— Моє прізвище Гендерсон, — підказав я.

Поза, в якій лежав Дафу, і те, як він посмоктував люльку, не залишали сумнівів: він пильно вивчає мене і намагається збагнути, що я за людина.

— Дякую, пане Гендерсон. Я відразу мусив би запитати, як вас звуть. Перепрошую, що знехтував вимоги чемности. Але я надто схвильований, що ви тут і я маю нагоду поговорити англійською мовою. В школі я й гадки не мав, скільки всякого мені бракуватиме, коли я сюди повернуся. Ви — перший цивілізований гість.

— А що, тут буває не багато людей?

— Ми свідомо обрали собі таку долю. Ми воліли жити в усамітненні й живемо так уже протягом багатьох поколінь. У цих горах ми дуже надійно сховані. Ви здивовані, що я розмовляю по-англійському? Думаю, що ні. Ви ж бачилися з моїм другом Ітело, і він вам, звичайно, про все розповів. Я в захваті від цієї людини. Яка мужня вдача! Ми чимало пережили вдвох. Я неабияк розчарований, що мені не вдалося здивувати вас своїм знанням англійської мови, — сказав він.

— Не турбуйтеся, я вже мав досить підстав для подиву, — сказав я. — А про те, що ви з ним навчалися у школі в Малінді, принц Ітело, звичайно, мені розповів.

Повторюю, що почував я себе не зовсім добре — мене тіпала лихоманка, і я ще не оговтався після нічних подій. Але було в цьому чоловікові щось особливе, мене опанувала впевненість, що ми з ним зійдемося дуже близько. Я судив про це тільки з його вигляду та з його голосу, хоча водночас складалося враження, що він розмовляв зі мною не зовсім серйозно, прагнучи випробувати мене. Прагнення варірі жити усамітнено я сприйняв як щось цілком зрозуміле й природне. До того ж я, завдяки особливостям мого психічного складу, в той день дивився на світ мовби іншими очима: він перетворився на живий організм, на своєрідний мозок, поміж клітинами якого я заблукав. Адже мій намір виник у мозку, і крізь мозок я проклав шлях своєї мандрівки, тож заздалегідь приготувався до будь-яких несподіванок, і ніщо не могло занадто здивувати чи приголомшити мене.

— Пане Гендерсон, я сподіваюся почути правдиву відповідь на запитання, яке зараз вам поставлю. Жодна з цих жінок не зрозуміє вас, тому відповідайте, не вагаючись. Ви мені заздрите?

В таку мить брехати не випадало.

— Ви хочете запитати, чи помінявся б я з вами місцем? Нехай мене чорти візьмуть, величносте, — даруйте, в цих словах немає ніякої неповаги, — якщо ваше становище не видається мені принадним. Та якби ми помінялися місцями, я опинився б у скрутному становищі. І мені навряд чи хтось позаздрив би.

На його чорному обличчі стримів широкий кирпатий ніс, усі зуби в нього були цілі. Червонястий відтінок очей був, певне, родовою рисою, бо такий самий я вже бачив і в його дядька Хорко. Але в царя очі були світліші, вони променилися чистим сяйвом.

— Вас бентежить, що в мене стільки жінок? — запитав він.

— У мене й самого було чимало жінок, величносте, — сказав я. — Правда, не всі водночас, як у вас. Але нині я одружений і дуже щасливо. Моя дружина — мудра жінка, і нас поєднує глибокий духовний союз, хоча я не сліпий і бачу її вади. Іноді я називаю її олтарем свого «я». Вона добра людина, дарма що іноді вдається до відвертого шантажу. А втім, безглуздо дорікати людині за ті риси вдачі, що закладені в неї самою природою. Ха-ха-ха!

Як я вже згадував, мене не полишало відчуття, що з глуздом у мене не все гаразд.

— А знаєте, — вів я далі, — чому я вам усе-таки заздрю? Бо ви живете зі своїм народом. Ви йому потрібні. Гляньте, як вони до вас горнуться і як догоджають кожному вашому бажанню. Вони дуже цінують вас, це очевидно.

— Поки я зберігаю молодість і силу, — сказав він. — Але спробуйте-но вгадати, що зі мною буде, коли я ослабну.

— А що?

— Ці самі жінки, такі до мене уважні, повідомлять куди слід, що я не справляюся зі своїми обов’язками, і тоді Бунам, наш верховний жрець, разом із рештою підлеглих йому жерців відведе мене в чагарі й там задушить.

— О Господи, не може бути! — вигукнув я.

