думати про неї по частинах. Я починаю з долоні, або зі ступні, або навіть з пальця ноги і переходжу до всіх органів та суглобів. Це втішає мене неймовірно. Одна грудь у неї менша, ніж друга, так наче одна з них старша, а друга — молодша; її тазові кістки прикриті плоттю не дуже щедро, в тих місцях вона майже худа. Але загалом тіло в неї ніжне й гарне. Коли вона блідне, — а блідне вона замість червоніти, — її обличчя стає біле-біле, і це зворушує мене до глибини душі. Одначе вона нерозсудлива, й марнотратна, і не вміє дотримувати чистоти в домі, і вдає з себе актрису, і визискує мене. Перед тим, як ми побралися, я написав для неї зо два десятки листів, адресованих у всі кінці світу, в державний департамент і в дванадцять чи й більше місій. Лілі використовувала мене як писаря і як живий довідник. Вона збиралася їхати то до Бірми, то до Бразилії, і за кожним таким наміром ховалася погроза, що я вже ніколи її не побачу. Мовляв, я сиджу сидьма на одному місці. Я не маю права примушувати її скніти в оточенні цих людей. Та коли після весілля я запропонував їй провести наш медовий місяць, розбивши табір у стійбищі ескімосів, вона й слухати про це не захотіла. А я на той час прочитав (повертаючись до теми книжок) ще й Фрейхена та Гонтрана де Понсена і вирішив пожити взимку в природних умовах. За допомогою тільки ножа я збудував іглу, й коли температура впала до нуля[19], ми з Лілі посварились, бо вона відмовилася привести в іглу дітей і спати там зі мною під шкурами, як то заведено в ескімосів. А мені дуже хотілося спробувати.

Я переглянув усе читво, яке дав мені Дафу. Я думав, що десь там написано про левів, і гортав сторінку за сторінкою, але про левів — жодного слова. Мене почав змагати сон, і я мало не стогнав, відчуваючи, що нездатний перетравити такі важкі матерії в цей спекотний африканський день, коли небо здавалося не синім і не голубим, а радше білим, як пшеничний спирт. Стаття, на якій я зупинив свій вибір, бо перший абзац видався мені легким, була підписана прізвищем Шемінський, але виявилася вона аж ніяк не легкою. Проте я мучився з нею, аж поки наштовхнувся на термін Оберштейнера «аллохірія», і тут терпець у мене луснув. «Чорти б забрали весь цей учений мотлох! — подумав я. — Коли я сказав цареві, що хочу бути лікарем, то це зовсім не означає, що я ним уже став. Треба буде виправити його помилку». Писанина, яку він дав мені читати, була для мене майже незбагненна.

І все ж таки я напружив усі свої таланти, щоб розібратися в ній бодай трохи. Проглянувши через п’яте-десяте Оберштейнерову аллохірію, я таки щось утямив то з того абзацу, то з того. Ішлося там переважно про взаємозв’язок між тілом і мозком, підкреслювалася важливість пози, говорилося про плутанину між правим і лівим, про всілякі викривлення та деформації чуття. Так, людина з цілком нормальною ногою може бути переконана, що в неї слоняча нога. Ці спостереження видалися мені досить цікавими, а кілька описів були зроблені бездоганно. І думки мої снувалися приблизно так: «Мені конче треба прочистити, прояснити, освіжити свою кляту тяму; я повинен зрозуміти, до чого хилить той чолов’яга, бо від цього, можливо, залежить — жити мені на світі чи не жити». Отаке було моє щастя, хай йому грець! Не встиг я натішитися з того, що нарешті потрапив у обставини, де життя було спрощене до такої міри, що — нарешті! — я міг дати йому раду, і ось сиджу у ветхому палаці дикунського царя, і голова моя тріщить, а мозок розпачливо борсається, намагаючись продертися крізь хащі вкрай спеціалізованих статей з медицини. Мабуть, у Африці лишилося не так багато негритянських правителів, котрі не здобули освіти, і чи не в усіх політичних школах навчаються gens de couleur[20], і дехто з них уже здійснив великі відкриття. Але я не чув про жодного, хто повторив би життєвий шлях царя Дафу. Отже, можна було припустити, що він входив до спілки, яка складалася з нього одного. Це тільки підтверджувало мої побоювання, що взаємини з ним можуть закінчитися для мене погано, бо марно вимагати розважливості від людини, яка утворює клас із однієї особини. Я знаю це з власного досвіду, адже й сам я становлю єдиний елемент певного класу.

То був один із найспекотніших днів; я саме перепочивав після статті Шемінського, розкладаючи пасьянс та важко відсапуючись, коли над ним нахилився, і тут до моєї кімнати, що містилася на першому поверсі палацу, увійшов царський дядько Хорко. Його супроводжували Бунам і постійний чорно-шкіряний супутник чи помічник верховного жерця. Ці троє відступили вбік і пропустили вперед четверту особу, літню жінку, схожу на вдову. Щодо вдів помилитися важко. Чоловіки привели її до мене, і з того, як вони стали збоку, було очевидно, що головний відвідувач — вона. Я хотів підвестися на ноги, але схитнувся і мало не впав — простір у кімнаті був досить обмежений, і значною мірою його вже заповнювали Тамба та Бебу, що лежали на підлозі, і Ромілаю — він сидів у кутку. Отож тепер нас було аж восьмеро в кімнаті, замалій і для одного мене. Прикріплене до стіни ліжко винести було не можна. Щойно перед тим я відсунув убік книжки Дафу і сидів, прикритий шкурами та якимись лахами, замислений, схилившись над чотирма рядочками нерівно розкладених карт. І ось переді мною постала літня жінка в сукні з торочками, що звисали з її плечей десь до половини стегон. Одне за одним увійшли вони до кімнати з розпеченого полуденним африканським сонцем дня, а що я з картярською зрячою сліпотою саме пильно вдивлявся в брудно-червоні чирви та бубни і в чорні вина та жири, намальовані на глянсуватому білому тлі, то я не зміг відразу зосередити погляд на жінці. Але потім вона підступила до мене ближче, і я побачив, що в неї кругле, хоч і не бездоганно кругле, обличчя. З одного боку його симетрія була порушена. Біля щелепи. Ніс у неї був кирпатий, губи товсті, а на обличчі такий вираз, ніби вона пропонувала це обличчя мені. У роті в жінки бракувало кількох зубів, але я впізнав її відразу. «Еге, — подумав я, — та це ж родичка Дафу. Мабуть, його мати». Я побачив риси схожості у спадистому лобі, в губах, у червонястих півколах під очима.

— Ясра. Цариця, — сказав Хорко. — Мама Дафу.

— Ваш візит для мене велика честь, пані, — сказав я.