Я вже згадував про будівлю на моєму обійсті, яку Лілі довела до ладу і здала внайми вчителеві математики та його дружині. Та хатина не мала теплової ізоляції, пожильці почали нарікати, і я їх виселив. Саме через них і через їхнього кота ми зчинили з Лілі сварку, під час якої впала мертвою міс Ленокс. То був молодий кіт брунатно-попелястого кольору.
Поговорити про опалення пожильці приходили до нас у дім аж двічі. Я вдавав, ніби мені про це нічого не відомо, але з цікавістю стежив за розвитком подій, підглядаючи за пожильцями з горішнього поверху, коли вони приходили на переговори з Лілі. Я дослухався до їхніх голосів, які долинали з вітальні, де Лілі намагалася їх заспокоїти. Я чатував у залі на другому поверсі — в своєму червоному халаті та в чоботях-«веллінґтонах», які взував для роботи у хліві. Та коли згодом Лілі спробувала обговорити це питання зі мною, я їй сказав:
— Хай тобі про це голова болить. Я ніколи не хотів, щоб у нас жили чужі люди.
Я здогадувався, що Лілі хотіла з ними подружитися, тому й запросила їх жити на нашій садибі, а я ні з ким дружити не бажав.
— Що їх турбує? Свині?
— Ні, — сказала Лілі, — вони й слова не мовили проти свиней.
— Ха! Я бачив їхні пики, коли варилося пійло, — сказав я. — Я не можу збагнути, навіщо тобі потрібен другий будинок, коли й одному ти не даси ради.
Коли вони прийшли скаржитись удруге й востаннє, настроєні цього разу куди рішучіше, я спостерігав їх зі спальні, розчісуючи собі чуба двома гребінцями, і побачив, як за ними прибіг попелястий котяра, перестрибуючи через поламані стебла прибитої морозом спаржевої капусти. Внизу знову почалася нарада, але цього разу терпець у мене швидко луснув, і я затупотів ногами по підлозі над вітальнею. А потім вибіг на сходи й заволав:
— Забирайтеся геть, це моя садиба, а не ваша!
Пожилець сказав:
— Ми виїдемо, але поверніть нам завдаток переселення.
— Ану підходьте й візьміть у мене гроші! — І я затупотів чобітьми й загорлав: — Геть звідси, геть!
Вони виїхали, але залишили свого кота, а я не хотів, щоб у мене на садибі оселився здичавілий кіт. Здичавілі коти — це велика морока, а їхній кіт був дужий і спритний звір. Я спостерігав, як він уполював бурундука, а потім грався з ним. Колись ми промучилися з таким котом цілих п’ять років, він жив у покинутій байбаковій норі біля ставка. Він бився з усіма домашніми котами, завдавав їм ран, які довго не гоїлися, й видряпував очі. Я не раз намагався спровадити того котяру зі світу: спокушав його отруєною рибою і цілими днями простоював навколішки біля нори, намагаючись викурити його звідти димовими шашками.
Тому я сказав Лілі:
— Якщо цей кіт здичавіє, як отой, ти в мене пошкодуєш.
— Вони його заберуть, — відказала Лілі.
— Авжеж, так і розженуться. Вони покинули його напризволяще. А ти не знаєш, що таке — здичавілі коти. Хай би вже в мене на подвір’ї завелася ліпше рись.
У нас працював наймит на ім’я Геннок, і я пішов до комори й сказав йому:
— Де в біса ховається котище, якого нам накинули ті кляті інтелігенти?
Була вже пізня осінь, і Геннок складав яблука, залишаючи збиті вітром для тих небагатьох свиней, які ще в мене були. Геннок не любив свиней, адже вони псували йому моріжки й підривали в саду дерева.
— З ним не буде клопоту, пане Гендерсоне! Це дуже милий котик, — сказав Геннок.
— Мабуть, вони тобі заплатили, щоб ти про нього дбав? — запитав я.
Згодом з’ясувалося, що вони й справді дали йому дві пляшки віскі та бляшанку сухого молока. Але Геннок побоявся відповісти щиро і збрехав мені. Він сказав:
— Ні, не заплатили, але я залюбки подбаю про нього. Він мені зовсім не докучає.
— На моїй садибі не буде покинутої тварини, — заявив я і став ходити по подвір’ю, кличучи: — Киць, киць, киць!
Зрештою кіт підійшов до мене, дався в руки й не став пручатися, коли я взяв його за загривок, відніс до мансарди й там замкнув. Я послав своїм колишнім пожильцям рекомендованого листа з терміновою доставкою і зажадав, щоб назавтра до четвертої години вони забрали кота. А то, пригрозив я, я знайду спосіб спекатись його.