— Повірте, це правда. Я точно і з усіма подробицями змалював вам майбутнє, яке чекає кожного царя варірі. Далі верховний жрець стежитиме за моїм трупом, поки на ньому заведеться білий черв’ячок; він загорне того черв’ячка в клапоть шовку й принесе в селище. Потім скличе всіх людей, покаже їм черв’ячка й оголосить, що в ньому — царева душа, моя душа. Після того він повернеться в чагарі й через деякий час принесе в село левеня, пояснивши, що черв’ячок перетворився на це звірятко. А згодом жерці повідомлять людей, що лев обернувся на царя — мого наступника.

— Невже вони вас і справді задушать? Це жорстокий і нелюдський звичай.

— Ви все ще заздрите мені? — запитав цар, м’яко вимовляючи кожне слово своїм великим гарним ротом з товстими губами.

Я не знайшовся на відповідь, і він зауважив:

— Я спостерігав за вами дуже мало, але встиг дійти висновку, що ви схильні до цієї пристрасти.

— Якої пристрасти? Ви хочете сказати, що я заздрісний? — сердито запитав я, на мить забувши, що розмовляю з царем.

Вловивши в моєму голосі нотки гніву, заворушились і насторожились амазонки особистої охорони, які стояли напоготові за царськими дружинами, попід стінами кімнати. Одне коротке слово царя заспокоїло їх. Потім він кахикнув, підвівшись на канапі, і одна з голих красунь піднесла йому тацю, щоб він міг сплюнути. Зробивши затяжку з люльки, цар невдоволено відкинув її геть. Інша жінка підібрала люльку і потерла цибух клаптем матерії.

Я скривив губи, обрамлені густою щетиною, але замість усмішки, я певен, у мене вийшла жалібна гримаса. Я не мав права наполягати, щоб цар розтлумачив мені свої слова, отож визнав за краще змінити тему розмови.

— Величносте, — сказав я, — минулої ночі сталася дуже прикра подія. Я не скаржуся, що нас заманили в засідку, коли ми підходили до вашого селища, не нарікаю й на те, що в нас відібрали зброю, але кому спало на думку поселити нас у хижі, де лежав мрець? Не сприймайте ці мої слова як скаргу, бо, зрештою, з мертвяками мені доводилося мати справу й раніше. Одначе я думаю, вам слід про це знати.

Моя заява стала для царя цілковитою несподіванкою. Він обурився і обурився щиро — в цьому не було найменшого сумніву.

— Що ви кажете?! — вигукнув він. — Я певен, тут ідеться про якесь непорозуміння. Та якщо це вчинили умисне, мені дуже й дуже шкода. Я мав би подбати, щоб вас прийняли гостинно.

— Мушу вам признатися, величносте, я відчув тут певний вияв ворожости, і мені було дуже шкода. Мій супутник ударився в істерику. Я можу тепер признатися вам у всьому. Хоча мені й не хотілося зв’язуватися з вашим мерцем, але я взяв на себе відповідальність і виніс труп із хижі. Але що це означає?

— Що це означає? — перепитав він. — Наскільки я можу судити, це нічого не означає.

— О, ви мене заспокоїли, — сказав я. — Моєму супутникові й мені довелося пережити кілька дуже неприємних годин. До того ж уночі хтось приніс нам мерця назад.

— Прийміть мої вибачення, — сказав цар. — Цілком щирі. Цілком правдиві. Я розумію, що ви почували себе жахливо й вам було вельми незатишно.

Він не став розпитувати про подробиці, не запитав: «Хто ж це був? Опишіть, який він із себе». Дафу навіть не поцікавився, хто то був — чоловік, жінка чи дитина. А я надто зрадів, що позбувся тривоги, пов’язаної з нічним мерцем, і не звернув уваги на цю дивну цареву неуважливість.

— За останні дні у вас, мабуть, спровадили на той світ чимало людей, — сказав я. — Можу заприсягтися, що коли нас вели до палацу, я бачив кількох хлопців, які висіли вниз толовою.

Цар не відповів мені прямо, а лише сказав:

— Ми повинні переселити вас із тієї неприємної хижі. Тож прошу, будьте моїм гостем і живіть у палаці.

— Дякую.

— Я звелю, щоб ваші речі принесли сюди.

— Мій супутник Ромілаю вже їх приніс, але йому не дали поснідати.

— Будьте певні, про нього подбають.

— І моя рушниця…

— Як тільки захочете постріляти, її вам віддадуть.

— Я чув лев’ячі рики, — сказав я. — Чи має це зв’язок із вашою розповіддю про смерть?.. — Я не закінчив запитання.