Я показав Лілі квитанцію на рекомендованого листа й повідомив, що кіт у мене в полоні. Вона спробувала втихомирити мене і навіть напудрилася й одяглась по-святковому до обіднього столу. За обідом я відчував, що вона вся тремтить і ось-ось заведеться.
— В чому річ? Ти не їси, — сказав я.
Бо за нормальних обставин вона їсть дуже багато, і офіціанти в ресторані не раз казали мені, що їм ніколи не траплялося бачити жінки, яка поглинала б стільки наїдків. Два смажені біфштекси та шість пляшок пива — дрібничка для Лілі, коли вона у формі. Сказати по щирості, я вельми пишаюся такими її здібностями.
— Ти теж не їси, — була її відповідь.
— Бо я обмірковую одну річ. Я вкрай роздратований, — пробурчав я. — На мене найшло.
— Хлопче, не будь таким, — сказала вона.
Але збудження чи то роздратування заполонило мене до такої міри, що мене всього тіпало. Я почував себе жахливо.
Я не відкрив Лілі своїх намірів, але наступного дня, не одержавши від колишніх пожильців ніякої відповіді, я рівно о третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин піднявся в мансарду, щоб здійснити свою погрозу. На плечі в мене була дорожня сумка, а в ній лежав пістолет.
— Вони зреклися тебе, котику, — сказав я муркові.
Він притиснувся до стіни, дугою вигнувши спину й настовбурчивши шерсть. Я спробував прицілитися в нього згори й нарешті мусив сісти на підлогу, взявши його на мушку між ніжками ломберного столу, який там стояв. Я не хотів робити більше одного пострілу — в тому замкненому просторі він пролунав би й так надто гучно. Начитавшись про Панчо Вілью, я вирішив скористатися мексиканським способом влучної стрільби; він полягає в тому, що прицілюються, поклавши вказівний палець на цівку, а спусковий гачок натискають середнім пальцем, бо вказівний палець — найточніша указка, яку ми маємо. Отже, я навів указівного пальця, трошки його зігнувши — так, щоб центр котячої голови був якраз під ним, і вистрілив. Але в душі я не бажав котові смерті й тому не влучив. Інакше годі пояснити, чому я схибив на відстані восьми футів. Я відчинив двері, і кіт прожогом чкурнув з кімнати. Витягши вперед свою лебедину шию, бліда від страху, на сходах стояла Лілі. Для неї пістолетний постріл у домі міг означати лише одне — адже вона ніколи не забувала про батькову смерть. Я ще не отямився від струсу, викликаного пострілом, порожня сумка теліпалася в мене на боці.
— Що ти накоїв? — спитала Лілі.
— Я пробував зробити те, що обіцяв. А, хай йому біс!
Задзвонив телефон, і я пройшов повз Лілі, щоб узяти трубку. То була дружина пожильця.
— Чому ви не озивалися так довго? — поцікавивсь я. — А тепер, вважайте, вже пізно.
Вона розплакалась, і мені самому стало дуже зле.
— Приходьте й заберіть свого клятущого паскудного кота! — заволав я в трубку. — Ви, городяни, зовсім не дбаєте про тварин. Хіба це годиться — покинути свого кота напризволяще?
Дивина полягає в тому, що у своїх вчинках я завжди спираюся на слушну й поважну причину, і я ніколи не міг збагнути, чому в мене все кінчається так погано.
І ось я стояв на березі ставка, і роздуми про те, як винищити жаб, чомусь викликали в мене спогад про ту пригоду з котом. «Але ж тут усе не так, — міркував я. — Тут усе зрозуміло, і ця історія якраз пояснює, чого я домагався, полюючи на кота». Так я себе переконував, але моє серце боліло на цей спогад, і глибокий смуток опанував мене. Власне, між цими двома подіями була велика схожість — ішлося про майже непрощенний гріх.
Повернувшись до діла, я обміркував кілька варіантів — скажімо, перецідити воду або застосувати отруту, — але жоден із них не видався мені здійсненним. І я сказав Ромілаю:
— Єдиний спосіб, який обіцяє успіх, — це кинути сюди бомбу. Вибух знищить усіх цих малих падлюк, і коли вони випливуть на поверхню черевом догори, нам залишиться тільки зібрати їх, повикидати, і тоді арнюї зможуть напувати свою худобу. Все дуже просто.
